Щоранку, коли місто лише починало прокидатися, а перші електрички ліниво рухалися, видаючи протяжні гудки, на вокзалі з’являвся хлопчина. Дванадцятирічний, худорлявий, у куртці на кілька розмірів більшій, з величезним, майже до колін, рюкзаком за спиною. Рюкзак був старий, потертий, місцями зашитий грубими нитками.
Він рухався швидко, майже бігом, лавіруючи між сонними пасажирами, які поспішали на роботу або поверталися додому з нічних змін. В одній руці тримав пачку газет, іншою спритно простягав одну за одною:
— «Свіжі новини! Беріть газети, не пошкодуєте!» — дзвінко вигукував він, і його голос лунав луною по напівпорожніх перонах.
Хлопчина завжди усміхався. Широко, відкрито, так, ніби за його плечима не було ні турбот, ні холоду. Навіть коли мороз скував щоки, перетворюючи їх на червоні яблука, і пальці ледве згиналися, він не переставав роздавати свої газети з тією самою теплою, променистою усмішкою. Іноді здавалося, що ця усмішка — єдине справжнє на всьому вокзалі, серед метушні, протягів і нескінченного шуму поїздів.
Люди звикли до нього. Він став частиною цього місця, як старі облуплені лавки або вічний запах гарячого чаю та пиріжків з буфету. Ніхто особливо не задавався питаннями, хто він, звідки і чому щодня тут. Він просто був.
— Хлопче, а ти чого не в школі? — якось пробурчав сторож Льоха, відкушуючи величезний шматок від гарячого пиріжка з картоплею, який димівся в його руці. Льоха любив покомандувати, показати, що він тут головний, але його голос не був злим. Скоріше — цікавим.
Хлопчина лише знизав плечима, не перестаючи рухатися.
— Ще рано, — відповів він з легкою усмішкою, підморгнув Льосі і побіг далі, залишивши того з пиріжком біля рота.
І справді, хто буде сперечатися? Ранок тільки починався, а хлопчина вже крутився, як дзиґа, встигаючи оббігти всі перони, всі виходи і навіть зал очікування. До того моменту, як на місто опускався світанок, і вікна вокзалу починали відливати жовтим світлом, він уже встигав розпродати половину газет.
Час минав, а хлопчина все так само з’являвся щоранку, як годинник. Люди кивали йому, купували газети, іноді навіть просто так залишали дріб’язок, дивлячись на його рум’яне обличчя і живі, світлі очі.
Але якось старий провідник Іван Іванович, якого на вокзалі всі звали просто Дід Іван, помітив дивне. Іван Іванович пропрацював на залізниці все життя і бачив багато: і пасажирів, які забували свої сумки, і тих, хто їхав у нікуди, залишаючи позаду минуле. У нього було особливе чуття на людей, і щось у цьому хлопчині його зачепило.
Якось увечері, коли останній поїзд уже пішов, і вокзал поступово спорожнів, Дід Іван, збираючись додому, помітив краєм ока знайому фігуру. Хлопчина.
Але ось що було дивно: він нікуди не поспішав. Не поспішав додому, не тікав до виходу, як інші хлопці, яким пора до батьків. Ні. Він залишався.
Іван Іванович примружився і, прикинувшись, що йде до свого вагона, зупинився за колоною. Спостерігав.
Хлопчина озирнувся, переконався, що навколо нікого немає, і повільно пішов уздовж перону. Потім сів на одну з далеких лавок, зняв рюкзак і, витягнувши ноги, підклав його під голову, як подушку. Куртку застебнув до самого підборіддя і натягнув шапку на очі.
Дід Іван насупився. Це було ненормально.
Дорослі ще могли залишитись на вокзалі — раптом запізнилися на потяг чи вирішили перечекати ніч перед раннім рейсом. Але хлопчак? Спати на лавці, серед протягів, у цьому пронизливому холоді?
Наступного вечора Іван Іванович навмисно залишився після зміни. Тепер він працював охоронцем на складі — роки дали про себе знати, для провідницької роботи він став застарим. Служба була виснажливою, але спокою не було. Перед очима стояв образ того самого хлопчика — худорлявого, сутулого, в старенькій куртці, що здавалася чужою. Побачивши його вчора лише мигцем, він з того часу не міг викинути з голови тривожну думку.
Іван Іванович рушив до тієї самої лавки, що стояла під облупленим ліхтарем на пероні. Сів, розгорнув газету, нібито випадково там опинився, і почав чекати. Газету тримав для вигляду — очі ковзали по рядках, але в голові було пусто. Лише одна думка крутилася: дочекатися хлопця.
Вечір спускався повільно. Небо хмарилось, вітер гнав по землі сухе листя, яке шурхотіло асфальтом. Десь далеко гавкала собака, грюкали двері під’їздів, а старенькі на лавці навпроти тихо перемовлялися.
Нарешті, з-за рогу з’явився знайомий силует. Хлопчик ішов повільно, ніби сам не знав, куди прямує. На плечах — потертий рюкзак, руки в кишенях, шарф теліпався на шиї, давно вицвілий. Він зупинився на мить, обвів двір настороженим поглядом, наче перевіряючи, чи нема небезпеки, і тільки тоді неквапливо підійшов до лавки.
Не мовивши й слова, він поклав рюкзак до ніг і сів поруч, щільніше закутуючись у шарф. Від нього тягнуло знайомими запахами — вулицею, легким димком від дворових багать і тим невловимим сумом дитячої безвиході.
Іван Іванович, вдаючи, що читає газету, крадькома поглянув на нього поверх окулярів.
— А чому ти тут ночуєш? — нарешті спитав він, намагаючись, щоб голос звучав буденно, ніби між іншим, з цікавості.
Хлопчик здригнувся. Плечі напружились, очі метнулись убік, але він швидко зібрався. Було видно, що йому не вперше опинятись на вулиці. Знав, як тримати обличчя.
— Просто… тут зручно, — знизав плечима, намагаючись бути байдужим.
Іван Іванович тихо хмикнув, склав газету навпіл і поклав на коліна.
— А додому не тягне? Батьки, мабуть, хвилюються, — додав він мимохідь, глянувши вдалечінь, туди, де тьмяно світилися вікна багатоповерхівок.
Хлопчик замовк. Обличчя враз закам’яніло, очі потемніли. Він сидів нерухомо, втупившись кудись у простір, ніби це взагалі його не стосувалося. Але за кілька хвилин, не витримавши, поліз у кишеню куртки. Обережно дістав щось, розгорнув і простягнув Івану Івановичу.
Це була стара, потерта фотографія. На ній — жінка з теплою усмішкою. Волосся зібране в пучок, очі випромінюють доброту. Поряд — менший хлопчик, схожий на цього ж самого Сашка, тільки років на п’ять молодший.
— Я маму шукаю, — тихо мовив він, не дивлячись на Івана Івановича. Голос здригнувся, але він швидко стиснув губи, проковтнувши клубок у горлі. — Вона сіла в поїзд і не повернулась.
Іван Іванович стиснув губи. Десь глибоко в серці щось защеміло. Він не був сентиментальним — життя навчило бути міцним. Але ці слова залишили слід навіть у його загартованій душі.
— Як тебе звати, хлопче? — запитав він, акуратно сховавши фотографію назад у кишеню Сашкової куртки.
— Сашко. Олександр.
— Гаразд, Сашку, — кивнув Іван Іванович. Посидів іще трохи, збираючись з думками, а тоді, нахмурившись, додав: — Давай так. Завтра принесу тобі поїсти. А ти мені все, як є, розкажеш. Домовились?
Сашко мовчки кивнув. Але очі його залишалися настороженими. У них була не по-дитячому глибока втома, така, що приходить лише після довгого очікування чогось хорошого, що так і не настало.
Іван Іванович підвівся, легенько поплескав хлопця по плечу і пішов додому, відчуваючи, як думки не дають йому спокою. Він точно знав одне — завтра він повернеться. І не з порожніми руками.
Після багатьох невдалих спроб знайти матір Сашка, Іван Іванович не втрачав надії. Він продовжував відвідувати вокзал, приносячи хлопчикові їжу та підтримуючи його морально. Одного вечора, коли вони сиділи на звичній лавці, Іван Іванович звернувся до Сашка:
— Сашко, а якщо ми спробуємо звернутися до місцевих газет? Можливо, хтось бачив твою маму або знає щось про неї.
Очі хлопчика засвітилися надією:
— Дядьку Ваню, а це може спрацювати?
— Спробувати варто. Завтра ж підемо до редакції.
Наступного дня вони відвідали місцеву газету. Журналісти погодилися допомогти та опублікували статтю з фотографією матері Сашка та його контактними даними. Дні минали в очікуванні, але відповіді не надходило.
Одного ранку, коли Сашко роздавав газети на пероні, до нього підійшла жінка середнього віку:
— Ти Сашко?
— Так, а ви хто?С
— Мене звати Олена. Я працюю в соціальній службі. Ми прочитали твою історію в газеті і хочемо допомогти.
Сашко насторожився, але згадав слова Івана Івановича про те, що допомога може прийти звідки не чекаєш.
— А як ви можете допомогти?
— Ми можемо розширити пошуки твоєї мами, звернутися до інших міст, використати наші ресурси.
Сашко погодився, і соціальні служби розпочали активні пошуки. Минуло ще кілька тижнів безрезультатних спроб.Одного дня Іван Іванович отримав телефонний дзвінок:
— Іване Івановичу, це Олена з соціальної служби. Ми отримали інформацію про жінку, яка відповідає опису матері Сашка. Вона перебуває в лікарні в сусідньому місті.
Не гаючи часу, Іван Іванович та Сашко вирушили до вказаної лікарні. У палаті на ліжку лежала жінка, виснажена, але з теплими очима. Побачивши Сашка, вона розплакалася:
— Сашко, сину, прости мене…
Хлопчик кинувся до неї, обіймаючи:
— Мамо, я так довго тебе шукав!
Іван Іванович, спостерігаючи за цією сценою, відчув, як тепло розливається в його серці. Він знав, що зробив правильний вчинок, допомігши цій родині знову об’єднатися.
