Раїса мала вагомі причини зpaджувати чоловікові, і не одну.
По-перше, він був старший за неї на вісімнадцять років. Коли вона виходила заміж, мати натякала, що через два десятиліття ця різниця стане критичною, але Раїса тоді була настільки закохана, що й чути нічого не хотіла. Матвія вона забрала з родини — він був давно одружений, мав двох синів, тому ситуація була, м’яко кажучи, не найкраща. Але що вже тепер… Якщо небеса й ведуть якийсь рахунок, то вони свою кару вже надіслали: п’ять викиднів на пізніх термінах — яке серце витримає таке горе? Та зрештою, доля, мабуть, її помилувала, бо в шостий раз усе вдалося, і вони з Матвієм отримали те, про що мріяли – доньку Алёнушку.
До того ж, одружившись з Раїсою, Матвій зовсім не покинув своєї звички чіплятися до аспіранток – це вже можна віднести до «по-друге». Раїса розуміла, що чоловіка не перевиховає, змирилася, але кожна з його інтрижок залишала на її серці слід, особливо та, коли вона лежала в лікарні на збереженні та зрештою не змогла виносити дитину. Відголоски того болю час від часу давали про себе знати.
Ну, а по-третє, у Олега просто неможливо було не закохатися. Високий, кучерявий, з породистим обличчям і до всього – справжній художник. Раїса від нудьги записалася на курси живопису, і в перший же день її серце здалося перед цим талановитим красенем. Втім, вона була не єдиною, хто втратив голову – на курсах були тільки жінки, і кожна з них ловила кожне його слово.
Можливо, нічого б і не сталося – Раїса з натовпу не вирізнялася. У двадцять років вона була стрункою газеллю з оксамитовими очима, а в п’ятдесят від її краси залишилися лише тіні минулого. А він молодший на десять років, улюбленець жінок – що йому до неї? Але доля розпорядилася інакше. Раїса спокійно йшла вулицею, коли раптом у неї під ногами розбився квітковий горщик. Вона злякалася, скрикнула, послизнулася і впала. Зверху хтось махав руками, щось вигукував, але вона не розчула. Поки вона підводилася, з під’їзду вибіг він. Олег.
— Боже, яке непорозуміння! Пробачте, я такий незграбний індик!
Від несподіванки та розгубленості Раїса засміялася. А сміх у неї був легкий, дзвінкий, дівочий.
— Ходімо, я дам вам спеціальні серветки, щоб прибрати плями, і заодно напою чаєм.
До чаю справа не дійшла. Вони накинулися один на одного без слів і попереджень. Це було щось сильніше за них, схоже на приреченість або відчай.
Навіть після цього вона не сподівалася на більше. Вона сприймала це як випадковий подарунок долі – швидкоплинну пригоду, що нагадала їй: вона ще жива. Це навіть донька помітила.
— Мам, ти що, гормони якісь п’єш? Схоже, помолодшала. Чи сивину зафарбувала, не збагну? Вчора ще стара бабця була, а сьогодні – прямо Аленький цвіточок.
Слова дочки іноді боліли більше, ніж чоловікові зради. Але вона звикла. Вони так довго чекали на дитину, що зрештою розпестили її. І зрозуміли це ще тоді, коли Алёні було років дванадцять – таке витворяла, що в батьків від сорому щоки горіли. Але сказати щось поперек боялися – вона рано усвідомила, як багато для них значить, і шантажувала, що піде з дому. Якось таки пішла – тоді Матвій дав їй ляпаса, коли вона заявила, що не хоче бачити його на своєму випускному, бо він надто старий. Як вони її шукали, як боялися, що більше не побачать! Тепер вона трохи м’якшою стала, але характер не змінила.
— Чи, може, коханця завела? – здогадалася донька. – Ти дивись, батька не ображай.
Останні роки Матвій сильно здав. Пережив два інфаркти, та все одно курив, як паровоз. Виходив з кімнати рідко, днями сидів перед телевізором, Раїсу сприймав як меблі чи прислугу. Якщо когось і помічав, то лише доньку – світло в його вікні.
Звісно, Раїса нічого дочці не сказала. Та й що тут говорити – більше таке не повториться.
Але вона помилилася. Олег зателефонував їй уже наступного дня – номер знайшов в анкеті у адміністратора.
— Приходь, – коротко сказав він.
Раїса прийшла.
Через три місяці Олег запитав:
— Що я можу зробити, щоб ти пішла від чоловіка?
Вона здивовано подивилася на нього, не розуміючи, жартує він чи говорить серйозно.
— Я ніколи нікому такого не казав, — зізнався він. — Але хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Раїса спробувала відбутися жартом, але через кілька місяців Олег повторив своє запитання.
— Я не можу його покинути. Хто за ним доглядатиме?
— Ти ж казала, у нього є діти? Ваша донька, і сини…
— У них своє життя, — похитала головою Раїса. — Алёна навчається, хлопці давно одружені, їм зараз не до Матвія. А потім — це підло, кидати людину в такому стані.
Раїса розуміла, що жити Матвію залишилося не так багато, але вголос цього не сказала. Проте Олег зрозумів її без слів.
— Добре, — відповів він. — Я буду чекати стільки, скільки потрібно.
Жити подвійним життям виявилося складніше, ніж вона думала. Матвій незабаром зовсім зліг і потребував постійного догляду, а донька ніби щось підозрювала – то запитання ставила незручні, то пильно за нею спостерігала. До того ж і совість мучила – Раїса розуміла, що чинить неправильно, але не могла інакше. Вона вдруге в житті кохала так, що була готова платити будь-яку ціну.
Матвій нічого не помічав. Власне, він давно нічого не помічав – Раїсі навіть здавалося, що якби на її місці опинилася інша жінка, він і цього б не зауважив. А от Алёна бачила все – що обід не завжди вчасно, що білизна не випрана.
— Чим ти взагалі займаєшся? — обурювалася вона. — Працюєш із дому, батько у нас невибагливий, що, серіали цілими днями дивишся?
Раїса, яка роками терпіла колючі зауваження доньки, несподівано зірвалася:
— Тобі двадцять років, сама випрати не можеш?
Алёна звузила очі – точнісінько як у матері – і пирхнула:
— А тобі п’ятдесят, і що? Сама пожила, дай пожити іншим!
Вони не розмовляли тиждень – таке сталося вперше. Навіть Матвій, який майже не реагував на оточення, помітив напругу в домі. Він покликав доньку, поговорив з нею, і Алёна зрештою прийшла миритися. Раїсі багато не треба було – її й саму мучили докори сумління. Вони обійнялися, і того ж вечора вона спекла улюблений торт доньки – той самий, «Черепаху», як у дитинстві. А на наступний день Алёна принесла їй подарунок – новий телефон.
— Який дорогий! — злякалася Раїса. — Навіщо мені такий?
— Ну як навіщо? У нього камера краща, та й працює швидше. Ти ж сама скаржилася, що твій постійно гальмує.
Раїса розчулилася – можливо, не так уже й погано вона виховала доньку.
— Але ж у мене в старому телефоні стільки всього важливого, — несміливо промовила вона. — Як би все це не втратити?
Донька закотила очі.
— Мам, це ж елементарно – копіюєш усе в хмару, і справа вирішена. Давай, допоможу.
Після цього випадку між ними стало тепліше – Алёна м’якше ставилася до матері, а Раїса намагалася не дратувати доньку через дрібниці. Здавалося, все налагодилося. Але одного разу Алёна заявила:
— Мам, я, дивлячись на тебе, теж у художню студію записалася. У ту саму, куди ти ходила – хочу навчитися малювати.
Раїса до Олега більше не ходила – якщо їй вдавалося вирватися з дому, вона одразу мчала до нього в квартиру.
— Вона не дуже, ця студія, — пробурмотіла вона, сама не розуміючи, чому боїться – хіба ж Олег стане розповідати про їхній роман на заняттях?
— Та нормальна, я вже сходила. І викладач чудовий – такий милий, просто вогонь!
Раїса не сказала Олегу про доньку – навіщо, це лише все ускладнить. Хоча їй і хотілося спитати, як там справи в Алёни, потішити своє материнське самолюбство.
Спочатку донька охоче показувала їй свої малюнки, розповідала про успіхи. А потім раптом затихла, стала замкненою, задумливою, майже не їла. Раїса намагалася з’ясувати, що сталося, але Алёна мовчала. А потім раптом вибухнула:
— Я закохалася, мамо! А він каже, що пов’язаний з іншою жінкою, і навіть на побачення не хоче зі мною йти! А я без нього жити не можу, мамо, розумієш, не можу!
Раїса зрозуміла все ще до того, як запитала, хто він. Її серце похололо – всередині її роздирали два почуття: обурення за доньку і бажання зробити її щасливою, а також нестерпна ревність, бо і вона сама не уявляла, як буде без Олега.
— Це мій викладач, мамо, ти ж його знаєш, правда? Я благаю тебе – поговори з ним, хай погодиться, я цього так хочу!
Раїса знала свою доньку — поки не доб’ється свого, не заспокоїться. Та й сама вона не могла спокійно спати, якщо в Алёни щось не виходило, тому рішення для неї було очевидним. Але вона дала собі слабину — кілька днів відтягувала цей момент, щовечора обіцяючи собі, що завтра точно з ним порве.
І порвала. Про Алёну нічого не стала казати — він не сліпий, будь-хто вибрав би її, а не Раїсу. До того ж, яка ж він порядна людина — не погодився почати нові стосунки, не завершивши попередні. Напевно, жалів її. Виглядав як самозакоханий серцеїд, а виявився чесним і шляхетним. Алёні якраз такий і потрібен.
Олег не хотів її відпускати — вмовляв залишитися друзями, мабуть, совість його мучила. Але Раїса вирішила, що рубати хвіст по частинах — це не її стиль. Вона змінила номер телефону, щоб він більше не міг ні подзвонити, ні написати.
— Та це тітка Маша з Омська вже дістала! — пояснила доньці. — Дзвонить по п’ять разів на день, торочить якісь нісенітниці про всесвітню змову.
Алёна більше нічого не питала і навіть повеселішала — схоже, добилася свого.
Матвій помер на Великдень, спокійно, у сні. Раїса вже давно до цього готувалася, а ось Алёна сприйняла все важко — знову впала в депресію, цілими днями плакала. Олег, напевно, не міг її втішити.
Засмучені були і учні Матвія, особливо один з останніх, молодий кандидат наук Кеша. Він кілька разів приходив до них додому, просив фотографії, взяв у Раїси інтерв’ю — казав, що хоче написати книгу про вчителя. Що ж, книга — справа хороша, подумала вона, але чи варто писати там усю правду? Вона не сказала про Матвія нічого поганого, тільки хороше, сподіваючись, що до його першої дружини ця інформація не дійде. Та й справді, вона вже не пам’ятала нічого поганого. Ну, зраджував. Вона ж теж не була святою. Зате яка у них донька!
Коли Алёна сказала, що виходить заміж, Раїсу спочатку кинуло в жар, а потім у холод — вона навіть не замислювалася над тим, що Олег може стати її родичем! Як їй із ним поводитися? Нічого доброго з цього не вийде.
— Чудово, — сказала Раїса. — Я якраз у тітки Маші збиралася пожити.
— Як це — до тітки Маші? — здивувалася Алёна. — Ти ж її терпіти не можеш!
— Ну, дві старі жінки якось знайдуть спільну мову. А ви тут житимете, квартира хороша…
Вона мало не ляпнула, що в Олега квартира так собі, але вчасно прикусила язик.
— Кеша радий буде — житиме у квартирі вчителя!
— Кеша? — не зрозуміла Раїса.
— Ну так. Я ж казала, що виходжу заміж.
— За Кешу?
— А за кого ж ще?
Вони довго дивилися одна на одну. В голові Раїси крутилися уривчасті думки: як це Кеша? А як же Олег? Як запитати у доньки про нього?
Що думала Алёна, вона не знала. Але у виразі її обличчя було щось незнайоме, дивне.
Їхати до тітки Маші вона не передумала. Того ж вечора взялася розбирати речі: що взяти з собою, що викинути… Саме за цим її і застала донька, що неслышно проскользнула в кімнату. Раїса якраз складала у папку свої малюнки, не могла їх викинути — це було все, що залишилося від Олега.
— Мамочко… — голос у Алёны був м’який, насторожений.
— Що, мила?
— Я так люблю Кешу… Ніколи так не любила. У тебе з татом теж так було?
Раїса посміхнулася.
— Було. Ти ж пам’ятаєш.
Алёна прикусила губу, стала уважно розглядати свої руки.
— А чому ж ти тоді йому зрадила? — майже пошепки запитала вона.
Раїса здригнулася.
— Я не…
— Я все знаю. Переглянула твою переписку в телефоні, коли копіювала дані на новий.
Раїса не розуміла. Знала? І після цього почала з ним роман?
— Та я ж обманула тебе! Не було у мене з ним нічого! Я просто хотіла, щоб ти його покинула!
Вона відчула, ніби її вдарили по щоці. Обличчя запалало, губи затремтіли.
— Мамочко… Пробач мене, мамо, я просто…
Губи у Алёны теж тремтіли. Як же хотілося їй дати дочці ляпаса! Але замість цього вона погладила її по руці і сказала:
— Гаразд, забудьмо.
Довго вона не думала. Пройшлася кімнатою, переклала стопки вже розібраних речей. «Майже рік минув», — подумала вона, але вже знала, що мусить його побачити.
Дорога була знайомою: п’ятий трамвай, два квартали пішки.
Олега могло не бути вдома. Він міг бути там не один. Міг узагалі переїхати чи одружитися. Але Раїса натиснула кнопку дзвінка і, переминаючись із ноги на ногу, чекала знайомого клацання замка.
І воно пролунав. Двері відчинилися.
Олег майже не змінився — ті ж кучері, ті ж усміхнені очі. Лише сивина блищала у темному волоссі, а на лобі з’явилася глибока зморшка.
Раїса простягнула йому квітку — трохи облізлу герань, куплену тут неподалік на ринку, і запитала:
— Не ваша квітка впала з балкона?
Олег розсміявся. А потім зробив крок їй назустріч і обійняв. Квітка з глухим стуком впала на підлогу…
