Привiт, Лiзочко! — У передпокiй Лiзи ввалився брат Антон i його родина. — От йшли повз, вирiшили заглянути. Не виженеш?
— Вiтаю, Антошо! Звичайно, заходьте! — Лiза завжди була радою гостям. Вона мала гарну зарплату i могла дозволити собi частувати рiдних, дарувати їм подарунки й накривати багатий стiл.
Дiти давно виросли, створили власнi сiм’ї, а чоловiк пiшов до молодої секретарки, коли не зміг впоратися з комплексами. Йому термiново знадобилося пiдвищувати самооцiнку, що впала нижче нуля, коли дружину призначили на керiвну посаду. Адже тепер її зарплата в рази перевищувала його. Це було для нього справжнiм ударом.
Спочатку Лiза почувалася самотньою у великому будинку й радiсно приймала гостей у свята й у буднi.
— Мам, можна я заїду на обiд? — телефонувала донька, яка працювала неподалiк. — У тебе ж точно щось є в холодильнику?
— Звичайно, приїжджай! — Лiза щиро радiла. Вона за звичкою готувала на всю сiм’ю, а їсти було нiкому. — Тiльки мене не буде вдома, але у тебе є ключi.
На вечерю мiг забiгти i син.
— У Маринки знову макарони. Вже обридли. Хоч у тебе нормально поїм! — скаржився вiн. — Треба привезти її до тебе, нехай повчиться готувати.
Згодом дiти почали навiдуватися без попередження — i коли вона була вдома, i коли її не було. Часто з чоловiками i дiтьми.
— Неможливо втриматися вiд спокуси поїсти у тебе делiкатесiв, — вони навiть не приховували причину вiзитiв. Внуки ж завжди знали, що у бабусi знайдуться для них подарунки. Їхнiм першим питанням було: “Бабусю, а що ти нам купила?”
Лiза любила балувати не лише онукiв, а й дiтей. Синовi вона дарувала дорогi годинники й навушники, доньцi — прикраси i брендованi сумки. Це стало настiльки звичним, що всi сприймали її щедрiсть як належне.
Особливо всi чекали свят.
— Ну що, до мами? — телефонувала братовi сестра.
— Звичайно, до мами! — потирав руки вiн.
— А що їй даруватимемо? — питала вона, хоча вiдповiдь знала заздалегiдь.
— А що їй потрiбно? У неї i так усе є! — хмикав брат.
Навiть на день народження рiднi приходили без подарункiв, приносячи тiльки пляшку шампанського й коробку цукерок, якi тут же з’їдали.
Один раз брат iз сiм’єю подарував їй незграбну скарбничку у виглядi свинi.
— Можеш копiйки туди складати, потiм онукам вiддаси, — сказав вiн, радiючи своїй винахiдливостi.
Ще одним подарунком став настiнний календар iз зображенням красенiв-пожежникiв.
— Хоч на чоловiкiв подивишся, раз свого не втримала, — пожартував брат.
Лiзу тодi зачепило не стiльки через подарунок, скiльки через цi слова. Але вона лише посмiялася разом з iншими.
— Родино, розбiгаємося по кiмнатах! — роздав наказ Антон, навiть не питаючи Лiзу. Вона ж точно рада їх бачити.
— Ну що, пiдемо їсти? Ми вже проголодалися, — потирав руки брат.
— Ви ж просто повз проходили?! — здивувалася Лiза.
— Ой, ну так, — згадався Антону його прокол. — Мимо. У центральний магазин заходили. Цiлий день там ходили. Дiтей годувати треба, ось i забiгли до тебе. А то вони нас самих з’їдять дорогою додому. Хотiли в кафе зайти, але там так дорого! Уся зарплата пiшла б на цих малих ненажер.
— I що ж ви купили в магазинi? — Лiза не побачила жодного пакета.
— Та нiчого не вибрали, — вiдповiла Вiра, дружина Антона. — У вас тут магазини для багатiїв, чи що? Такi цiни!
— По-моєму, скрiзь зараз такi цiни, — знизала плечима Лiза, накриваючи стiл.
— Нам багатих не зрозумiти, — буркнула Вiра, але Антон тихенько штовхнув її, щоб вона замовкла.
— Тiтко Лiзо, а що ти нам купила? — запитали племiнники, скакаючи навколо. — Мама сказала, що у тебе завжди є i їжа, i подарунки.
Вiра почервонiла, а Антон скоса поглянув на неї, намагаючись зробити вигляд, що нiчого не сталося.
Лiза зiтхнула. Вона не очiкувала такого, але дiтей засмучувати не стала. У неї завжди були запаси сюрпризiв. Цього разу вона дiстала набiр для бадмiнтону.
— Ура! — вигукнули хлопчаки. — Ми надвiр грати!
— Ви ж їсти хотiли? — здивувалася Лiза, пам’ятаючи про “недоїдання” братової родини.
— Та нi, ми вдома поїли! — видав молодший.
Антон нервово засмiявся.
— Ой, так, я їх нагодувала, — спробувала викрутитися Вiра.
Лiзi було не шкода їжi, але стало неприємно, що її гостиннiсть стали нахабно використовувати.
Обід, як завжди, розкішний і вишуканий, пройшов у напруженому мовчанні.
— Ну, дякую, — витираючи рот серветкою, підвівся Антон із-за столу. — Шикарний обід! Вмієш ти дивувати! Ми тоді підемо, не будемо відволікати тебе від справ.
— Хоч дітей нагодуйте, — зітхнула Ліза. Вони все ще бігали на вулиці, азартно відбиваючи воланчик ракетками.
— Нічого, вдома поїдять, — відмахнулася Віра, поспішаючи одягатися.
— Рада була вас бачити! — брат помахав рукою.
— І я, і я… — Ліза зачинила за ними двері й задумалася. Щось вона робила не так. Коли це радість від прийому гостей перетворилася на рутину, а родичі — на нахлібників?
З роздумів її вивів дзвінок у двері.
«Кого ще принесло?» — подумала Ліза й засоромилася своїх думок. Ще вчора вона б таке не подумала.
— Лізка, відчиняй скоріше, у мене руки вже відвалюються! — пролунав знайомий голос.
— Ритко! — зраділа Ліза й кинулася відкривати.
— Тебе поки дочекаєшся… — бурчала Маргарита, затягуючи в дім великий пакет із супермаркету.
— Що ти принесла? У мене ж усього повно! Хоча… — Ліза прикусила язика, згадавши, що гості добряче спустошили її холодильник. — Уже не всього і не повно.
— Що, знову саранча набігла? — Рита завжди так називала Лізиних родичів, за що та ображалася. Але раніше, тепер же — навіть не заперечила.
Ліза лише сумно кивнула.
— Давай, піднімай настрій! У мене для тебе є пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися! — Маргарита викладала на стіл продукти: лимони, шоколад, їхній улюблений напій. — Тарілки давай!
Ліза дістала тарілки, і на них одразу з’явилися нарізка сиру, маслини.
— Рубен накрутив канапе, — Рита дістала контейнер. — Хороший чоловік! Шкода, що одружений.
Ліза розсміялася.
— Ти невиправна! Ну, що за пропозиція?
— Зачекай! Спочатку чокнемось! — Рита налила коричневу рідину в бокали. — За нас!
Вони зробили по ковтку. Ліза відчула, як тепло розлилося всередині. Втома й роздратування після візиту брата зникли.
— Ось тепер можна! — хихикнула Рита. — Я забронювала нам путівки на Новий рік до Італії!
Ліза аж закашлялася від несподіванки.
— Рим, Венеція, гондольєри, паста! Ти нарешті відпочинеш! А то знову готуватимеш тиждень, а хто тобі допоможе? — сердито сказала Рита. — За гроші не хвилюйся, віддаси, коли зможеш.
— А як же віза?
— У мене є! А для тебе син вишле запрошення. Він же там живе. Я все дізналася.
— Та й справді! — махнула рукою Ліза. — Втомилася я.
— Ну, Слава Богу! — вигукнула Рита. — Це треба відзначити!
Родичі Лізи навіть не підозрювали, що цього разу їм доведеться святкувати без неї.
За тиждень до вильоту зателефонувала дочка.
— Мамо, о котрій приходити?
— Куди? — не одразу зрозуміла Ліза.
— Як куди? До тебе! — роздратовано сказала дочка. — Ми ж завжди зустрічаємо Новий рік у тебе.
— Але не цього разу! — Ліза всміхнулася.
— Що?!
— Я лечу в Італію. Вам доведеться справлятися самим.
— Мамо, ти серйозно?! Ти не можеш так усіх підвести!
— Вибач, але я втомилася.
Через кілька хвилин подзвонив син.
— Мамо, це жарт? Ти що, нас усіх кидаєш?
— Сину, підбирай слова! — Ліза зрозуміла, наскільки розпустила своїх дітей. — Ви вже дорослі.
— Та ти… — почав син, але вона перебила:
— Вибач, у мене інший дзвінок.
Телефонував Антон.
— Лізавето, що за Італія?! Ти телевізор дивишся?!
— Я його давно викинула, — усміхнулася Ліза.
— Тобі що, вдома не сидиться?! Ми ж усе розпланували, а тепер доведеться витрачатися на стіл, подарунки!
Ліза була вражена. Вона знала, що її родичі зручно влаштувалися на її шиї, але що настільки нахабно — не очікувала.
Вона мовчки вимкнула телефон і змінила замки.
Розлючені родичі розповідали всім, що їхня мати та сестра «відвернулася від сім’ї».
А Ліза святкувала Новий рік із Ритою на площі Сан-Марко у Венеції, з келихом просекко, під яскравими феєрверками, відчуваючи свободу.
— Наступного року — Камчатка! — сказала Ліза, витираючи сльози радості.
— Ловлю на слові! — підморгнула Рита й підняла бокал. — За нові пригоди!
