— Зароблені гроші віддаси мені, а на весілля вдягнеш сукню моєї колишньої, — без натяку на іронію заявив наречений.
Знайомство Івана з Оленою відбулося у волонтерському центрі. Щоправда, прийшов він туди зовсім не з бажанням допомагати нужденним — його справжньою метою було знайти дівчину для серйозних стосунків. Таку нестандартну ідею йому підкинув друг.
— Якщо дівчина носить важкі сумки з продуктами для чужих пенсіонерів, то для власного чоловіка вона й небо прихилить, — переконував товариш, коли Іван поскаржився на те, що йому ніяк не щастить у коханні.
Його перший шлюб завершився розлученням. Дружина виявилась повною протилежністю образу ідеальної жінки — лінива, не бажала ні працювати, ні господарювати, ні навіть допомагати його матері. Будь-які претензії з її боку зустрічалися криками та скандалами. Цей шлюб розсипався менше ніж за рік, і Іван знову став вільним чоловіком — і так минуло п’ять років.
З одного боку, йому подобалося життя без зобов’язань, але з іншого — він розумів, що вічно самотнім бути не вийде.
— Одружуйся вже, синочку. Тобі вже тридцять дев’ять, пора і про дітей подумати, і мені ж помічниця в дім потрібна! — не втомлювалась нагадувати мати Івана, Фаїна Романівна.
— Працюю над цим, мамо, — відповідав Іван і вирушив на пошуки дружини, дотримуючись поради друга.
Олену він помітив одразу. Скромна, тиха, симпатична. Єдиним, що псувало її зовнішність — на її думку — була велика родимка на щоці. Олені було лише 22 роки, але вона вже мріяла вирватися з дому, де мати постійно тиснула на неї, принижувала й переконувала в її нікчемності. Це поступово сформувало в дівчини купу комплексів, через які вона до цього моменту ніколи не мала серйозних стосунків. Вона соромилася свого вигляду й не вірила, що може мати нормального чоловіка…
Саме тому, коли Іван — імпозантний, дорослий та заможний чоловік — почав проявляти до неї інтерес, Олена зраділа і, не вагаючись, погодилась на стосунки.
— Підемо в кіно, так, Оленько? — Івану було зручно водити дівчину до кінотеатру: квитки дешеві, а витрачатися на ресторан не доводилося. А Олені було комфортно тим, що в темному залі він не бачив її обличчя.
Коли Іван з’явився знайомитися з матір’ю нареченої, та одразу ж запитала:
— Що вам потрібно від моєї доньки? Вона ж негарна, не знайшлося нічого кращого? Що з вами не так?
Олена стояла, слухала і ледь стримувала сльози.
— Я вважаю, що ваша донька мені підходить, і хочу на ній одружитися, — спокійно відповів Іван.
— Ну хочете — одружуйтесь. Але грошей я вам не дам, переконана, що цей шлюб довго не протягне.
— Ми й не розраховували на вас. Весілля влаштовувати не будемо, — сказав Іван, а Олена не стримала сліз. Вона так мріяла про білу сукню… Але, мабуть, таким як вона казки не належать.
— Годі нюні розмазувати! Йди вмийся! — суворо кинула мати, і Олена мовчки послухалася.
— Тобто, як я зрозумів, ви не проти нашого шлюбу? — уточнив Іван.
— А хто ж ще її візьме, таку нещасну?
— Добре, приємно було познайомитись. Мені вже час, — збрехав Іван. Його майбутня теща викликала огиду, але така атмосфера в родині Олени була йому на руку. Він підійшов до дівчини з іншого боку: не розкішшю, а турботою і увагою — тим, що його колишня вважала нормою, а для Олени кожне приємне слово було чарівним дарунком.
— Раз ти мрієш про весілля, то буде весілля, — промовив Іван після паузи.
— Справді? — в очах Олени з’явився блиск. За ці слова вона була готова любити його вічно.
— Так. Відсвяткуємо на дачі. Мама напече пирогів, ти настрогаєш салатів, я подбаю про напої. Все одно гостей у тебе майже немає. Помістимось за один стіл.
— Як це? Є ж. Лєна — подруга з центру. І Жора, її брат, мій друг.
— Ну гаразд, буде Лєна, — кивнув Іван. — Але матір твою не кликатимемо. Від неї користі — нуль.
Олена промовчала. Сам факт весілля розквітчував її. Іван вирішив, що гуляння буде на початку вересня, коли дозріє врожай.
Щоб заробити на сукню та макіяж, Олена взяла підробіток. Волонтерство приносило лише моральне задоволення. Основну зарплату вона отримувала в кол-центрі, де її ніхто не бачив, лише чули приємний голос.
Через півтора місяця у дівчини зібрались невеликі заощадження. Вона розуміла, що на розкішну сукню їх не вистачить, але знайшла кілька економних варіантів. Та Іван не дозволив витрачати ці гроші.
— Краще віддай їх мені. На все готове — легко. Ні, я не дозволю тобі бездумно витрачатися!
— Але ж це весілля… Я не можу без сукні! Це ж на все життя!
— І навіщо тобі та ганчірка? У мене на дачі в шафі вже одна висить… Раз вдягнута, а місце займає й досі.
— Що?! Звідки у тебе вона? — Олена здивовано розкрила очі.
— Колишня витратила півбюджету на весільну сукню, одягла один раз і все. А я ж платив, тому й залишив. Тепер розумію — не дарма. Так що буде в тебе сукня, — розсміявся Іван. — Я й розраховував, що друга дружина її вдягне. Поїдемо на вихідних до мами на дачу — допоможеш їй в городі й заодно сукню приміряєш. Хоч ти й не така струнка, як Людка, але щось придумаємо.
Олені зовсім не хотілося вдягати чуже плаття. Воно запорошилось, неприємно пахло і наче випромінювало тугу…
Та Іван наполіг. Олена вдягнула сукню… І виглядала в ній, як лялька, якою колись накривали чайник.
— Ого! Тобі навіть краще пасує! — похвалив Іван, тиснучи на потрібні емоційні «кнопки». — Ти ж у мене красуня.
Олена ще раз подивилася на себе в дзеркалі — і плаття вже не здавалося таким старомодним і чужим.
— Добре. Але давай віднесемо його в хімчистку?
— Якщо хочеш — неси. Мені байдуже, — знизав плечима Іван.
У власний костюм він не вліз, тож вирішив бути у шортах та майці.
— Тобі ж сукня потрібна, а я по-простому, — махнув він рукою.
— Ну… як хочеш, — зітхнула Олена. — Я хоча б букет візьму.
— Мати збереться — з саду квіти нарве. Мій товариш фотоапарат прихопить, пофоткає трохи, торт купимо в магазині. — Іван, не помітивши смутку в голосі нареченої, продовжував. — Макіяж і зачіску зробиш сама. Нічого тут складного. І вистачить теревенити — марш на город, моркву полоти!
Олена не заперечувала. Вона хотіла виглядати гарно, тому трохи сховала готівки на візаж і зачіску, хоча Іван змусив її віддати зарплату на продукти.
Натхненна весіллям, Олена не помічала недоліків нареченого. Його скупість здавалася ощадливістю, бажання командувати — турботою. Вона намагалася догодити його матері, а Фаїна Романівна з радістю навантажувала її роботою так, що сил ледь вистачало доїхати назад у місто.
За кілька днів до весілля, коли Олена була в гостях у Івана, по телевізору транслювали документальний фільм про красиве місто.
— Який красивий! Я там ніколи не була, але дуже хочу… — замріяно промовила дівчина.
— А що тобі там робити?
— Гуляти, дивитися… Це ж жива історія…
— Жива історія — це ти.
— Он реклама автобусного туру! Не так дорого… Я могла б заробити… Може, ми поїдемо після весілля? Ти ж обіцяв вихідні взяти…
— Який ще Петербург, Олено? Відпочинок — це дача, з мамою на грядках! — відрубав Іван. — Тепер ти частина сім’ї, повинна допомагати! Або хочеш, як Людка, лінитись і жирок набирати?! Мати горбатиться, а ти вирішила розважатися?!
Наче його підмінили. Він схопив Олену за плечі й почав трясти. Дівчина злякалася до оніміння.
— Що мовчиш?! Думала, знайшла жениха й на шию йому сядеш?! Матір мою змусиш працювати, а сама в Пітер поїдеш?! Ні, голубонько! Тепер усе буде, як я скажу, ясно?!
— Так… — ледь чутно відповіла Олена.
— Голосніше!
— Так! — із очей бризнули сльози. Вона не вірила, що Іван може бути таким… жорстоким.
— Іди вмийся. І щоб жодного слова про дурниці!
Ледь звільнившись, Олена вибігла. Вона хотіла тільки одного — втекти подалі від Івана і його чорного погляду.
Додому йти не хотілося, і вона набрала єдину подругу — Лену…
— Приїжджай, бабуся поїхала до санаторію, а ми з Жорою дивимось фільм, — запросила Лєна. Вони з братом знімали кімнату у бабусі, і обидва завжди ставилися до Олени по-дружньому. Жора був тихим і трохи закомплексованим хлопцем — старомодні окуляри з товстими лінзами лише підсилювали його сором’язливість. Лєна ж — проста, відкрита, добра.
Коли Олена приїхала, руки її тремтіли, і по її обличчю одразу стало зрозуміло, що сталося щось серйозне. Лєна заварила чай, і дівчина почала розповідати…
— Нічого собі… І ти мовчала?! — Лєна здивовано дивилася на подругу, лагідно тримаючи її за руку, щоб заспокоїти.
— А що було казати? Він же мене любить…
— Любить?! Та йому хатня робітниця потрібна, а не дружина! Який нормальний чоловік змусить свою наречену йти під вінець у сукні колишньої жінки?! А весільний стіл? Чому це ти маєш усе готувати в день весілля? Це ж знущання! Є купа кафе з недорогими бенкетами! — Лєна обурено махнула рукою. — Та Іван — типовий аб’юзер! Він тебе принижує! Подивися на свої руки — ніби поле самотужки зорала! Ти йому нічого не винна, навіщо так горбатитись?! Який ще медовий місяць зі свекрухою на грядках?! Прокинься, Олено!
— Тобто, мама мала рацію? Я й справді така сіра мишка, яку ніхто не може полюбити?.. — Олена знову розплакалась. — Я така страшна…
— Чому ти так вирішила? — Жора уважно глянув на неї. Він із Лєною перезирнулись.
— У мене обличчя негарне… і родимка — жахлива, велика, псує все. Якби були гроші, я б її видалила негайно…
— Олено, це небезпечно. І, до речі, ти перебільшуєш. Я знаю як мінімум одного чоловіка, якому ти подобаєшся такою, яка є, — тихо промовив Жора.
— Івану? — здивовано глянула вона.
— Та кинь ти його! — вигукнула Лєна. — Очевидно ж, що він тобою користується!
— Але кому тоді я потрібна?..
Настала напружена тиша. Жора не зважився зізнатись, що давно кохає Олену. Звістка про її весілля стала для нього ударом, але страх бути відкинутим сковував його.
— Мені вже час додому… Мама лаятися буде…
— Жора тебе проведе, — кивнула Лєна і штовхнула брата ліктем.
— А? Так, звісно… — він схопився і подав Олені куртку.
Усю ніч Олена не могла заснути. В голові клубочилися думки — чи варто продовжувати стосунки з Іваном? А тим більше виходити за нього заміж?
Лєна тим часом намагалася розговорити брата:
— Чого ти мовчав? Видно ж, що не зводиш з неї очей! Ну скажи хоч мені правду!
— Я боюся, що вона подумає про мене погане…
— А не боїшся, що вона одружиться з іншим?! Знаєш приказку: якщо довго придивлятись до дівчини — побачиш, як вона виходить заміж! — рішуче відповіла Лєна.
Жора нічого не відповів. Але наступного дня взяв маленький букетик і пішов до Олени на роботу. Коли вона вийшла, він підійшов і простягнув їй квіти.
— Це що? — здивувалась Олена. — Ти ж пам’ятаєш, мій день народження тільки за тиждень…
— Пам’ятаю… Просто… Олено, слухай…
— Що тут коїться?! — Іван з’явився зненацька. — Ти ще не вийшла за мене, а вже зраджуєш?! Швидко в машину! — він грубо штовхнув Олену. Та не зрушила з місця.
— Я сказав — пішла!
Він вчепився в її зап’ястя. Олена злякано глянула на Жору, і той — уперше в житті — наважився втрутитися. Він схопив Івана за сорочку.
Іван не очікував спротиву й відпустив руку Олени. Вона сховалась за спину Жори, але той одразу ж отримав удар. На щастя, все обійшлося — без серйозних травм. На шум вибігла охорона, і Івану довелося втекти.
— Ти як? — Жорі надали першу допомогу.
— Та все добре.
— Напад записався на камери, — повідомив охоронець. Він знав Олену і хотів допомогти.
— Дякую… це знадобиться, — прошепотіла вона.
Лєна зустріла брата з усмішкою:
— Шрами прикрашають чоловіків. Молодець. А ти, Олено, маєш припинити з Іваном, доки він не покалічив тебе або близьких.
Олена кивнула. Того вечора вона остаточно зняла рожеві окуляри.
— Я хотів зробити тобі подарунок трохи раніше. Назбирав до твого дня народження, — сказав Жора, витягаючи конверт.
— Справді? Не варто було… — засоромилась вона.
— Тут достатньо, щоб ти змогла видалити родимку. Якщо це допоможе тобі почуватися впевненіше… — він відвів очі.
Олена кинулась йому в обійми:
— Дякую! Я навіть не знаю, як віддячити…
— Просто не зв’язуйся більше з тими, хто тебе не цінує. Є багато чоловіків, які бачать у тобі душу, а не зовнішність.
Вона глянула на Жору — і зрозуміла все.
Розставання з Іваном було важким. Він відступив лише тоді, коли Олена разом із Жорою звернулись до поліції.
Через кілька днів Олена з хвилюванням йшла до клініки, щоб попрощатися з родимкою та відкрити нову сторінку життя. Вперше за довгий час вона відчувала себе щасливою. Жора зізнався їй у коханні, вони вирішили жити разом, її мама знайшла нову роботу, і вдома стало спокійніше, а на роботі — обіцяли підвищення.
Сонце лагідно гріло, співали пташки, і на серці було світло. Проходячи повз вітрину, Олена глянула на своє відображення — і раптом усвідомила: краса — всередині, а щастя не залежить від розміру чи розташування родимки.
— Добрий день, це Олена Савельєва. Я хочу скасувати запис. Так, я передумала. Вирішила залишити все, як є, — сказала вона в слухавку і натиснула «завершити виклик». На душі стало ще тепліше. А коли побачила реакцію Жори на її рішення залишитися собою, всередині закружляли метелики.
— Я радий, Олено. Що ти така, яка є. І я тебе таку люблю.
— І я тебе! — усміхнулась вона. — Знаєш, а давай витратимо ці гроші на подорож?
— Давай! Як тобі ідея — Мілан?
— Я якраз мріяла там побувати, — щиро відповіла Олена. І в ту мить вона зрозуміла: Жора — саме той, єдиний, з ким хочеться провести все життя.
