— Сину, скажи своїй дружині, нехай приїде, мені прибиральниця потрібна, — заявила свекруха.
— Я у мами був, тому й затримався. Вибач, телефон розрядився, — сказав Женя.
— Зрозуміло. Ти їсти будеш? Чи в батьків поїв? — я машинально підвелася, готова розігріти вечерю.
— Поїв, не хвилюйся, Маш. Давай трохи фільм подивимося і спати. Дуже втомився.
Ми з Женею одружилися два роки тому. Напередодні весілля він познайомив мене зі своїми батьками. Свекор виявився чудовою людиною — доброзичливий, відкритий, хоча мав власний бізнес і заробляв пристойні гроші. Його компанія займалася продажем автозапчастин, і прибутки були чималими, але він не хизувався своїм достатком, залишаючись простою і приємною людиною. Мене він прийняв відразу, поважав мій вибір і не ставив жодних перепон у наших стосунках.
Свекруха ж була зовсім іншою. Марина Геннадіївна сприймала мене як людину другого сорту. Колись і вона сама, дівчина з невеличкого провінційного містечка, приїхала у велике місто і вийшла заміж за перспективного хлопця. Сергій Іванович мав справжню жилку підприємця, гроші самі пливли до нього в руки, і сім’я мого чоловіка могла дозволити собі жити без обмежень. Свекруха займалася своїм хобі — вирощувала екзотичні квіти на продаж. Чоловік збудував для неї власну оранжерею поруч із двоповерховим особняком, і хоч її бізнес приносив зовсім небагато у порівнянні з доходами чоловіка, вона могла взагалі не працювати.
А я була з простої родини. Моя мама — сільська вчителька, батько — агроном. Ми жили скромно, але батьки зробили все, щоб я вступила в університет у великому місті. Я вчилася на бюджеті, ніхто за мене не платив, а перші роки жила в гуртожитку. А потім зустріла Женю. Він не звертав уваги на матеріальний статус, а бачив у людині душу. Йому подобалося, що я скромна і щира, що я, як він казав, «справжня».
Чоловік працював разом із батьком, розвиваючи сімейний бізнес. До 26 років мав власне престижне авто, простору трикімнатну квартиру, яку заробив сам. Він працював дуже багато, нічого не діставалося йому легко. Батько був суворим, але справедливим, і Женя теж звик робити все на совість.
Познайомилися ми випадково — стояли в черзі за морозивом. На вулицях якраз відкрилися ті милі фургончики, де усміхнені продавці накладали у вафельні ріжки різнокольорові кульки холодного смаколика. У нас обох було трохи вільного часу, і ми заговорили. Потім разом прогулялися парком. Наступного дня Женя запросив мене в ресторан. Я хвилювалася, бо грошей було обмаль. Вечірні підробітки в піцерії приносили небагато, і все, що могла, я надсилала батькам. Вони вже були у віці, а я була їхньою єдиною донькою, і більше їм допомогти не було кому.
Колись чоловіки завжди платили за жінок, і навіть думки не було про інше. Але зараз світ змінився — жінки працюють нарівні з чоловіками, і часто доводиться платити самій за себе. Побачивши ціни в меню, я втратила дар мови… Менше ніж за три тисячі тут навіть салату не було. Я різко зблідла й, злякано піднявши очі, подивилася на Женю:
— Може, підемо в інше місце? Там через дорогу є кафе…
— Що сталося? Цін злякалася? Так я ж тебе запросив, значить, я й оплачую. Замовляй, що хочеш, і не хвилюйся, будь ласка! — з усмішкою запевнив мене майбутній чоловік.
Я полегшено посміхнулася й обрала легкий салат із великою кількістю зелені та рибу в паніровці з кокосового молока й авокадо. Це було неймовірно смачно! Я забула про все на світі, спостерігаючи за сяючими очима хлопця, що сидів навпроти.
Через пів року Женя зробив мені пропозицію. Я знала, що стосунки зі свекрухою будуть непростими, тож узяла паузу, щоб усе обміркувати.
— Чого ти боїшся? Чому вагаєшся? — запитав Женя, розуміючи, що мене щось турбує.
— Розумієш, твоя родина дуже заможна. А я… дівчина з села. Я знаю, що твоїй мамі не подобаюся. Не хочу, щоб через мене ви сварилися.
Женя розсміявся:
— Ти виходиш заміж не за неї, а за мене. Гроші тут ні до чого. Я тебе люблю. Якщо і ти мене любиш — забудь про все й погоджуйся.
І я погодилася. Адже я дійсно не за гроші виходила заміж. Женя знав це, свекор також. А свекруха… Ну що ж, будемо бачитися рідше. Тим більше, ми жили окремо й кожен був зайнятий своїм життям.
Скромне весілля — мій вибір. Якби я захотіла помпезного святкування, Женя, здається, привіз би й слонів у гірляндах із лотоса прямо з Індії. Але ми тихо розписалися в РАЦСі. Прийшов лише Сергій Іванович. Марина Геннадіївна не вважала за потрібне відвідати весілля єдиного сина. Як потім з’ясувалося, напередодні вона запросила Женю до себе й зі сльозами вмовляла відмовитися від мене. Він цього не зробив. І того теплого літнього вечора я увійшла до його квартири вже як законна дружина.
Женя придбав житло ще п’ять років тому, але майже не займався його облаштуванням. З меблів були лише кухня з сучасною технікою й диван у спальні. Решта — порожнеча. Переїхавши, я взялася створювати затишок: купила пухнасті килими, декоративні подушки, простору ліжко й спальний гарнітур. Одразу запланувала, якою буде дитяча, хоча поки що братися за неї не поспішала.
Квартира холостяка поступово ставала справжнім родинним гніздечком. Я любила свого чоловіка, любила наш дім, де кожен куточок облаштовувала з душею. Женя не переставав захоплюватися моєю здатністю створювати комфорт.
— Маша, ти чарівниця! Я підозрював, що ти така, але одне — здогадуватися, а інше — бачити на власні очі! Я й не думав, що з моєї просторої «барлоги» можна зробити таку красу. Тут я справді відпочиваю. Дякую, кохана!
Я опустила очі, зніяковіло посміхаючись. Його слова гріли мені душу.
Свекруха заходила до нас рідко, а коли приходила — здавалося, лише щоб болючіше мене вколоти.
— Штори з волошками? Маша, ти серйозно? Це в селі у вас така мода?
— Це з інтер’єрного журналу, Марина Геннадіївна. А вишивала їх я сама.
І таких підколів було безліч. Усе зводилося до того, що у мене немає смаку, я все роблю не так і не гідна її «золотого» сина.
Ситуацію ускладнювало ще й те, що після закінчення університету й весілля я ніяк не могла знайти роботу. Це не було необхідністю, але мені не хотілося цілі дні сидіти вдома. Я хотіла займатися справою, приносити користь. Проте постійної роботи знайти не вдавалося.
— А може, тобі варто спробувати щось інше? У тебе ж золоті руки, — якось увечері сказав Женя. — Ти чудово вишиваєш, шиєш…
— Я про це думала. Хочу пошити кілька суконь із ручною вишивкою й продавати їх через соцмережі.
— У тебе точно все вийде! До речі, костюм, який ти мені пошила, просто неймовірний! Батько такий самий хоче. Справишся?
— Для Сергія Івановича — хоч зірку з неба!
Я вирішила спробувати. Купила тканину, пройшла курс із фарбування натуральними барвниками, розпочала створення власної колекції. Женька наполіг на професійній фотосесії, і ми зробили знімки серед підсумкових полів та жита. Фотографії вийшли неймовірні.
Тоді ми й не підозрювали, що через кілька місяців мій магазин стане настільки популярним, що я буду змушена наймати помічниць. Ще за пів року ми орендували приміщення для ательє, і в моїй команді вже було вісім швачок.
Одного вечора пролунав несподіваний дзвінок у двері. Я глянула на Женю й пішла відчиняти. На порозі стояла свекруха.
— Сину, скажи своїй дружині, нехай приїде, мені прибиральниця потрібна, — заявила вона.
— Мамо, ти прийшла, щоб образити Машу?
— Ні, я серйозно. Марія ж без роботи, от і матиме чим зайнятися. Ще й грошей заробить.
— Мамо, йди звідси. І не смій більше таке пропонувати господині цього дому! — спокійно, але жорстко відповів Женя.
— Та будь ласка! Я ж просто хотіла допомогти! Але ні, ви, як завжди, навіть не зважаєте на думку матері! — гордо випалила Марина Геннадіївна й пішла.
Ми з чоловіком переглянулися й повернулися до своїх справ.
Зараз у мене власний успішний бізнес, команда, чудова родина. Я чекаю на сина й готую нову колекцію суконь для майбутніх мам. А свекруха, яка вважала мене ніким, змушена спостерігати, як її «нікчемна» невістка досягла успіху.
Щастя — у простих речах. У любові, турботі, можливості творити. Я ціную кожен день, проведений із чоловіком і нашим сином Матвієм, і дякую долі за те, що обрала саме цей шлях.
