Будинок стояв на самому краю села, там, де дорога повільно переходила у зарослу стежку, що тяглася далі — через луки до самого лісу. Він мав сумний вигляд: похилий, зі старими віконницями, з яких лущилася фарба. Для всіх у селі він здавався відлюдькуватим, навіть трішки лячним. І господиня в ньому була така ж — мовчазна й відчужена.
Тітка Ніна.
Жінка, якій було трохи за п’ятдесят, мала лице, вкрите дрібними зморшками, а руки її загрубіли від щоденної важкої праці. Очі, колись світлі й живі, втратили блиск — вони, здавалося, вдивлялися десь далеко, крізь усе, що її оточувало. Усі в селі знали Ніну як сувору та мовчазну. Її рідко бачили в центрі — ні на ярмарках, ні на святах. «Живе собі сама», — казали про неї. А ще пошепки переповідали її історію.
— У неї ж нікого з рідні не залишилось, — якось зітхнула Клавдія, сидячи з іншими жінками біля колодязя. — Батьки давно на тому світі, а брат Сашко зовсім молодим загинув. Жалко її. От і замкнулася.
— Та жаліти її, звісно, шкода, — додала інша, поправивши хустку, — але й сама вона не подарунок. Хто з нею спілкуватиметься, коли й глянути страшно?
— Та ще й живе, як пугач у дуплі, — підхопила третя.
Ніна, звісно ж, чула ці пересуди. Село невелике, все розходиться швидко. Але їй було байдуже. Самотність для неї стала нормою.
З першими променями сонця вона заварювала собі міцний чай у старому металевому чайнику, що вже давно мав запах іржі. Поки чай настоювався, вона діставала з шафи підсохлий хліб або банку з солінням чи варенням. У її комірчині завжди щось було про запас.
Сніданок її був скромний, як і життя. Після їжі вона брала ганчірку й йшла протирати пил. Вона знала кожну щілину в своєму домі, кожну полицю. Цей щоденний ритуал допомагав їй утримувати себе в рівновазі.
— Порядок у хаті — порядок у голові, — іноді промовляла вона сама до себе, знаючи, що ніхто цього не почує.
Потім виходила надвір, дивилася на свій город: трохи картоплі, кілька кущів смородини, скромна теплиця. Усе, що було потрібно.
— Головне — щоб вистачало, — бурмотіла вона, вириваючи бур’яни.
Город у неї був охайний: кожен кущик на своєму місці, усе впорядковано. Навіть птахи, які зрідка залітали на її подвір’я, здавалося, були надто гучними для її світу.
Сусіди бачили Ніну лише на її ділянці. В гості вона не ходила, на чаювання не запрошувала, плітки не любила. Єдине, що можна було почути від неї — коротке «доброго дня», коли хтось проходив повз.
Та ті, хто наважувався з нею заговорити, відчували: за стриманим поглядом ховалась невимовна печаль.
— А чого це ти сама живеш, Ніно? — якось спитала сусідка Зоя, забігши по зелень. — Так і не вийшла заміж?
— Не судилося, — відповіла Ніна, не підводячи очей.
— Та невже? А така ж гарна була! Очей не відвести. А тепер… — почала Зоя, але замовкла, зустрівши її погляд.
— Дякую за комплімент. Ще щось? — сухо відрізала Ніна.
Зоя поспішила піти, розуміючи, що сказала зайве.
Насправді Ніна не злилась. Вона просто звикла до нерозуміння. Жити на самоті було важко, але вона вважала, що не має права скаржитись. «Кожному свій хрест», — повторювала вона подумки в найважчі миті.
Її єдиною розрадою залишались спогади. Увечері, коли робота завершувалась, і село затихало, вона сідала біля вікна з коробкою фотографій. Там були знімки батьків, брата, старих друзів — усі, хто залишив слід у її житті.
— Сашку, Сашку… — шепотіла вона, дивлячись на фото. — Ти б тут дав лад…
Та його вже давно не було поруч.
Її ночі проходили в тиші. Лише скрипи старої хати й вітер за вікном порушували спокій. Вона засинала з однією думкою: аби завтра було так само, як сьогодні.
Вона існувала, але не жила.
Того вечора була особлива тиша. Навіть для її дому. Ніна сиділа біля вікна з книжкою, але не читала. Рядки ковзали повз очі, а думки летіли далеко. Тиша була гнітючою.
За вікном лив дощ. Каплі стікали з даху, в печі потріскували дрова. Вона відклала книжку, розтерла руки, щоб зігрітись, і попрямувала до печі, аби підкинути дров.
І тут пролунав стук у двері.
Вона завмерла. Хто б це міг бути в таку ніч? У її дім рідко хтось навідувався, а вже після заходу сонця — тим паче…
Стук повторився. Тихий, але наполегливий.
Ніна обережно підійшла до вікна, відсунула фіранку, але крізь дощ нічого не було видно.
— Хто там? — крикнула вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.
— Вибачте, що турбую, — пролунав чоловічий голос. Низький, спокійний, із ноткою втоми. — Я мандрівник. Йду до лісу, але дорогу розмило. Можна в вас перечекати дощу?
Ніна вагалась. Впускати чужинця було непросто. Але щось у його голосі змусило її зняти засув і обережно прочинити двері.
На порозі стояв чоловік — високий, втомлений, з мокрим плащем, що лип до тіла. З-під капюшона стікала вода.
— Я не заподію вам шкоди, — додав він, ніби прочитав її думки.
Вона ще мить думала, а тоді відчинила двері ширше.
— Проходьте. Але нічого особливого не обіцяю, — мовила.
— Цього достатньо. Дякую, — відповів він і увійшов.
Із цього моменту змінилось усе…
Він зняв плащ, обережно повісив його біля дверей і провів рукою по мокрому волоссі. Ніна пильно вдивлялася в нього — обличчя було виснажене, зморшки навколо очей натякали на втомлену душу, але в його погляді не було злості чи небезпеки. Лише спокій, м’який і теплий, наче осіннє сонце.
— Сідайте ближче до печі, грійтеся, — тихо сказала вона, відступаючи вбік.
Він слухняно сів на старий табурет, простяг руки до вогню, який весело потріскував у печі. Ніна тим часом дістала кухоль, налила гарячого чаю, поставила на стіл трохи хліба з медом.
— Ось, пригостіться, — коротко мовила.
— Ви дуже добра, — відповів він, беручи кухоль у руки. Після кількох ковтків відломив шмат хліба і з’їв, ніби не їв давно. — Дім у вас теплий.
— Старий, зате тримається, — знизала плечима Ніна, сідаючи навпроти.
— Я вже думав, що ніхто сьогодні не відкриє, — продовжив він. — Люди нині насторожені. Незнайомців бояться.
— І правильно роблять, — з холодною рівністю відповіла вона. — А ви що, часто мандруєте?
— Часто, — кивнув він. — Така робота — мандри, нові місця, обличчя. Бачив багато.
— І що ж ви там бачите в тих людях? — Ніна сама не помітила, як їй стало цікаво.
Він посміхнувся, погляд його потеплів.
— У кожного є одна спільна риса: навіть той, хто роками живе сам, глибоко в серці хоче не бути самотнім.
Слова зачепили її зненацька. Десь у грудях щось сіпнулося.
— Я, наприклад, не хочу, — мовила вона, відвівши погляд.
— Справді? — спокійно запитав він.
— Нема кому мене потребувати. Рідні всі пішли, а з чужими я спільної мови не маю.
Він не відповів одразу. Тільки дивився, ніби вивчаючи її душу крізь мовчання.
— Але ж мене пустили, — нарешті сказав.
— Я не звір, — буркнула вона, трохи збентежена.
— Більшість і звіром не була б — просто б замкнула двері.
Ніна знизала плечима й почала прибирати посуд зі столу.
— Вам, певно, відпочити треба. Постелю в тій кімнаті. Там диван ще тримається, — кивнула вона в бік дверей.
— Дякую. А як вас звати?
— Ніна.
— Дякую вам, Ніно, — м’яко сказав він і пішов у сусідню кімнату.
Вона залишилась одна біля печі. Думки плутались. Чомусь цей чоловік не викликав страху. Навпаки — від нього йшло щось знайоме, заспокійливе. Наче він давно мав бути тут.
Вранці, коли вона прокинулась, гостя вже не було. Двері були щільно зачинені, вогонь у печі догорів, а на столі стояла вимита чашка. Проте її погляд зупинився не на цьому.
На столі лежала стара пожовкла фотографія.
Серце її застрибало. Вона знала цю світлину — це була вона, молода, в білому платті, з двома косичками, поруч брат Сашко, а ззаду — батьки. Фотографії давно не було — вона зникла багато років тому разом із якоюсь частинкою її серця.
Але тепер вона лежала тут. І внизу, дрібним охайним почерком, було написано: «Ми завжди поруч».
Руки затремтіли. Вона сіла за стіл, притисла знімок до грудей, і тиха сльоза покотилася щокою.
— Що це?.. — прошепотіла вона. — Що все це означає?
Вона ще довго вдивлялася у знайомі обличчя, не в змозі стримати сліз. День минув у тумані думок, а ніч принесла неспокій. Вона не знала, звідки взялась та фотографія. Але в глибині серця з’явилось відчуття — хтось все ж поруч. Навіть якщо вона не бачить його.
А наступного ранку біля дверей стояв пакет. Усередині — хліб, крупа, молоко. Вона нікому не казала, але знала: той, хто постукав уночі, залишив щось більше, ніж слід у домі. Він залишив у її житті світло.
І з цього світла почався її новий шлях…
Наступні дні були дивними — не тривожними, не неспокійними, а радше тихими, як легкий подих вітру серед високої трави. Ніна прокидалась раніше, ніж зазвичай, і перш ніж зварити чай, виходила на ґанок. Стояла мовчки, вдихала свіже повітря й вдивлялась у стежку, що тяглася від дому до лугу, ніби чекала, що той незнайомець знову з’явиться. Але він не приходив. Натомість з’являлись пакунки.
Раз на кілька днів вона знаходила під дверима щось: то банку меду, то кілька яблук у полотняному мішечку, то нові рукавиці. І кожного разу — жодної записки, жодного пояснення. Лише мовчазна турбота. Здавалося, хтось невидимий піклувався про неї. І це дивно… приємно. Вперше за багато років вона не почувалась зовсім самотньою.
— Ну що ж ти за чудо таке, — шепотіла вона, знову знаходячи біля дверей свіжу випічку. — Ангел, чи що?
Сусіди почали помічати зміни. Ніна стала частіше виходити за межі свого двору. Вона більше не ховалася за запорошеними вікнами, не зупиняла погляд у землі, коли хтось вітався. Навпаки — вона дивилась людям в очі й, хоч і стримано, але посміхалась. Це було так неочікувано, що деякі жінки з криниці навіть сперечалися: чи не підмінили, бува, Ніну?
Одного дня, коли вона поверталась із магазину, її зупинила сусідка Зоя.
— Тітко Ніно, а ви до нас заходьте на вечерю. Галя з міста приїхала, діти її такі милі, вам би сподобались.
Ніна спочатку хотіла, як завжди, відмовитися, але раптом подумала: а чому б і ні?
— Добре, — відповіла вона просто. — Прийду.
Вечір був затишний, сміх дітей лунав по всьому подвір’ю. Вперше за довгий час Ніна сиділа за столом не сама, пила чай із варенням і слухала, як хтось поруч розповідає веселі історії. Їй було тепло. Не від печі — від людей.
Із того вечора вона вже не ховалась. Почала ходити на сільські ярмарки, іноді навіть брала участь у приготуванні страв на свята. Хтось запропонував їй допомогти з ремонтом даху — вона не відмовила. А одного разу навіть дозволила дітям місцевих побігати по її саду й нарвати смородини.
— А ви така добра, тітко Ніно! — вигукнув малий Максим. — Як моя бабуся!
— Он як… — тільки й відповіла вона, відвертаючи обличчя, щоб не показати вологих очей.
Увечері вона знову дістала ту саму фотографію. Сіла біля вікна, провела пальцем по напису «Ми завжди поруч» і тихо сказала:
— Дякую тобі. Не знаю, хто ти. Може, ти — мій брат, може, просто мандрівник, може, спомин. Але ти витягнув мене з темряви. Я знову живу.
У її очах з’явився блиск — не та сліпа туга, яка панувала там роками, а нове світло. Світло, що народжується тоді, коли серце починає вірити знову.
І хоча незнайомець так і не повернувся, його присутність залишилася в її житті. Відтоді вона щоранку виходила на поріг, вдивлялася в горизонт і усміхалась.
Бо знала: десь там, за стежкою, за лугом і лісом, є хтось, хто про неї пам’ятає. А, може, і хтось із небес. Але головне — вона вже не була самотня.
