Не можу тебе брехати, – сказала циганка жінці, що прихистила її з дитиною.
— Господарю, відчиніть, помилуйтеся, заради Христа, дитя замерзає… — залізний засув рипнув, і хвіртка зі скрипом відчинилася.
— Хто це серед ночі прибився? — з острахом виглянув господар. Побачив непроханого гостя й невдоволено пробурмотів:
— Йди своєю дорогою, чоловіче… Бог допоможе…
Богдан стиснув кулаки, стримуючи лють.
— Та що ж ви за люди такі… Хіба в серці вашому нема ні краплі милосердя?..
— Йди геть, бо собак спущу, — грубо відрубав господар і грюкнув дверима.
Циган, похнюпившись, повернувся до кибитки.
— Ну що, знову не пустили? — сумно промовила молода жінка, похитуючи на руках дитя, загорнуте в теплу хустину.
Малюк тільки трохи здригнувся у відповідь.
— Поїхали… будь що буде… — зітхнув Богдан, погладивши змученого коня по гриві.
Зима настала рано. Завірюха здіймалася стіною, а мороз щоночі ставав усе лютішим.
Табір пішов до холодів, але їм із Радою довелося залишитися — жінка народжувала…
Дитя було бажаним. Три роки молилися, чекали. А тепер… малюк навіть не подавав ознак життя.
Кобила зупинилася біля старої хати на околиці села. Паркан покосився, на вікнах — темрява.
— Спробую ще раз, — Богдан відчинив хвіртку, вона протяжно скрипнула іржавими завісами. Постукав у двері, майже не сподіваючись на диво.
— Хто там? — відгукнувся жіночий голос.
— Пожалійте, пані. За вас молитимуся до кінця віку.
Двері тихенько прочинилися, на порозі з’явилася жінка, вдивляючись у нічну пітьму…
— Що сталося?
— Дитя там… — циган махнув рукою в бік кибитки.
— Так чого ж ви на порозі стоїте? Проходьте скоріше…
Господиня метнулася до столу, швидко запалила гасову лампу, поставила самовар.
— Зараз я вас чаєм гарячим напою.
Рада обережно розгорнула дитину.
— Та він же зовсім холодний, ще й увесь мокрий… — жінка ахнула.
— Ось тобі тепла ковдра, не гребуй, — простягнула Настя, а потім гукнула на дітлахів, які з цікавістю розглядали несподіваних гостей:
— Ану, злазьте з печі, йдіть на тапчан, там і спатимете.
Дитя заплакало.
— Ну, от і ожив, — Богдан змахнув сльозу.
Вранці подорожні довго дякували господині за теплий прийом.
— І куди ж ви в такий мороз із дитям? — зітхнула Настя. — Залишайтеся вже, поки потеплішає…
— Ех, ти ж сама знаєш, хазяюшко, що до весни тепла не буде.
— Ну то й живіть, перезимуємо якось. Картоплі вистачить, корівка скоро розтелиться, буде молочко.
Богдан поїхав, а Рада з малям залишилася.
Настя сама виховувала п’ятьох дітей. Чоловік, після довгої хвороби, відійшов у засвіти ще рік тому…
Дітлахи з радістю бавилися з маленьким циганчам, яке виявилося напрочуд веселим. Його чорне, кучеряве волосся завивалося дрібними пружинками, а шкіра була смуглою.
— Та ти ж увесь у сажі! — вигукнула менша донька Надійка, намагаючись відтерти малюкові ручку.
Усі діти Насті були біляві, і дівчинка вирішила, що хлопчика просто треба добре відмити. Всі навколо сміялися.
Рада намагалася догодити господині, пропонувала допомогу.
— Та що ти, корову я й сама подою, — відмахувалася Настя. — Ти мені краще поворожи…
— Ні, Настю, не буду… Я не можу тобі брехати…
Циганка з дитиною прожила всю зиму. А навесні за нею повернувся чоловік.
Ця історія — уривок із життя моєї бабусі, неймовірної жінки.
