Тридцять років прожили у шлюбі Морозови, а на тридцять першому Бог подарував їм дитину. Галині на той час виповнилося п’ятдесят чотири, але вона не погодилася на аборт, хоча багато хто крутив пальцем біля скроні, бачачи, як вона важко пересувається. Казали, мовляв, запізно народжувати, може й не витримає.
Але Галина впоралася. Разом із чоловіком, Олегом Івановичем, вони стали батьками дівчинки, яку назвали Ірочкою. Та згодом вони помітили, що з малечею щось не так. Дівчинці було важко дихати, і вона їла з великими труднощами. Коли повезли її до районної лікарні, там поставили діагноз — синдром Дауна.
Повертаючись додому, батьки мовчали, приголомшені звісткою. Лікар запропонувала допомогти оформити місце в спеціалізованому закладі для таких дітей, де з ними працюють, розвивають.
— А що далі? — запитав Олег Іванович. — Психіатрична лікарня?
— Будинок для літніх людей або психоневрологічний інтернат, — уточнила лікар.
Їхали батьки мовчки, роздумуючи. Першим заговорив Олег Іванович:
— Не може бути, щоб Ірочка народилася для того, щоб усе життя провести за стінами богадільні.
— Я так само думаю, — з полегшенням відповіла дружина. — Ми самі її виховаємо!
Морозови ніколи не пошкодували про своє рішення. Ірочка росла, радіючи простим речам — сонцю, пташкам. Вона мала свій маленький городик, де разом із мамою вирощувала горох, буряк. І з кожним роком справлялася все краще. Також вона любила курочок, годувала їх і захищала від сусідських котів.
Влітку село оживало: з міста привозили дітей, щоб вони дихали свіжим повітрям і їли натуральну їжу. Серед них був і Пашка Воронов — міський хлопчак, пустун і заводій, як його жартома називав коваль Хакім, що переїхав до села з Шимкента.
Попри свою бешкетну натуру, Пашка мав добре серце. Він відбирав і ламав рогатки, з яких інші хлопці стріляли по пташках, не дражнив дітей Хакіма, а коли побачив, як сусідські хлопці насміхаються з Ірочки через паркан, узяв її під захист.
Саме завдяки йому Морозови стали випускати доньку з двору, дозволяючи грати з іншими дітьми. Пашка пообіцяв, що ніколи не дасть її скривдити.
З роками село занепадало. Спочатку закрили школу, потім дитячий садок. Автобус до міста став ходити двічі на день замість кожні півтори години, а потім узагалі припинив курсувати. Останнім зачинився магазин. Раз на тиждень приїжджала крамниця на колесах, але вибір товарів був мізерним. За необхідними речами доводилося їхати в селище за двадцять кілометрів.
Старі люди помирали, їхні будинки порожніли й руйнувалися. Ті, хто залишався, жили тим, що вирощували на городах. Худобу тримати стало невигідно, лише в трьох дворах ще були кури, гуси та кози.
Бабуся Пашки Воронова тяжко захворіла, і діти забрали її до міста. Її будинок два роки стояв порожнім, а потім його заколотили. Так сталося з багатьма будівлями. Згодом поїхав і коваль Хакім із родиною — подався туди, де його праця ще була потрібна.
Залишилося лише кілька сімей, серед них і Морозови. Їхати їм було нікуди. Жили на пенсію та заробіток Галини Макарівни. Раз на тиждень вона пекла хліб у російській печі за рецептом прабабусі.
За «морозовським» хлібом приїжджали навіть із сусідніх сіл — він був смачним і довго не черствів, якщо загортати в рушник. До печі Галину Ірину не підпускала — боялася, що та випадково опечеся або, не дай Боже, спричинить пожежу.
Одного осіннього дня Морозови почули шум і вибігли у двір. Вони побачили, як дорогою рухається будівельна техніка. Того дня стало відомо, що всі покинуті хати в селі викупив якийсь чоловік на прізвище Плотвинський. Місця тут були мальовничі: з одного боку сосновий бір, з іншого змішаний ліс, а за ним річка, де ще водилася риба. Тиша й спокій.
Самого Плотвинського ніхто не бачив, але його присутність відчувалася у звуці бензопил, що розчищали ділянки, та гуркоті зносу старих хат. Він швидко розчистив гектар землі, оточив його високим парканом із камерами та охороною.
Коли будівництво завершилося, мешканці села зітхнули з полегшенням, але рано раділи. Гул будівництва змінився нічними феєрверками — новий власник любив гучні свята. Проте були й плюси: у селі замінили електричні стовпи та відремонтували головну дорогу.
Одного літнього ранку Олег Іванович із дружиною вирушили в магазин за тридцять кілометрів. Треба було купити борошно та господарські товари. Ірочка, якій тоді виповнилося вісімнадцять, залишилася вдома. Батьки просили її не виходити на вулицю, боячись, що гості Плотвинського, які роз’їжджали квадроциклами, можуть їй нашкодити.
Але, повернувшись увечері, вони не знайшли доньки вдома.
Морозови кинулися до сусідів, Пулятіних – можливо, Ірочка зайшла до них, адже родини часто позичали одна в одної то сіль, то ще якусь дрібницю. Але сусіди тільки розвели руками: мовляв, не бачили дівчинку.
Постукали Морозови й до Івана Дрокалова, який жив самотою на околиці. А раптом він причетний до зникнення? Чоловік не раз виявляв зацікавлення до їхньої доньки – то цукеркою пригостить, то яскраву хустинку подарує, а потім усміхається, спостерігаючи, яку щиру радість викликають у дитини ці дрібниці.
Ірочка дійсно щиро раділа, посміхалася і дякувала «дядькові Вані». А що, як він заманив її зі двору? Про нього мало що було відомо, ходили чутки, що він браконьєр: місцеві не раз бачили його в лісі з арбалетом, але той тільки жартував, мовляв, це для розваги.
Але Дрокалов уже кілька днів пиячив, і домогтися від нього осмислених слів було неможливо.
Тоді старі вирушили до Плотвинського. З-за високого паркану долинала музика і сміх – у будинку знову були гості. Щойно Морозови, а з ними й Пулятіни, яких розбирала цікавість побачити, що ховається за триметровим парканом, стали перед хвірткою, – загорілося світло, і на них розвернулися дві жужжащі камери.
Олег Іванович оглянув хвіртку, але, не знайшовши дзвінка, постукав. Лише за мить клацнув замок, і перед ними постало недоброзичливе обличчя охоронця, схожого на неандертальця.
– Що? – буркнув той, ворушачи щелепою й з неприязню дивлячись на непроханих гостей.
– Ми можемо поговорити з господарем? – запитала Галина Макарівна, голос її тремтів від хвилювання.
– А він вас чекає? – глузливо хмикнув охоронець.
– Послухай, поклич його, – ступив уперед Олег Іванович, – нам не до жартів.
– Що там, Русик? – пролунав незрозумілий голос – надто високий для чоловіка, але низький для жінки. Важко було визначити, кому він належав.
– Та якісь старі хочуть вас бачити, – озвався охоронець.
– Що їм потрібно? – спитав голос.
– У нас дочка зникла! – вигукнула Галина Макарівна. – Відкрийте, прошу!
– Ага, зараз, – охоронець захлопнув двері перед її носом.
Але за хвилину двері знову відчинилися.
– Ну навіщо ти так, Русик. Все ж сусіди, – дорікнув охоронцеві господар. – Проведи їх до альтанки, я зараз підійду.
Русик провів Морозових мощеною доріжкою, підсвіченою «летючими» ліхтарями, до альтанки в кутку розкішного саду. Незабаром туди зайшов сам Плотвинський і ефектно запалив світло, плеснувши в долоні.
– Оце так! – захопився Максим Пулятін. – Оце справжнє диво!
Плотвинський виявився невисоким чоловіком із зачесаним назад сивим волоссям. Його пронизливі темні очі дивилися сміливо – так дивиться людина, яка ні в чому не відчуває своєї провини.
– Отже, слухаю, – сказав він, пригладжуючи волосся. – Хто зник? Коли?
– Наша донька! – Галина Макарівна не витримала й розплакалася. – Наша Ірочка! Якщо вона пішла до лісу… як вона там одна?!
– Ви ж мешкаєте біля лісу, – кивнув Плотвинський. – А далі там річка, заливні луки і болота…
— Оооо! — ще сильніше заплакала Галина Макарівна, і впала перед Плотвинським на коліна, — прошу! У вас є техніка, люди! Прошу, знайдіть мою донечку! Я нічого не пожалію для вас!
— Галя, вставай, — кинувся піднімати її Олег Іванович, але вона крутила головою і намагалася обхопити коліна Плотвинського.
— Спокійно, я допоможу, — сказав він, відступаючи, і кивнув охоронцеві, який негайно відірвав жінку від нього — дайте їй заспокійливе. Русик, зберіть хлопців, нехай перевірять найближчий ліс!
Люди в камуфляжі всю ніч шукали в лісі. Жужжання їхніх квадроциклів давало матері надію, що Ірочку знайдуть живою.
— Як вона могла піти, не розумію, — твердили Галина Макарівна, — я строго заборонила їй…
Блідий Олег Іванович, стискаючи губи, заспокоював дружину, але сам не вірив, що доньку знайдуть. Він був упевнений, що в її зникненні замішані чужі люди, люди Плотвинського — надто велике зневажання простими людьми було у них.
«Сліди замітаються» — так думав він, слухаючи звуки квадроциклів і бадьору перекличку пошуковців.
Ірочку знайшов Іван Дрокалов. Блукаючи лісом, він вийшов на галявину, за якою було іржаве болото з виступаючими кочками і скуйовдженим кущем. На одному з них Іван помітив обривок жовтої тасьми і привів туди Олега Морозова.
Тіло дівчини знайшли в кількох метрах від того місця. Батькам сказали, що вона втонула, а синці на руках і шиї — це трупні плями. Старики не повірили, але нічого зробити не могли — для боротьби потрібні були зв’язки та гроші, а ані того, ані іншого у них не було.
Після похорону Іри по селі поповз слух, що одна старенька бачила, як Ірочка сідала на квадроцикл з «якимись хлопцями». Але ніхто не став розслідувати чутки, а старенька незабаром відреклася, мовляв, їй лише привиділося.
Через рік після трагедії Галина Макарівна захворіла. Вечорами Олег Іванович чув, як дружина розмовляє з кимось.
Мабуть, подумав він, з Ірочкою розмовляє. Прислухався і зрозумів, що помилявся — жінка гаряче просила когось про помсту, закликаючи на голову вбивць доньки небо з гнівом.
Пройшло три роки, і відвідати місця, близькі серцю з дитячими спогадами, вирішив випускник медичного інституту Павло Воронов. Для компанії він взяв з собою друга дитинства, старшого сина кузнеця Хакіма, Алі.
Молоді люди востаннє були в селі ще пацанами, але не очікували, що все настільки змінилося.
З правої сторони залишалися старі хатки, а з лівої вулицю перегороджував високий паркан. Проте він був покритий пилом і виглядав занедбаним. Хлопці попрямували до дому Морозових — в подарунок для їх доньки Ірочки Павло віз аматорський мікроскоп, адже він добре пам’ятав захоплення, з яким вона розглядала крильце метелика через саморобну лінзу з старих окулярів.
Їх ніхто не зустрів, і після кількох стуків Павло з Алі відкрили скрипучу двері.
На ліжку лежав Олег Іванович. Він, здавалося, спав.
— Живий? — Павло послав Алі за водою, а сам намагався розбудити старого, — Олег Іванович! Прокиньтеся!
Вії чоловіка здригнулися, і він подивився на Олега сльозяться очима.
— Навіщо? — слабким голосом мовив він.
— Олег Іванович! Ви мене впізнаєте? — Павло взяв старика за зап’ястя і зморщив лоба: пульс був слабким.
— Я майже нічого не бачу, — ледве прошепотів старий, — хто ти? Архангел Гавриїл?
— Та це ж я, Пашка, Воронов. Людмила Воронова моя бабуся. Ми жили навпроти вас. А зараз там забор…
— А! Павлик! — губи старика злегка затремтіли, — ти вже зовсім дорослий став! А я ось, один залишився. Пулятини інколи заходять, до старика, подивитись, чи не помер я.
— Думаю, вам треба в лікарню, дядько Олег. Полежите під крапельницею, вам стане набагато краще!
— Не поїду я нікуди, — відвернувся старик. — Моє місце на кладовищі, з жінкою та донькою.
— Тобто… вони померли? — не повірив своїм вухам Павло, — як це сталося?
Старик помовчав, збираючи сили, а потім сказав:
— Ірочку вбили. Галя через три роки померла. Вона вже говорити почала… але помстилася вбивцям… так, помстилася!
Старик, глибоко зітхнувши, закрив очі.
Павло відкрив свій медичний набір, дістав шприц і зробив йому укол. Алі з повагою спостерігав за його діями. Він також хотів стати лікарем, але був змушений допомагати батькові на кузні.
— Це має допомогти, — Павло обережно накрив старика пледом, — а ми поки що зайдемо до сусідів, хочу дізнатися, що сталося з Ірочкою.
Надія Пулютина спостерігала з вікна, як двоє хлопців зайшли в хату до Морозових. Побачивши, що вони вийшли і направляються до їхнього дому, вона штовхнула чоловіка, Максима, який після обіду любив поспати в кріслі біля телевізора.
— Вставай, старий. Гості до нас!
— Що? Які гості? — здивовано витріщився він, — навіщо?
— Здравствуйте, люди добрі! — почули вони в сінях, — є хто вдома?
— Нікого немає! — крикнула Надія, але було вже пізно. Двоє хлопців стояли на порозі. Раптом обличчя жінки розцвіло в усмішці: — Ой! Та це ж Хакимов син, Аліхан? — вигукнула вона, — ось це так! Якими ж ви долями!
— Ми в гості, — білозубо посміхнувся Алі, — вирішили з Павлом побувати в рідному селі.
— Ой, ну що ж ви! Зараз я на стіл щось покладу! Ось це так, Аліхан! Як там твої? Як батько?
Раніше поговірювали, що Надія Пулютина та Хаким… однак це вже було в минулому. Хлопці були ще надто молоді, щоб про це дізнатися. Але Надія, вся як на підбір, посвіжіла і порожевіла.
— Чого стоїш, як стовп? — прошепотіла вона чоловікові, — йди в погріб, виймать тушонку, картопельку принеси, перчиків!
— Та ми ненадовго, дякую, — перервав її Павло, — може, чай вип’ємо. Це вам!
Він витягнув з сумки банку датського пісочного печива і простягнув господині.
— Банка хороша, а ось вміст, — поморщилася Надія.
— Домовились: нам печиво, вам банка, — жартував Алі, але Павло штовхнув його ліктем.
За чаєм Пулятини розповіли все, що їм було відомо. Почали з того, як у селі з’явився Плотвинський, як через рік зникла Ірочка, як разом з її батьками вони ходили до нового сусіда, як Іроччина мати валялася у нього в ногах, щоб він допоміг організувати пошуки.
Як місцевий мисливець Дрокалов виявив місце злочину. Розповіли також і про те, що про вбивць і досі ніхто б не дізнався, якби не постійні молитви Галина Макарівни. День і ніч вона вимагала та молилася за помсту.
— І? Знайшли вбивцю? — запитав Павло. — Не може бути, що це був мільйонер?
— Не зовсім так, — Надія сіла і, розправивши спідницю, подивилася на Павла. — Спочатку Плотвинський робив вигляд, що зацікавлений у пошуках. Його люди об’їздили наш ліс вздовж і впоперек.
Пізніше ми дізналися від Морозових, що «допомагаючи», негідник знав, що Ірочка мертва. Його племінники зізналися, що вбили її, запевнивши, що це було випадково.
— Я все думаю, з якого пекла вилізли ці мерзотники! — кашлянув Максим Пулятін. — Вони ще й Галю з Олегом вбили!
— Плотвинський зробив все, щоб зам’яти справу, — продовжила Надія. — Результати медекспертизи були підтасовані. Всім заткнули роти грошима!
— А як дізналися правду? — запитав Алі.
— Справа Плотвинського йшла все гірше, все рідше ми чули салюти. Для нього почалася чорна смуга, одне за одним. До нас дійшли чутки, що його син опинився в серйозному скандалі, і намагаючись його витягти, він втратив свій бізнес. Нам невідомі подробиці, але факт залишався фактом — Плотвинський сидів тихо, наче чогось боявся. Закрився за своїм парканом.
А потім він раптом з’явився до Морозових. Олег розповідав, що Плотвинський звернувся до екстрасенсів, і ті нібито сказали йому, що всі нещастя, які трапляються з його родиною, будуть продовжуватися, поки він не отримає прощення від жінки, у якої забрав найдорожче.
Негодяй не одразу зрозумів, про кого йде мова, занадто багатьох він ображав за своє життя. Галина була останньою, до кого він приповз просити прощення. Важко визнавати, що покривав убивць!
Під покровом ночі, як злодій, він постукав до Морозових і випрошував прощення, обіцяючи зробити їх забезпеченими людьми.
Надія перевела подих і подивилася на Алі.
— Вибачив? — запитав він.
— Вибачив чи ні, не знаю. Галя вже була не в собі. Ось тільки… до дому Плотвинський не дійшов. Його знайшли вранці, стріла від арбалета була в його серці.
— Але ж дядько Олег не мисливець, не може бути, щоб це був дядько Ваня? Ну, браконьєр? — запитав Пашка, який з дитинства пам’ятав, як Дрокалов давав йому потримати арбалет, але пострілити не дозволив.
— Це лише припущення, — зітхнула Надія. — І що тепер з цього всього має значення?
— При обшуку у Івана не знайшли жодного арбалета, — продовжив дід Максим. — Грибники бачили в лісі підозрілого чоловіка, ймовірно, це був кілер.
— Як би там не було, це було Відплатою, — забобонно понизив голос Пулятін.
— Не обов’язково. Де великі гроші, смерть не рідкість, — заперечив Павло, одні збанкрутовують, інші багатіють. Жорстокі правила гри!
— Ні, це була вона. Відплата, — вперто повторила Надія.
Хлопці допили чай, взяли трохи їжі від господарки і вирушили, щоб нагодувати самотнього Олега Івановича.
— Аліхан! — покликала юнака на порозі Надія. — Мабуть, ми більше не побачимося. Передай, будь ласка, від мене твоєму батькові сердечний привіт, добре?
— Добре, — кивнув він. — Обов’язково передам.
Привіт він, звичайно, забув передати, але Надія цього не знала. Вона усміхалася, піднімаючи очі до зірок, будучи впевненою, що й Хаким інколи згадує про неї.
