— Льоша, привіт! Як добре, що ти подзвонив. Як ти? – Альона намагалася, щоб її голос звучав легко і радісно, але старшого брата не обдуриш.
— Що трапилося? Знову він тебе образив? – Льоша стиснув вільну руку в кулак.
— Я прийшла зі школи, така голодна. Хотіла розігріти суп, а він почав: спочатку підлогу вимий, прибери, а потім будеш їсти, хто не працює, той не їсть. – Альона витерла носа. – Льош, коли ти повернешся? – Не змогла вона стриматися від запитання, хоча знала, що брату залишалося служити ще три місяці.
Альоні було п’ять, Льоші дев’ять, коли їхній батько помер. Тепер Альоні здавалося, що вона майже не пам’ятає його, але Льоша завжди казав, що батько був добрим і веселим. І мама тоді була зовсім іншою. Потім Альона пам’ятала, як мама часто плакала, а ще часто кричала через усе. Льоша говорив, що мамі важко, що вона не сердиться на них, а зривається через нерви. Альона і Льоша дуже любили маму, тому намагалися вести себе добре, допомагати в усьому, щоб мамі було не так тяжко.
Коли Альона пішла в перший клас, Льоша і проводжав, і зустрічав сестру, допомагав з уроками. Разом вони прибирали, готували прості вечері. І мама, як ніби, ставала частіше усміхатися, рідше кричати, а ще іноді затримувалася на роботі або йшла в вихідні, як вона казала, до подруг. А згодом познайомила їх з дядьком Дімою. Рядом з ним вона виглядала збудженою, метушливою, намагалася догодити, підкладаючи найкращі шматочки м’яса по-французьки та фірмовий млинцевий торт. Дядько Діма їв із апетитом, розмовляв лише з мамою, майже не звертаючи увагу на Альону і Льошу. До цього у них були лише мамині подруги, і то не часто, тому діти насторожено дивилися на гостя.
— Ми з дядьком Дімою вирішили одружитися і жити разом. Сподіваюся, ви не проти? – Смущено посміхнувшись, запитала мама, коли дядько Діма пішов.
Льоші чомусь стало неприємно від думки, що хтось сторонній з’явиться в їхній маленькій родині. Альона ж спочатку навіть зраділа, що тепер у них буде батько, хоч і не рідний.
— Синочку, ти вже дорослий, повинен зрозуміти, я молода, мені важко одній. Та й вам так буде краще. Все-таки, чоловік у домі буде. – Мама спробувала погладити ображеного Льошу по голові, але він відсахнувся і пішов у свою кімнату. – Нічого, побачиш, ви всі ще подружитеся. – Мама зітхнула і обняла Альону.
На жаль, мамині слова не збулися.
Тепер дядько Діма приходив на вечерю майже щоразу, але він так само майже не звертав увагу на дітей.
— Ми сьогодні в школі робили листівки до Дня захисника Вітчизни. Я встигла зробити дві: Льоші і вам. – Напередодні свята Альона сором’язливо протягнула дядькові Дімі листівку.
— Дякую. – Буркнув він, навіть не поглянувши на листівку, ховаючи її під тарілкою з супом. Альона була готова заплакати від образи, адже вона так старалася, і подивилася на маму, шукаючи підтримки. Але мама відвернула погляд і, раптом помітивши, що забула принести хліб, поспішила на кухню.
— Класна листівка. Дуже дякую! Ти молодець. – Льоша обійняв сестру, отримавши свій подарунок. А потім акуратно поставив її на тумбочку біля ліжка.
— Чому він такий злий? – Спитала Альона у брата перед сном. У них була одна кімната на двох, і перед тим, як заснути, вони завжди шепотом щось обговорювали.
— Може, навіть краще, що він нас зовсім не помічає. – Пожав плечима Льоша. – У Макса Іванова теж є отчим, так Макс постійно отримує від нього.
— Папа, напевно, зрадів би листівці. – Зітхнула Альона. – Розкажи яку-небудь історію про нього. Наприклад, ту, як ми каталися на бубликах. – Попросила вона. І Льоша почав розповідати, як було весело, коли вони всією родиною їхали на базу відпочинку, кататися зі снігових гірок. Льоші було вже сім, і він сміливо катався один, а маленьку Альону тато садив собі на коліна. Альона непомітно заснула, а Льоша лежав і думав, що, може, мама має рацію і головне, щоб дядько Діма подобався їй.
Через тиждень мама оголосила, що вони переїжджають: нарешті знайшли вдалий варіант для обміну їхньої і дядька Діминого квартири, тепер вони будуть жити всі разом. Квартира була простора, у Льоші та Альони з’явилися власні окремі кімнати. Але в цій новій квартирі дядько Діма почав поводитися вже не як гість, а як господар. Діти моментально отримували наганяї за все, починаючи від крихт хліба, що впали під стіл, і не були помічені, а отже, не прибрані вчасно. Гості, гучні розмови, сміх, музика — все було під забороною, адже нічого не повинно було заважати дядькові Дімі відпочивати після роботи. Навіть з мамою він став розмовляти грубіше і жорсткіше. Мама спочатку тільки тяжко зітхала після таких розмов з чоловіком, а потім знову почала виливати своє роздратування на дітей. Тепер їм дісталося придирки одразу з двох боків. Якось мама розізлилася, що Льоша не поставив зубну щітку в стаканчик, а поклав поруч, на бортик раковини. Дядько Діма, який цього вечора випив кілька рюмок коньяку, підтримав її словами, що в домі взагалі немає порядку і що, може, хоча б в армії «цього оболтуса навчать». Свої слова дядько Діма супроводив підзатильником. Льоша не витримав, почервонів, як варений рак, і вигукнув:
— Ти мені ніхто! І не смій мене чіпати! А ти, як ти можеш? – Льоша метнув лютим поглядом на маму, вона розгублено і злякано дивилася то на чоловіка, то на сина, мовчала. Льоша миттєво встиг натягнути кросівки, схопити куртку і вибігти за двері. Останнє, що він побачив – це Альону. Сестричка вийшла з кімнати, почувши крики, і тепер стояла, прижавшись до косяка, на її обличчі текли сльози.
На вулиці було прохолодно і темно, Льоша просто йшов по двору, з злістю пинаючи осіннє листя.
— Привіт. Куди йдеш? – Покликав його з темряви знайомий голос. Льоша оглянувся, на лавці сидів його однокласник Юрка і ще один хлопець старший. У Юрки в руках була сигарета, у другого пляшка пива. Льоша вчився в новій школі другий рік, але не дуже здружився з однокласниками. Тим більше Юрка не був серед відмінників.
— Та так, нікуди. – Льоша знизав плечима.
— У мене тато теж сьогодні п’є. Краще вдома не з’являтися. – Льоша навіть здивувався, як Юрка все одразу зрозумів. – Курити будеш? – Юрка простягнув сигарету. Льоша, якому було чотирнадцять, ще не пробував курити. Але зараз, чомусь, вирішив не відмовлятися. Коли він закашлявся, Юрка дружньо хлопнув його по спині, а другий хлопець протягнув пляшку пива.
Додому Льоша прийшов вже за північ, його трохи хитало. Мама не спала, чекала на кухні.
— Де ти був? Не роби більше так, ти мене налякав. — сказала вона, без докорів, але з хвилюванням.
— Мам, навіщо він нам? Без нього ми жили набагато краще. — не відповів на питання Льоша.
— Розумієш, я його люблю. — мама намагалася дивитися Льоші в очі. — І, до того ж, скоро у вас з Альоною буде брат або сестричка.
Льоша в відповідь лише задумливо похитав головою, розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Льоша. — Альона кинулася до брата. Поки його не було, вона пробралася в його кімнату і, завернувшись в ковдру, чекала. — Я дзвонила тобі, а потім зрозуміла, що телефон залишився вдома. Ніколи не роби так більше. Я думала, ти не повернешся. Не залишай мене одну. І не пий. — шепотіла вона хвилюючись.
— Не залишу, не бійся. І пити не буду. — пообіцяв Льоша. А потім вони сиділи ще дуже довго, плечем до плеча, головою до голови, згадуючи, як було добре колись.
Юрка з друзями ще кілька разів запрошували Льошу погуляти, але він відмовлявся, пам’ятаючи, що обіцяв сестрі.
Коли в родині з’явився Єгор, обов’язків у дітей стало більше: Льоша мав вигулювати коляску, тому що мама з малюком на руках нічого не встигала, а Альона кожного дня повинна була прибирати всю квартиру, адже малюку не можна дихати пилом, а мама… нічого не встигала. Зменшились і витрати на старших дітей. Дядько Діма пояснював це просто:
— Ти отримуєш на дітей пенсію, з неї й купуй, що їм потрібно. Мало того, що я всіх вас годую. — Мама лише зітхала у відповідь, а потім строго одягала Льошу чи Альону, коли вони просили нові речі. — А старі джинси ще нормальні, ходи в них. І що, наушники у нас — першочергова необхідність? І так далі. Зате для Єгорки купували гори нових повзунків, костюмчиків і іграшок.
— Чому мама зовсім нас не любить? — якось запитала Альона у Льоші. — З Єгором вона отак сюсюкається, а з нами…
— Любить, звісно. Просто, Єгорка ж маленький. А ми з тобою вже дорослі, що з нами сюсюкатися. — намагався заспокоїти сестру Льоша, хоча сам відчував те саме.
— Погана! Не хочу з тобою грати. — Трирічний Єгор запустив у Альону машинкою. Мама пішла в магазин, а Альона намагалася розважити молодшого брата.
— Так не можна говорити. Альона твоя сестра, ти не повинен її ображати, а навпаки, захищати. — Льоша вийшов із кімнати вчасно.
— І ти поганий! — крикнув у відповідь Єгор і кинув у Льошу ще однією іграшкою.
— Так не можна робити. — ще раз спокійно, але вже трохи суворіше сказав Льоша. — А раз іграшки тобі не потрібні, я зберу все в коробку і виношу на двір, іншим дітям. — додав він, беручи першу попавшуся іграшку. Єгор заревів, як сирена.
— Що тут відбувається? — заглянув у кімнату дядько Діма.
— Бо-бо! — кричав Єгор, показуючи пальцем то на Льошу, то на Альону.
— Ти, місяць без кишенькових грошей. — вказав дядько Діма на Льошу. Як інакше покарати семнадцятирічного хлопця, він не знав. — Ти — марш готувати обід. — вказав він на Альону.
І подібне повторювалося постійно. Льоша не стримувався, сперечався з отчимом, захищав сестру, але тут включалася мама:
— Сину, ти вже дорослий. Скоро будеш жити своїм життям, і живи як хочеш. Але моє не псуй. Ну промовчи ти зайвий раз, не сперечайся. — просила вона.
— Чому ми повинні це терпіти?! — обурювався Льоша.
— Дмитро — глава родини. Коли у тебе буде своя родина, ти теж будеш встановлювати свої правила. — пояснювала мама.
— Це у вас на трьох сім’я, а для нас лише якісь дурні правила. — не здавався Льоша, але мама лише зітхала у відповідь:
— Виростеш, зрозумієш. — на цьому розмова закінчувалася.
Коли Льошу призвали в армію, Альона плакала, не в змозі стримати сліз:
— Ти обіцяв, що не залишиш мене. — твердила вона.
— Це лише рік, а потім я влаштуюсь на роботу і зможу нас забезпечувати. Розумієш, ми будемо жити окремо, самі по собі, без правил і придирок. Потерпи трохи.
Альона кивала, заспокоюючись і хлипала носом:
— Я потерплю, ти тільки повертайся швидше.
Вона намагалася не скаржитись, коли він дзвонив, щоб не засмучувати його. Хоча придирки до неї не зменшилися. Але ось вже три останні місяці позаду.
— Льоша. — Альона знову кинулася до брата.
— Синочку. — поспішила до нього і мама.
— Ну що, тепер ти вже дорослий чоловік. Нечого на материній шиї висіти. Місяць ще поживи, поки на роботу влаштуєшся, а далі — вільне плавання, — настановляв отчим, наливаючи чарку, на знак події.
— Так і зроблю, — відповів Льоша, дивлячись на матір. А вона, як завжди, раптом згадала, що не поставила на стіл хліб, і почала метушитися біля столу.
Льоша влаштувався в приватну охоронну фірму, більше ніде його не брали через відсутність освіти. Зате там йому допомогли з недорогою кімнатою в гуртожитку. Після першої зарплати Льоша зібрав свої речі.
— Ось, мама, гордись, який самостійний син виріс. Я ж казав, армія йому на користь піде, — схвально кивнув отчим.
— Льош, я готова, — вийшла з кімнати Альона з двома сумками.
— Куди це ти зібралась? — насторожено запитала мама.
— Я буду жити з Льошею. І так, переведи мені, будь ласка, гроші, які ти отримуєш на мене, через те, що батька немає, — сміливо сказала вона.
— Як?! — мама глянула на отчима, шукаючи підтримки.
— Нічого, нічого. Нехай ідуть, — усміхнувся він.
— Мене взяли працювати в літньому таборі вожатою. Знаєш, такого денного перебування. А потім, після школи, я можу флаєри роздавати або оголошення клеїти. Щоб тобі з грошима допомогти, — будувала плани Альона дорогою.
— Ти головне, добре вчися. А ми не пропадемо. Якщо що, я ще підробіток знайду, — заспокоював Льоша. Насправді він лише зовні виглядав спокійним і навіть веселим, але всередині все стискалося від хвилювання. Ладно ще один, ось так він вирушав у доросле життя, але ж і за Альонку треба нести відповідальність. Але нічого, в чомусь отчим правий: тепер він дорослий чоловік, справиться.
Мама інколи дзвонила їм, дізнатися, як справи, але в гості не запрошувала. Кілька разів приїжджала сама, з домашніми пирогами та котлетами. Хвалила, що в кімнаті у дітей завжди порядок, що Альона добре вчиться, і щоразу, як би виправдовуючи себе, повторювала:
— Так, зовсім великі стали… А от Єгорка, він ще малий, йому увага ой як потрібна.
Альона при цьому згадувала, як брат проводжав її до першого класу, і думала, що й їй не вистачало маминого уваги. Але вголос нічого не говорила. Льоша теж не докоряв матері, хоча тепер він, здається, вже виріс, але так і не зрозумів її. Та й взагалі, Льоша з Альоною намагалися не згадувати минуле. Зараз у них все було добре, і вони з надією і передчуттям дивилися в щасливе майбутнє. Вони ще тільки мріяли й вірили, і поки не знали, що все здійсниться так, як вони хочуть. Альона закінчить педагогічний і буде працювати вихователькою в дитсадку, вийде заміж, народить двох дочок. Олексій заочно закінчить будівельний інститут і з часом стане провідним інженером, буде багато роботи, багато відряджень, він любитиме свою роботу, але ще більше любитиме повертатися додому, бо вдома на нього чекають дружина та син з дочкою. І в його родині буде лише два правила — любити й підтримувати одне одного. А з Альоною вони дружитимуть родинами, і назавжди залишаться близькими.
Мама інколи дзвонитиме, як і вони їй. Ось тільки на весілля своїх дітей не прийде, буде незручно. Поздоровить окремо, ненадовго заглянувши в гості. Знову похвалить їх за успіхи і додасть, що, на жаль, молодший не такий, і вчитися не хоче, ледь дев’ятий клас закінчує, і вдома їй ні в чому не допомагає. Тоді вона ще, звісно, не буде знати, що кілька років по тому, коли Дмитро помре, Єгор виганяє її з дому, і прилаштовує до себе Альона. Але це вже зовсім інша історія…
