Ліза сиділа на старенькій лавці в безлюдному парку. Пальто давно втратило вигляд і майже не гріло — лише слабо захищало від пронизливого вітру. Маленький синочок, якому щойно виповнилося два, міцно тулиться до неї, шукаючи порятунку від холоду в її обіймах. Вона погладжувала його по спині, намагаючись хоч трохи зігріти, а сама дивилася кудись у далечінь, усвідомлюючи гірку правду: у неї немає даху над головою, жодної копійки і навіть натяку на план, що робити далі.
Усе пішло шкереберть буквально кілька годин тому. Її свекруха, яка з моменту смерті чоловіка Лізи ставала дедалі холоднішою, нарешті не витримала.
— Ти що, думала, я тебе житиму в себе вічно тримати? — кричала Надія Сергіївна, трясучи перед нею Лізину сумку. — Син мій помер, а ти ще тут? Забирайся звідси, поки не викинула сама!
Ліза розгублено намагалася щось пояснити, та будь-яке слово потопало в новій хвилі звинувачень.
— Мені нікуди йти! — майже закричала вона.
— То вже не моя проблема! — відрізала свекруха.
І все. Двері з гуркотом зачинилися прямо перед її носом. З того моменту те місце перестало бути домом. Стоячи на ганку з дитиною на руках і нещільно набитою сумкою на плечі, вона відчувала, як холод пробирається до кісток. Але найстрашнішим був не мороз, а порожнеча в серці.
Тепер, сидячи в парку, вона знову й знову переживала ту мить — закриті двері, голос свекрухи, сльози, які не встигла витерти. Вона обійняла сина міцніше.
— Ми зможемо, — прошепотіла Ліза. Ці слова були радше для неї самої, ніж для хлопчика.
Хлопчик підняв на неї довірливий погляд.
— Мамо, а ми йдемо додому?
У грудях стиснулося. Як пояснити, що «дому» більше не існує?
— Скоро, любий, — прошепотіла вона, силуючи себе на усмішку.
Вона відвела очі, аби він не побачив сліз. У голові плутанина — що робити, куди йти? Рідні давно померли, друзів не лишилося. Після смерті чоловіка Андрія весь тягар життя ліг на її плечі. Спочатку свекруха справді допомагала, обіцяла, що не залишить онука. Та з часом її турбота змінилася на байдужість, а потім — на відверте неприйняття.
Поглянувши на малого, який знесилено заснув, Ліза відчула, як стискається серце. Вона повинна знайти вихід.
«Добре, — подумала вона, — треба в соціальну службу. Можливо, там підкажуть, де переночувати. А далі… розберемося».
Вона обережно піднялася — ноги заніміли від сидіння. Надворі вже сутеніло, парк пустів. Поправивши синові шапку, Ліза рушила в бік зупинки.
Дорога здавалася нескінченною. Кожен крок болів. Але вона не дозволяла собі зупинитись — заради сина. На зупинці виявилося, що грошей на проїзд не залишилося. Вона опустила погляд, намагаючись не розплакатись, як раптом до неї підійшла літня жінка.
— Дитинко, тобі допомогти?
Ліза хотіла відмовитись, але погляд незнайомки був такий теплий, що вона ледь чутно прошепотіла:
— У мене зовсім нічого немає…
Жінка дістала кілька купюр.
— Візьми. Я теж мати. Розумію.
— Дякую, — ледь не плачучи, прошепотіла Ліза.
У салоні автобуса вона дивилася у вікно. Місто огортала темрява, але в її душі вперше за день промайнув промінь надії: є люди, яким не байдуже.
На кінцевій зупинці їх зустрів працівник соцслужби. Їм надали невелику кімнату в гуртожитку.
— Тимчасово, — сказали. — Спробуємо щось знайти краще.
Стіни були обшарпані, меблі старі, але всередині було тепло. Вона поклала сина на ліжко, прикрила пальтом і прошепотіла:
— Ми впораємось. Тепер точно впораємось.
Перші дні були важкими. Син часто питав:
— Мамо, а коли ми до тата?
Вона лише обіймала його, змушуючи себе усміхатись. Заради нього.
Вона влаштувалась офіціанткою, а малого — в дитсадок. Щоранку вставала ще до світанку, готувала скромний сніданок і вирушала в дорогу. Двадцять хвилин до садка, пів години — до роботи. У кафе було важко: багато клієнтів, постійний рух. Ввечері — втома, біль у ногах, але Ліза не зупинялась.
Якось, коли син уже спав, вона знайшла конверт, який свого часу передав адвокат після смерті чоловіка. Тоді їй було не до паперів. Але тепер вона відкрила його.
Всередині — документи на ділянку в передмісті. Старенька ферма, що колись належала дідові Андрія. У Лізи перехопило подих. Земля — навіть запущена — могла стати шансом.
— Можливо, це наш шанс, — прошепотіла вона, дивлячись на сина.
Вперше за довгий час в серці прокинулась надія. Здаватися вона більше не мала права.
Надія Сергіївна жила далі, наче нічого не сталося. Після вигнання Лізи з дому їй стало легше — не було зайвих клопотів, ніхто не заважав, не бігав, не шумів. Вона вважала, що вчинила правильно — звільнила простір від «тягаря».
Її дні текли одноманітно: ранкова кава, візит до магазину, де можна було перекинутися словом із сусідками, повернення додому до телевізора й тиші. Та одного дня цей спокій порушив випадковий уривок розмови:
— Чула, Ліза ферму у спадок отримала? У передмісті, кажуть!
Надія Сергіївна зупинилась як вкопана.
— Яка ще ферма? — прошепотіла, прислухаючись.
— Та справжня! Велика. Якщо продасть — житло купить і справу почне.
Свекруха ледь стримала емоції. Весь день її не полишала ця думка. Як це — «нічого не варта» невістка володіє землею? Вона вирішила з’ясувати все до кінця й наступного дня вирушила в адміністрацію. Під виглядом «забутої адреси» дізналася: ділянка справді записана на Лізу.
Тепер вона була впевнена — треба діяти. На зворотному шляху до дому думала, як повернути все собі. Вона знала — Ліза м’яка, довірлива. Якщо зіграти на жалі — можна змусити її повернутись.
— Пора побачитися з невісткою, — бурмотіла вона, поправляючи хустку.
У дверях гуртожитку Ліза оторопіла: перед нею стояла Надія Сергіївна, вся така чемна, з посмішкою.
— Лізонько, я сумувала за вами… Як ви тут, в таких умовах?
— Ми справляємось, — коротко відповіла Ліза, ховаючи емоції.
Свекруха зайшла в кімнату, озирнулась з явним співчуттям.
— Це ж не життя. Дитині потрібні умови, ти сама повинна жити як людина…
Ліза мовчала. Вона вже відчувала — у цьому візиті щось не те.
— Я багато думала. Знаєш, я була неправа. Горе… воно іноді затьмарює розум. Але ми ж родина. Повертайтесь додому. Там вам буде краще.
— Ви маєте на увазі той дім, звідки нас вигнали?
Свекруха відвела очі.
— Я була розгублена. Але зараз усе буде по-іншому. Повір мені.
Та Ліза вже нічого не вірила. Вона бачила — це лише спроба повернути контроль.
— Дякую, але ми залишимось тут, — твердо сказала вона.
Надія Сергіївна зморщилася, але швидко опанувала себе.
— Подумай. Це твій шанс.
Та двері за нею зачинились. Ліза опустилась на стілець.
— Мамо, це була бабуся? — запитав Ваня.
— Так, синку. Бабуся, — тихо відповіла вона, вже знаючи: назад дороги нема.
Ферма стала її новим життям. Хоч перші кроки були надскладними: зарослі бур’яни, покинутий будинок, прогнилий дах — Ліза не здалася. Вона звернулася до юриста, щоб підтвердити права, економила на всьому, лиш би оплатити консультації, шукала допомоги у місцевих фермерів. Вони навчили її всьому — від обробки землі до догляду за садом.
Поступово справа пішла. Перший урожай вона продала на ринку. Люди хвалили її овочі. Ферма оживала, з’явилась теплиця, облагороджене подвір’я, будинок перетворився на затишне житло.
Коли про її успіх дізналася Надія Сергіївна, вона знову прийшла, намагаючись говорити солодко:
— Я завжди хотіла допомогти…
— Дякую, але у нас усе добре, — відповіла Ліза.
Вона більше не дозволить знову влізти в її життя.
Минали роки. Ферма процвітала. Ваня ріс, допомагав у всьому, пишався мамою. Ліза відкрила магазин натуральних продуктів, клієнти приїздили навіть з інших міст.
— Це ваша мама все вирощує? — питали Ваню.
— Так. Вона сама все побудувала, — гордо відповідав хлопчик.
Іноді Ліза зупинялась, озираючись у минуле — лавка в парку, безнадія, сльози… Та тепер вона знала: навіть найтемніший день може стати початком нового життя.
Надія Сергіївна більше не з’являлась. Ліза не тримала зла. Вона навчилася прощати, але не забувати.
Ввечері, сидячи на веранді й дивлячись на захід сонця, вона всміхалась. Поруч грався Ваня з собакою. Її душу огортало одне відчуття — вона вільна.
