Ми зненавиділи її одразу, як тільки вона переступила поріг нашого дому.
Кучерява, висока, худа.
Блузка в неї була непогана, але руки зовсім не такі, як у мами. Пальці коротші й товстіші. Вона тримала їх замком. А ноги тонші за мамині. А ступні – довші.
Ми з братом Валеркою, йому сім, мені дев’ять, сиділи й метали в неї блискавки поглядами.
Довга, як кілометр, а не Міла! Яка ще Міла?
Тато помітив наше презирство й незадоволено цокнув язиком:
– Поводьтеся пристойно! Що ви як дикуни?
– А вона до нас надовго? – капризно запитав Валерка. Йому таке можна було казати. Він маленький і хлопчик.
– Назавжди, – спокійно відповів тато.
По його тону було зрозуміло – він починає дратуватися. А якщо він вийде з себе, нам не поздоровиться. Краще його не злити.
Через годину Міла зібралася йти. Взулася. І коли виходила, Валерка хитро примудрився підставити їй ногу.
Вона ледь не полетіла вперед, мало не звалившись у під’їзд.
– Що сталося? – занепокоївся тато.
– Та спіткнулася об чужі черевики, – байдуже сказала вона, навіть не глянувши на Валерку.
– Тут усе розкидано. Я зараз приберу! – швидко пообіцяв він.
І ми зрозуміли. Він її любить.
Ми намагалися усунути її зі свого життя, як могли, але нічого не виходило.
Одного разу, коли Міла залишилася з нами вдома без тата, вона, у відповідь на чергову порцію нашого огидного ставлення, спокійно сказала:
– Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона зараз сидить на небесах і все бачить. Думаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що ви робите це просто зі злості. Так ви бережете її пам’ять?
Ми напружилися.
– Валеро, Ксюше, ви ж хороші діти! Хіба так треба шанувати пам’ять про маму? Людину визначають її вчинки. Я не можу повірити, що ви постійно такі колючі, як їжачки!
Поступово її слова відбили в нас бажання поводитися підло.
Якось я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же вона мене хвалила! По спині погладила.
Так, пальці не мамині, але все одно було приємно…
Валерка приревнував.
Теж узявся до справ – вимиті кружки розставив по полицях. І його Міла похвалила.
А потім увечері татові голосно, з захопленням розповіла, які ми чудові помічники. Тато був радий.
Її чужість довго не давала нам розслабитися. Хотілося вже прийняти її в душу, але не виходило.
Не мама, і все!
Проте через рік ми вже не уявляли, як жили без неї. А після одного випадку й зовсім полюбили її так, як і наш тато.
…Валерці в сьомому класі доводилося несолодко. Його, тихого й замкнутого, дошкуляв один хлопець – Ванька Хромцов. Вони були одного зросту, тільки Ванька – нахабний.
Він обрав Валерку мішенню просто тому, що шукав слабшого.
Сім’я Хромцова була повною, і Ванька відчував за спиною підтримку батька. Той йому відкрито говорив: «Ти ж мужик, бий усіх. Не чекай, поки почнуть бити тебе». Ось і ходив Ванька школою, шукаючи жертву.
Валерка терпів, нічого навіть мені, рідній сестрі, не розповідав. Думав, що все само владнається. А такі речі самі по собі не закінчуються. Крізь мовчання жертви агресор тільки нахабнішає.
Спочатку Ванька штурхав Валерку, просто проходячи повз. А потім почав і відкрито бити – щоразу, як бачив його в коридорі, давав ляпаса по плечу.
Я дізналася про це тільки тоді, коли випадково помітила синці. Витягти з брата правду було важко – він не хотів, щоб я втручалася. Вважав, що чоловіки не повинні скаржитися сестрам.
І ми навіть не підозрювали, що за дверима стоїть Міла й уважно слухає нашу розмову.
Валерка умовив мене не казати нічого татові, бо це тільки погіршить ситуацію.
А ще він благав, щоб я не бігла зараз же дряпати Ваньку обличчя! А мені так хотілося! Я за брата кого завгодно приб’ю!
Тата в курс справи теж вводити не варто було – він одразу б поліз з’ясовувати стосунки з батьком Ваньки, а там і до тюрми недалеко…
Настав ранок п’ятниці.
Міла, під приводом походу в магазин, провела нас до школи й попросила показати Хромцова.
Я вказала. Хай знає, ця погань!
А далі було феєрично.
У Валерки почався урок мови.
Міла, вся доглянута, з акуратною зачіскою і манікюром, привітно заглянула в клас і м’яким голосом попросила Ваньку Хромцова вийти, бо в неї до нього є справа.
Учителька нічого не запідозрила й дозволила. Ванька теж без вагань вийшов, вирішивши, що його зараз залучать до якоїсь організаційної роботи – може, вручать квіти для покладання до пам’ятника героям.
Але щойно двері зачинилися, Міла схопила його за груди, легко підняла й притиснула до стіни.
– Ти що від мого сина хочеш?
– В-від якого сина? – пробелькотів він.
– Від Валери Рябініна!!
– Н-нічого…
– Ото щоб і далі було “нічого”! Якщо ще раз його зачепиш, наблизишся чи подивишся криво – закопаю тебе, гаденя!
– Тітонько, відпустіть, – просипів Ванька тонким голосом. – Я більше не буду!
– Геть звідси! – гаркнула вона й поставила його на місце. – І тільки спробуй комусь щось про мене ляпнути. Я твого татуся в тюрму відправлю за виховання малолітнього злочинця! Зрозумів? Учительці скажеш, що я твоя сусідка й ключ просила! А після уроків ти вибачишся перед Валерою! І я особисто прослідкую!
Хромцов залетів назад у клас, нервово поправляючи сорочку, й пробурмотів учительці щось про сусідку.
…З того дня він на Валеру навіть не дивився. Узагалі. Тільки відвертався й намагався не потрапляти йому на очі. А ще – вибачився.
Коротко, уривчасто, весь сіпаючись, але вибачився.
– Батькові не кажіть, – попередила нас Міла.
Але ми не витримали й розповіли все.
Тато був у захваті.
Колись і мене вона наставила на правильний шлях.
У шістнадцять років я закохалася дурною підлітковою любов’ю, коли гормони повністю затьмарюють розум і хочеться всього забороненого.
Зараз згадувати соромно! Але розповім.
Я втрапила в дивну історію з безробітним і вічно п’яним піаністом, абсолютно не помічаючи очевидного. Він вішав мені на вуха локшину про те, що я його муза, а я від цих слів танула, як віск. Це був мій перший досвід спілкування з чоловіком.
І що зробила Міла? Вона пішла до цього піаніста й поставила лише два запитання:
«Чи буває він тверезим хоча б іноді, і на що ми збираємося жити?»
Якщо в нього був чіткий життєвий план, вона готова була розглянути можливість розвитку нашої “любові”. Звісно, якщо піаніст готовий узяти на себе моє утримання. Бо однієї прокуреної квартири було замало, щоб підтвердити серйозність його намірів.
Він був молодшим за Мілу на п’ять років, а мене старшим на двадцять п’ять. І вона з ним не панькалася.
Його відповіді я тут наводити не буду, але настільки принизливо мені не було ніколи. Особливо коли вона сказала:
– Я думала, ти розумніша.
На тому моя історія кохання закінчилася – якось гидко й негарно.
Але до тюрми (ні у піаніста, ні у тата) не дійшло. Бо Міла втрутилася вчасно.
Минуло багато років.
Тепер у нас із Валеркою свої сім’ї, в яких найголовнішими цінностями є любов, повага, небайдужість, готовність витягти близьку людину з омани, якщо вона збилася з правильного шляху.
І ці цінності – від Міли.
Жінки, яка зробила для нас із братом більше, ніж будь-хто в цьому світі.
Тато з нею щасливий, доглянутий, коханий.
Колись у неї сталася страшна трагедія, про яку ми з Валеркою навіть не знали. Тато нас не посвячував у це…
Міла покохала нашого батька й пішла від чоловіка.
У неї був син. Але він загинув через вину її чоловіка.
І вона не змогла йому цього пробачити.
Ми хочемо вірити, що хоч трохи змогли приглушити її біль.
У будь-якому разі її величезна роль у нашому вихованні ніколи й ніким не применшувалася.
Навколо неї завжди збирається вся наша родина. Ми самі не знаємо, як ще догодити Мілі, які капці їй підібрати, щоб було зручно.
Ми її цінуємо. Бережемо.
Бо справжні мами, навіть коли перед ними виростають перешкоди у вигляді чийогось недоброго підніжжя, ніколи не спотикаються.
