Втомленним рухом вона зняла перуку, а я, щоб навіть краєм ока її не бачити, сильніше натиснув на газ. Сфокусуватися на дорозі… дивитися лише вперед… Я не міг бачити її без волосся. Було страшно, неприємно… і соромно. Вона поглянула на мене і винувато посміхнулася, погладжуючи свою лису, ніби відшліфований камінь, голову.
— У машині душно. Шкіра спітніла, як під шапкою.
— Угу.
Я до люті не міг звикнути до її нового вигляду. Дивитися тільки на дорогу… Вона була жалюгідною. Я вже змирився з тим, що її скоро не стане, навіть чекав цього дня. А Надя боролася. Самотужки. Їздила по обстеженнях, проходила хімію, терпіти не могла лікарняні стіни, але продовжувала триматися…
— Я вірю в тебе. Ти впораєшся, — брехав я.
Я підтримував її, як міг, принаймні на словах. Розумієте, я ненавиджу лікарні. Мене нудить від запаху ліків, від білих халатів медсестер, від стерильно-холодного світла палат.
— Не бійся нічого, ти сильна, — казав я їй і відпускав одну в цей світ шприців, крапельниць і жахливих діагнозів.
Ми з сином рідко її відвідували. Добре, що Степан уже не малюк, йому дев’ять… Я впораюся з ним і сам. Навіть буде простіше без неї. Коли вдома є людина, яка довго і тяжко хворіє, це виснажує. Віднімає сили, висмоктує енергію з усіх навколо. А мені треба працювати, я забезпечую сім’ю. Запас моєї витримки не безмежний. Коли Надя жалілася на самопочуття, я й сам починав відчувати себе хворим. Її смуток заражав, думки ставали похмурими, наче липка павутина, що обплутує з усіх боків. Навіть слова підтримки, які я їй говорив, виснажували мене, ніби вона тягнула з мене життя, щоб жити самій.
Я віддалявся все більше. Брався за роботу щільніше, щоб виправдати своє постійне небажання бути вдома. Залишався ночувати у матері, мовляв, так легше, не треба стояти в ранкових заторах. Я зводив свою допомогу до мінімуму.
У Наді була пухлина мозку. Вона пройшла хімію, їй зробили операцію за державною квотою. Тривале відновлення, ремісія… а потім… Потім усе повернулося у ще гіршій формі. У нашому місті не було обладнання для детального обстеження. Цього дня я віз її до столиці. Виїхали ще до світанку. Сніг, що лежав на полях, відбивав рожеві промені сонця й здавався кольору сакури. Надя заснула, син на задньому сидінні теж дрімав… Ми з ним вирішили піти в планетарій, поки Надя буде в лікарні.
Коли вона прокинулася, вже почав сипати дрібний сніг і здійнявся вітер. Небо затягнулося сірими хмарами. Вона дістала таблетку з сумки, запила мінералкою. Я зрозумів, що в неї болить голова, але нічого не спитав. Вона розстебнула куртку, потягнулася і зняла перуку.
— У машині жарко. Шкіра аж липне, ніби під шапкою.
— Угу.
— Де ми зараз, Юро? — запитала вона, розправляючи штучне волосся перуки. Тут не було дорожніх знаків, і Надя розгублено поглянула у вікно на засніжені поля.
— Скоро будемо там, де я провів дитинство.
— Справді? А де саме? Ти не розповідав.
— Молчаново. Поїдемо через це село, щоб виїхати на трасу й не платити за дорогу.
Надя промовчала. Вона знала, що я економлю на всьому, де можу. Вона чекала квоти на першу операцію півтора місяця. Вийшло ще швидко. Хотіла б раніше – треба було платити 250 тисяч. Де їх взяти? Вона не просила, не пропонувала брати кредит, бо знала, що віддавати доведеться мені. Вона трималася тільки заради сина, ледве пересувалася… А я теж мовчав. Вона помре, а мені потім одному тягнути Степана і борги?
— Дивись, як завірюха починається…
— Це називається хуртовина, — уточнив син.
На під’їзді до села сніг став густішим, мело так, що довелося майже зупинитися. Ми зачаровано дивилися на поле, де вітер здіймав кучугури й розносив їх по дорозі. Враз зникли з виду перші хатинки села. Машину трясло. Я з’їхав на узбіччя, бо лобове скло за лічені секунди вкрилося щільним шаром снігу. Двірники не витримали такого натиску.
— Вийду, подивлюся, що з ними.
Щойно я відкрив двері, як сніг вдарив мені в обличчя, ніби голками проколов кожен сантиметр шкіри.
— Тобі допомогти? — крикнула Надя.
— Ні, сиди в машині!
— Мамо, мені терміново треба в туалет, я вже не можу терпіти! — закричав Степан і, не чекаючи відповіді, вибіг.
Надя – за ним. Я не встиг зреагувати. У салон тут же влетів сніг, і вона швидко зачинила двері. Закуталася в куртку, капюшон затягнула тугіше. У руках тріпотіла перука.
— Степане, далеко не відходь! Ну що там?
— Повертайся в машину, поки не замерзла! — закричав я, не розбираючи, що відбувається. — Тут усе погано, треба чистити!
Вона смикнула дверну ручку.
— Юро, дай ключі, двері заблоковані!
— Що?!
Я кинувся до машини, спробував відчинити двері з мого боку. Заблоковані. Ключі лишилися в замку запалення.
— От халепа! Що тепер?
За кілька хвилин ми стояли посеред хуртовини, схожі на трьох сніговиків. Я нервував. Розумів, що в таку погоду таксі сюди не приїде.
Довелося йти в село, шукати прихистку. Підійшли до першого ж будинку з зеленими віконницями. Коли до хвіртки пробиралася старенька, я впізнав це місце. Воно не змінилося за 35 років.
— Ви не місцеві?
— Так, у нас біда… Машина замела, дружина хвора…
— Ідіть до мене, не мерзніть!
Ми зайшли до її будиночка. У холодній веранді стояло повно старих речей. У хаті було просто, але затишно. У кутку – ікони, білий обрус, лампадка… Здавалося, що я повернувся у своє дитинство.
– Вибачте, мені б сісти… Нудить… – винувато промовила Надя, притискаючи руку до грудей, у якій досі стискала перуку. Обличчя її було моторошно блідим.
Бабуся захвилювалася, швидко розправила постіль на єдиному ліжку з високою подушкою. Вона була прикрита вишитою серветкою – так затишно!
Я допоміг Наді дістатися до ліжка. Вона лягла і одразу заплющила очі.
– Змерзли? Чаю зробити? – запитала бабуся.
– Так, будь ласка.
Ми з сином, почуваючись ніяково, сіли на маленький диванчик. Чужа оселя здавалася незнайомою, але мене не покидало відчуття, що я вже тут бував. А старовинний годинник, що стояв напроти дивану, видався знайомим. Мобільний зв’язок у цьому місці не ловив, тому син занурився у гру на телефоні. Я ж просто слухав тишу й рівномірний цокіт годинника… Бабуся тим часом поралась на кухні. Її білосніжна хустка… Її очі, які світилися, наче сапфіри, не втратили яскравості навіть з роками… Її волосся, зачесане під хустку, біле, як сніг… До такої ж бабусі мене водила мама в дитинстві. Я до шести років заїкався – сильно налякався собаки. Пам’ятаю, та старенька відливала мені страх воском і прикладала до лоба ікони. І тепер я міг присягнутися – ця бабуся жила саме в цьому будинку! Але ж ні, це неможливо! Минуло стільки років! Хіба вона могла не змінитися? Вона ж давно мала померти! Баба Тоня, баба Таня… Як же її звали?
– Наду, ти помітила, яка ця бабця дивна? – я нахилився ближче до дружини. – Я цей будинок добре пам’ятаю. Як він досі не розвалився за тридцять п’ять років? І бабця ця – один в один схожа на ту, що тут колись жила. Вона знахаркою була… лікувала людей молитвами, воском…
– Серйозно? – простогнала Надя.
– У тебе болить?
– Все болить… Якщо це вона, попроси, щоб зробила мені легше.
– Ага, побіг. Не хочу виглядати дурнем.
– Чай готовий! – оголосила бабуся, з’являючись у дверному отворі. – Юрчику, милий, подай дружині чашку, попої її з ложечки. І ось мед у стільниках – хай пожує трішки, легше стане.
– Та я сама можу… – почала було Надя підводитися.
Я підклав подушку вище, щоб вона могла спертися на неї спиною.
– Бережи сили, доню, вони тобі ще знадобляться. Юрі не важко, правда ж? – сказала старенька і уважно подивилася на мене.
Я не знав чому, але не міг ослухатися. Виконав усе, як вона сказала. В голові крутилися два питання: звідки ця жінка знає моє ім’я і чому я раніше був таким жорстоким до Наді? Адже не вперше траплялося так, що вона не могла сама випити чи поїсти, лежала годинами, доки не знайде в собі сили, а я, хоч і пропонував допомогу, не наполягав. Тому зараз, бачачи, як після кількох ложок обліпихового чаю і меду вона немов оживає, я вперше відчув справжню провину.
– Далі я сама, йди, йди, – усміхнулася Надя і впевнено взяла чашку, ложку і мед.
Син уже наминав бабусині млинці, розмазуючи по тарілці варення.
– Відколи це ти варення їси, шибенику?
– Скуштуй, тату! Це ж з суниці! – не міг зупинитися Степан.
Бабуся одразу ж поставила тарілку і переді мною.
– Даруйте, а як вас звати? – запитав я, ніяковіючи.
– Антоніна. Просто баба Тося. Їж, їж, а то син у вас моторний.
– Так… дружина таке не готувала вже давно… А ви звідки знаєте моє ім’я? Я ж не представлявся.
– Як це? Ти ж сказав: “Доброго дня, мене Юрій звати…”
– Справді?
– Авжеж.
Старенька дивилася на мене з лукавою усмішкою. Я не знав, кому вірити: їй чи собі?
Після їжі мене почало хилити на сон. Встав я рано, та й хуртовина за вікном тільки додавала відчуття затишку. Я ліг поруч із Надею і почав обмірковувати, як відкрити зачинилися двері в машині. Заснув, але мене розбудив голос Нади. Вона підвелася й розмовляла з господинею.
– Скажіть, а у вас у селі є якісь знахарі? Хтось, хто лікує молитвами?
“От розумниця, здалеку заходить”, – подумав я, не розплющуючи очей.
– Та де там, доню, всі перевелися.
Надя тяжко зітхнула.
– А ти як себе почуваєш? Дивись, щічки порожевіли.
– Так, знаєте, голова перестала боліти.
– Ой, та що ти кажеш! А знаєш що? Давай ти мені поки допоможеш, а я подумаю, може, когось і згадаю. Он бачиш ікону в кутку? Зніми її, обітри пилюку, я тобі ганчірку дам…
Вони довго порались, а я знову заснув. І наснилося мені, що на тій іконі – святий Миколай Чудотворець. Ми ніколи не були надто віруючими, але уві сні я дивився на цю ікону очима Нади й благав його зцілити мене, тобто її, не заради себе, а заради сина і чоловіка, бо вона не може піти й залишити їх одних…
Мене розбудила баба Тося. Я з подивом виявив, що надворі вже обід. Сонце світило крізь вікна, але дружини та сина не було поруч.
– Вони гуляють. Одягайся, тобі теж не завадить.
Я не встиг отямитися, як баба Тося виштовхала мене на веранду. Мене наче блискавкою вдарило – за вікнами… літо.
Я вийшов на ганок. Тепло, щебечуть пташки, кудкудачуть кури, а десь у далечині голосно кряче качка, ніби сміється: “ха-ха-ха!” Я здивовано оглянувся і зрозумів, що стою у дворі свого дитинства. Хтось поклав мені в долоню гроші, і знайомий мамин голос сказав:
– З’їзди на велосипеді за хлібом.
Таке траплялося тисячу разів у моєму дитинстві…
Я підійшов до хвіртки. Там стояв мій велосипед, притулений до огорожі з квітами. За хвірткою – яблуня, гілки якої гнулися під вагою плодів. Дорогою гнали корів, і я завмер, бо з дитинства їх боявся. Одного разу одна корова погналася за мною, і з того часу я завжди тримався від них подалі. Я вирішив перечекати й зачаровано вдивлявся у вулицю. Це що – сон? Я ж не пам’ятав деталей! А тут усе в точності так, як було колись!
Корови пройшли, але одна зупинилася прямо біля моєї хвіртки й почала поїдати яблука, що валялися на землі. З двору вийшов сусід. Він знав, що я боюся худоби, тому гукнув своїй вівчарці:
— Взяти його!
Собака загавкав, але з двору не вийшов.
— Не треба, нехай не гавкає, корова сама піде! – попросив я.
— Взагалі-то, це не корова, а бик, – пирхнув сусід. – Сучасні діти взагалі в анатомії нічого не тямлять. Таку здорову тварину назвати коровою…
Саме в цей момент я зрозумів, що й справді став дитиною – у коротких шортиках і шкіряних сандаликах. Сусід, здавалося, образився і пішов геть, залишивши собаку продовжувати гавкати. А я вирішив заповнити свій прогал у знаннях і підійшов ближче до паркану.
Раптом на дорозі з’явилося теля. Воно забрело в глухий кут перед моєю хвірткою і почало голосно мукати – собака його налякав. Бик відірвався від яблук і подивився на теля, потім на гавкучого пса. Покинувши їжу, він рішуче попрямував до хвіртки сусіда, вперся копитами в землю і став у загрозливу позу. При цьому він навіть не торкався хвіртки, але собака просто бісився, захлинаючись від люті. Телятко зрозуміло, що більше боятися нічого, швидко проскочило за спиною бика, вибігло на головну вулицю і переможно промукало. До нього одразу ж підбігли інші телята, і вся компанія з веселим муканням понеслася вперед. А бик спокійно повернувся до своїх яблук.
Я дивився на нього й не міг отямитися.
По-перше, я згадав цей момент із дитинства, а по-друге, у мене в голові раптом вималювався висновок, який я тоді не зробив. Не дарма греки зображали Зевса у вигляді бика – мудрої, мужньої, сильної і шляхетної тварини. Бик допоміг теляті не словами, а справами. Він міг би вчинити так само, як завжди робили господарі собак, коли я приходив до них у двір. Замість того, щоб стримати шалену тварину, вони лише відмахувалися: «Не бійся, він не кусається». І я йшов подвір’ям, долаючи страх, поки пес не кидався на мене, бо відчував мою слабкість.
І от я виріс і став таким же, як ті господарі собак. Замість того, щоб допомогти хворій дружині справами, я просто говорив: «Не бійся, ти впораєшся» – і не робив нічого. Адже я міг би сам добиватися квоти, шукати медичні центри, домовлятися з лікарями, обирати найкраще лікування… Але я просто чекав, коли вона помре. Я був гірший за тих безвідповідальних собакарів. А до шляхетного бика мені було так само далеко, як до зірок.
З роздумів мене вирвала старенька. Баба Тося підійшла до бика, погладила його, потім подивилася на мене й мовила:
— Ну, чого стоїш? Дій! Тю, телепень…
— Юро, Юро, Господи, ну і заснув ти!
Я різко розплющив очі. Над мною стояли Надя, баба Тося і Степан, а я дивився на них, ніби мене окропом облили. Баба Тося ледь стримувала посмішку. Що це було? Сон? Таке реальне!
— Погода вгамувалася, – сказала Надя. – І ти не повіриш – Степа збігав до машини, а вона відкрилася! Ось ключі!
Ми щиро подякували бабусі за гостинність і вийшли з будинку. Снігова стежка вела до автомобіля. Я очистив лобове скло, виїхав з узбіччя, і ми рушили далі. Але, проїжджаючи повз бабин дім, я раптом різко натиснув на гальма.
На місці будинку були… руїни. Завалений дах, двір, зарослий кущами, зірвані ставні…
— Надю, поглянь на будинок!
— Це… як взагалі… – прошепотіла вона, не вірячи своїм очам.
Ми проїхали трохи далі, можливо, помилилися? Але ні – більше схожих хат тут не було. Мене пройняв суеверний холод.
Н незабаром Наді зробили повторну операцію. Ми не чекали на квоти – я взяв кредит, і, на щастя, колеги та родичі не залишили нас у біді. Я не соромився просити про допомогу. Вперше в житті я супроводжував дружину всюди, особисто домовлявся з лікарями, вибирав методи лікування, шукав найкращі варіанти. Я так був перед нею винен.
І вона одужала. П’ять років у ремісії.
Хто допоміг нам у цій боротьбі? Ікони, яким вона молилася? Чи загадкова баба Тося, яка повернулася з того світу, щоб струсити мене? Чи, може, все це разом? Але одне я знав точно: іноді люди просто не мають сил боротися на самоті. І тоді поруч має бути хтось, хто не тільки скаже «Ти впораєшся», а й підставить плече, підтримає словом і ділом.
