Лєра повернулася додому втомлена після довгого робочого дня. Проходячи коридором, вона помітила на комоді конверт із логотипом відомої міжнародної компанії. Відкривши його, вона побачила всередині запрошення на конференцію в Китаї. На перший погляд це виглядало як звичайне робоче запрошення, яке вони з Віктором отримували не раз.
Коли чоловік повернувся додому, Лєра саме готувала вечерю й була у піднесеному настрої.
— Вітенько, ти бачив, нам надійшло запрошення на конференцію в Китай? — звернулась вона до нього. — Коли мені брати вихідний? Може, вирушимо трохи раніше? Я так давно мріяла побачити Пекін…
Віктор обернувся повільно, з напруженим обличчям. В його очах промайнуло щось холодне й незнайоме.
— Я полечу сам, — кинув він різко, не дивлячись їй у вічі.
Рука з ножем завмерла. Її серце стислося.
— Чому?.. Ми ж завжди разом їздимо… — голос Лєри здригнувся.
Віктор глибоко вдихнув, але те, що він промовив далі, лише приховувало справжню суть.
— Тобі там нема чого робити. Це подія для обраних. Там буде дрескод, фейс-контроль. А тобі варто попрацювати над зовнішністю. Виглядаєш… ну так собі. Я сам упораюсь. Відпочинеш вдома. Переліт довгий.
Її горло стиснуло, мов петлею. Вона не могла повірити своїм вухам. Віктор, якого вона знала два десятиліття, дивився на неї з холодною люттю.
— Вітя, що ти таке говориш… Я ж твоя дружина… Ми ж завжди…
— Цього разу я їду один! Зрозуміла?! — гаркнув він і вийшов із кухні.
«Що з ним трапилось?!» — пульсувала думка в голові Лєри, та відповіді вона не знаходила.
Кількома тижнями раніше Віктор з діловим партнером Борисом вечеряли в модному ресторані, обговорюючи нові бізнес-питання. Вони обрали столик біля вікна з краєвидом на місто, що тонула у вечірньому сяйві. Але думки Віктора відволіклися — в залі він упізнав знайоме обличчя. За столиком неподалік сидів Аркадій Орланський — відомий забудовник. Але увагу Віктора привернула не він, а його супутниця — юна ефектна дівчина у яскравому вбранні, яка енергійно щось розповідала, вимахуючи руками з помітним манікюром.
— Поглянь, Борь, Орланський знову з якоюсь лялькою, — з іронією зауважив Віктор.
Борис кивнув, зиркнувши у той бік.
— Ага, свіжа партія. Старий вовк не змінюється.
Аркадій не звертав на них уваги, цілком поглинутий розмовою з дівчиною.
На вечірці на честь впливового інвестора Віктор з’явився вже разом із Лєрою — елегантною, достойною жінкою, хоч і не юнкою. У свої «після сорока» вона виглядала гідно, доглянуто, але не так ефектно, як юні красуні навколо.
Коли до них підійшов Орланський зі своєю черговою молодою супутницею, Віктор раптом відчув внутрішнє тремтіння. Аркадій посміхнувся, обняв Лєру й галантно поцілував у щоку.
— Лєрочка, ти як завжди — чарівна! — промовив він тепло.
— Дякую, Аркаша. Ти, як завжди, джентльмен! Минуло двадцять років, а ти не змінився, — відповіла вона.
Та Віктор їх уже не слухав. Його погляд був прикутий до молодої жінки поряд з Орланським — її рухи, фігура, посмішка. Порівнюючи її з Лєрою, він раптом відчув роздратування, ревнощі, внутрішній сором. Всі навколо були з молодими супутницями. Чому він — ні?
Минуло кілька днів, і Віктор сидів у кріслі бізнес-класу рейсу до Пекіна. Поруч — порожнє місце, яке мала зайняти інша супутниця. Та, яку він найняв, щоби справити враження.
Незабаром у салон зайшла молода жінка з витонченим багажем. Побачивши її, Віктор підхопився, щоб допомогти з речами.
— Іра, — тихо представилась вона.
— Віктор. Дуже приємно, — відповів він.
Увесь політ Віктор намагався зав’язати бесіду, жартував, був надмірно люб’язним. Іра, професійна супутниця, трималась ввічливо, але холодно.
Конференція відбувалася на найвищому рівні: вдень — виступи, ввечері — світські заходи. Іра відпочивала біля басейну, а ввечері вони з’являлись разом — Віктор у дорогому костюмі, поруч — розкішна жінка. Він почувався частиною еліти.
— Тобі тут подобається? — спитав він її.
Іра знизала плечима. Її байдужість боляче вдарила по його самолюбству. І тут раптом почувся знайомий голос:
— Вітя! Привіт!
Віктор різко обернувся й побачив Орланського з самовдоволеною посмішкою. Всередині все похололо.
— Аркадій?.. — ледве видавив він. Його не мало б тут бути.
— І хто це з тобою? — зухвало спитав той, дивлячись на Іру.
— Моя… подруга, вона — спеціаліст…
— Так, я допомагаю Віктору Олеговичу, — додала Іра.
Аркадій посміхнувся, поплескав Віктора по плечу і кинув:
— Все ясно. Можна не пояснювати!
І зник у натовпі.
«Чорт…» — тільки й подумав Віктор. Весь вечір він ходив понурий. Наступного ранку дізнався, що Орланський вже вилетів. Це його заспокоїло. Віктор розслабився, досвяткував поїздку, не думаючи про наслідки.
Щойно він вийшов у зал прибуття московського аеропорту, до нього кинувся Альберт — корпоративний юрист. Він виглядав схвильовано й схопив Віктора за руку.
— Що сталося?! — спитав той.
— В машину. Швидко!
Уже в авто Альберт увімкнув відео: на екрані — Орланський на фоні логотипа, поруч — журналісти.
— Панове, раді повідомити, що ми придбали 50% акцій компанії, — промовляв той.
Віктор глянув на юриста з подивом:
— Як це можливо? Я ж не погоджувався!
— Твоя дружина, — коротко відповів Альберт. — Вона все знала. І про Китай, і про… Іру. Вона подала на розлучення, Вітя.
Віктора мовби ударило. Лєра мала частку в компанії. І тепер продала її Орланському.
— Боже… Лєра…
Наступні місяці були пеклом: суди, розподіл майна, боротьба за побачення з дітьми. Віктор почав пити, занепав. Колись успішний чоловік перетворився на тінь. Колеги знизували плечима — ніхто не допомагав.
Коли ж він дізнався, що Лєра вийшла заміж за Орланського, його остаточно накрило. Він поїхав у офіс до Аркадія, щоби висловити все.
— Аркашо, ти чого раптом вирішив одружитися з «немолодою» сорокарічною? Тебе на секонд-хенд потягнуло?! — в’їдливо кинув він.
Аркадій спершу знітився, а потім розсміявся.
— Вітю, ти ідіот. Ми з Лєрою знайомі ще з інституту. Всі її обожнювали. Вона мудра, красива, щира. Я двадцять років чекав, поки ти все зіпсуєш. І ось — вона моя. А ти лишився з ляльками, яким потрібні тільки твої гроші. Але кохати вони тебе не будуть. Ти — еґоїст.
Віктор вибухнув. Він кинувся з кулаками на Орланського.
— Я тебе приб’ю! Ти забрав у мене все!
Охорона миттєво влетіла в кабінет і винесла Віктора надвір.
Зі збитим обличчям, у м’ятому костюмі, він блукав містом. Зупинився на набережній і вдивлявся в ріку. Його життя перетворилося на порожнечу. Здавалося, що він досяг дна. І настав час відштовхнутись.
