Сашко Іванов одружився відразу після служби в армії. Дарина чекала на нього два роки. Вся їхня рідна хата знала про їхнє кохання, адже дружили вони ще зі школи, завжди були разом.
— Он «Сашко та Даринка» йдуть, — говорили сусіди, усміхаючись.
Молода родина жила щасливо: у хаті лад, у господарстві достаток, у серцях мир і злагода. Проте минуло вже шість років, а дітей у них так і не з’явилося.
Дарина дуже переймалася через це, навіть схудла. Вона почувалася винною, хоча лікарі запевняли: все гаразд, просто потрібно зачекати. Вона й по лікарях ходила, й харчувалася правильно, та бажана мрія стати матір’ю не здійснювалася.
Сашко дедалі частіше бачив сльози в її очах, дружина стала замкненою, більше не була такою радісною, як колись.
Свекруха змогла вибити для Дарини путівку до санаторію на півдні, де лікували жіноче безпліддя. Але саме це слово викликало в неї паніку, здавалося, що воно таврує її, як гіркий вирок.
— Хіба я безплідна? – схлипувала Дарина. – Лікарі не ставлять мені такого діагнозу, кажуть, що все нормально, треба лише почекати… Я нікуди не поїду. Як я тебе залишу? А господарство? Мені й тут добре. Я люблю наш дім, наш сад, наше поле…
Вона вдивлялася в зелене весняне поле за їхнім подвір’ям, і в її очах світилася надія.
— Ну, не хочеш – то не їдь, — лагідно мовив Сашко, проводячи рукою по її плечах. — Що тільки в житті не буває? Почекаємо. Тобі всього двадцять шість років. У нас ще все попереду.
Вони йшли полем до лісу, щоб помилуватися пролісками біля струмка в яру. Поряд бігла їхня собака Гава, весело махаючи хвостом і нюхаючи траву.
— Я вже й до церкви ходила, і трави різні п’ю… — знову почала Дарина.
— А ти не думай про це. Все буде так, як має бути. Я тебе люблю, Дариночко, — Сашко ніжно обійняв дружину й поцілував її просто посеред поля.
Дарина засміялася й побігла до лісу, а за нею радісно помчала й Гава.
Наступного дня Сашко вже один вийшов у поле, розмічав ділянку під картоплю — ставив кілки для тракториста, який мав приїхати завтра.
Погода була сонячною, теплою, благодатною. Весна співала сотнями пташиних голосів, наповнюючи повітря ароматами свіжої трави, нагрітої землі та перших квітів.
Коли Сашко завершив роботу, він глянув на ліс і раптом завмер: неподалік стояв лелека. Птах був настільки близько, що Сашкові стало дивно, чому той його не боїться. Він завмер, спостерігаючи, як лелека поважно походжає полем, щось виглядаючи в траві.
— Оце так! Прямо до нас прилетів, — прошепотів він. — Напевно, жаб шукає.
Раптом його осяйнула думка: лелека ходить саме там, де вчора він цілував Дарину. Серце тепло затріпотіло. Він ще трохи постояв, а потім рушив додому, сповнений дивного передчуття.
— Дарино, лелеки прилетіли! – вигукнув він, зайшовши в хату.
— Ну й що? Вони щороку в’ють гніздо на водонапірній вежі, — байдуже відповіла дружина.
— Але ж завжди були на тому кінці села, а тепер чомусь ходять саме нашим полем, біля самого саду, — не вгамовувався Сашко.
— Ну й нехай. Нам не шкода. Величні птахи, гарні, благородні… Вони ж щастя приносять, — усміхнулася Дарина.
— Ото ж бо й воно! Мені здалося, що це знак. Ніби ангел нашептав: щастя до нас іде. От побачиш… — шепотів Сашко, цілуючи дружину в шию.
— Твоїми устами та мед пити… — зітхнула вона, але настрій чоловіка передався й їй. Того вечора, перед сном, Дарина, як і завжди, помолилася перед образами. Влітку вона ставила там живі квіти, а взимку — сухоцвіти.
Літо видалося спекотним, дощів майже не було. Але лелеки постійно прилітали на їхнє поле.
— Вони знають, де краще. Там, де паслися раніше, сухо, а тут, у нас, поруч струмочок дзюрчить. От і ходять сюди на обід, — сміявся Сашко.
Птахи майже щодня неквапливо прогулювалися полем, не боячись людей.
— Виходить, уже наші, — жартував Сашко.
— Так, тепер це лелече поле, — підтакувала Дарина.
— Ну й нехай. Нам усе одно всі п’ятдесят соток не обробити, а їм — роздолля, — казав він, витираючи піт.
Їхня садиба була крайня в селі, біля самого лісу, і це місце здавалося затишним та безпечним для птахів. Сашко навіть собаку вдень не випускав, щоб Гава не ганяла «шикарних гостей».
До кінця літа Дарина порожевіла, стала веселішою, ніби набралася сил.
— Літо тобі на користь, — якось зауважив Сашко під час сніданку. — Похорошіла, ще привабливіша стала…
— Це правда, — загадково відповіла Дарина, її очі світилися.
Вона нахилилася до вуха чоловіка й пошепки сказала:
— Здається, у нас буде малюк… Але треба до лікаря, щоб переконатися.
— Що?! І ти мовчиш? Коли ж?! – Сашко підхопився, затиснув дружину в обіймах, утираючи сльози щастя.
— Ось, уже кажу… Та тихше ти, обережніше тепер треба, — засміялася вона, поцілувавши його.
— Завтра ж у місто! Сам відвезу! – урочисто заявив він.
Лікар підтвердив вагітність Дарини. Відтоді їхнє життя поділилося на «до» і «після».
Сашко від радості не одразу згадав свої прикмети про лелек. Лише через кілька днів він мовив:
— Ось бачиш, не дарма вони до нас прилетіли. Прикмета точна – має народитися дитина. Віками перевірено. Ну як?
Дарина мовчки кивнула. А Сашко настільки перейнявся повагою до цих «шляхетних» птахів, що почав оберігати лелече поле.
— Та ти, мабуть, заповідник відкрив, Івановичу? – жартували сусіди, коли бачили, як Сашко проганяє з поля хлопчаків, викошує бур’ян і навіть огородив частину території невисоким частоколом.
— Щоб машини раптом не заїхали. Бо ж міські рибалки чи грибники можуть у наш ліс сунутися, а тут – лелеки… — відповідав він, з гордістю оглядаючи свої володіння.
Взимку Дарина народила сина. По всьому селу вже ходили добрі чутки про лелек, а Сашко продовжував оберігати своїх птахів, примовляючи:
— У нас із ними ще угода. Мені й донька потрібна буде. От сина на ноги поставимо спершу…
— Молодці, молодці, — раділи сусіди, — діти – це завжди радість, а коли лелеки приносять, то ще краще…
Так і стало Сашкове поле Лелечим. Його й досі так називають, бо птахи прилітають туди щороку, до добрих людей. Багато років поспіль. А у Сашка й Дарини вже й онуки підростають. Дякуємо птахам і рідній землі…
