У моєї мами є подруга. Якось вона вийшла винести сміття. Підходить до контейнерів, а там безхатько сидить, закутавшись у старе пальто. Викинула пакет і пішла додому.
Цілий тиждень йшла на роботу – а безхатько все сидів там, у картонній коробці з-під холодильника. Зима, мороз, сніг… В суботу їй привезли новий кухонний стіл, а старий ніде подіти – чоловіка немає, допомогти нікому. Думала, що робити, і придумала: винесе стіл у під’їзд, зачекає там, покличе безхатька, попросить винести на смітник.
Так і зробила. Чоловік піднявся, мовчки схопив стіл у оберемок і виніс. Вона простягнула йому 100 гривень – мовляв, на їжу чи що там треба. А він підняв очі, усміхнувся сумно:
– Дякую, але я не п’ю… Можна мені гарячого чаю з шматочком хліба? Ви не бійтеся, я тут, на підвіконні, посиджу, почекаю…
Подруга швидко зробила чай, бутерброд із маслом і ковбасою, ще й гарячий борщ зі сметаною налила в тарілку. Винесла, подала, а сама – швиденько за двері й через вічко спостерігає. Він їв повільно, ніби смакуючи кожен шматочок. Потім повернувся до дверей і тихо сказав:
– Дякую вам… Бог усе бачить!
І пішов собі. Відтоді вона щоранку приносила йому їжу, а він завжди дякував. Вони навіть не розмовляли – просто вона залишала біля смітника пакунок, а він його забирав.
Але одного ранку йде на роботу – а його немає. Ввечері теж немає. Наступного дня – ніде. Серце стиснулося, якась тривога закралася в душу. «Куди ж він подівся? Може, до іншого двору пішов?» Обійшла всі околиці, запитувала людей – ніхто його не бачив.
Знайшла вона його у лікарні (світ не без добрих людей). Побитий, знесилений, змарнілий від голоду, він виглядав зовсім безпорадним. Але щойно побачив її, очі його засвітилися! У них знову з’явилося життя, проблиск надії.
— А я й не сподівався… Лише вірив і чекав, що Ви прийдете. Я Сергій… Пробачте за незручність, я навіть пригостити Вас нічим не можу, нікуди не можу запросити…
— Дурненький ти, Сергію! Пригостити, запросити… А я без тебе жити не можу!
З лікарні його забирала саме вона. Вони йшли поруч, мов дві споріднені душі, що нарешті знайшли одна одну. Сергій тримав її за руку надто міцно, ніби боявся, що це лише сон, і вона ось-ось зникне, залишивши його знову на самоті.
Минуло вже дев’ятнадцять років. Вони стали дорослими, зрілими людьми. У них є діти, своя справа, дві машини, п’ятикімнатна квартира, дача з басейном. Але навіть зараз, маючи все, він усе ще тримає її руку так само міцно, ніби боїться, що вона зникне…
