– Мамо, якщо ти так переживаєш, може нам скасувати приїзд?
– Та що ти, Діма! Що ти! – Зінаїда навіть налякалася, – Ми так чекаємо вас!
– Я дивлюсь – аж занадто ви чекаєте. І ремонт, і турботи, і ще й бабусю… Бабусю ось сховати вирішили. Навіщо, мамо?
– Та… Ти її давно не бачив, Діма. Вона дуже здала. Розумієш, іноді й не розуміє, що робить. Це називається деменція. А Златочка у тебе… Загалом, сім’я у неї благородна, аби не забрезгували. От і подумали… Адже ненадовго ми її до Валі, тільки на ваш приїзд.
– Злата, мамо, – звичайна. Проста й добра. І батьки такі самі, – Дмітрій зітхнув, – А бабусю не чіпайте! І так вона майже нічого не бачить, навіщо їй у інше місце?
– Та я… Просто припустила. Вона ж… Ну, ладно, як скажеш.
В родині невістки Зінаїди були тільки доктори наук, працівники музеїв, банкіри та бізнесмени. Весілля грали в петербурзькому ресторані, і зовсім не так, як у їхньому селі. Все пристойно, благородно, з запрошеним співаком з оперним голосом.
Хоча було й весело. Виявилося, що не такі вже й ці доктори наук і пишномовні. Усі брали участь у іграх і конкурсах, що проводив веселий ведучий у білому капелюсі, усі танцювали й співали. Напевно, вони з чоловіком і родина Валентини, старшої доньки, були занадто скромними.
Трохи розслабилась Катюшка, донька Валі, коли її потягнув у веселий весільний процес молодший родич невістки. А коли їхали назад поїздом, розповіла, що запитував він – чому її родина така важлива, чому не веселяться, відмовляються від ігор і танців?
Ці вони важливі? Так які ж вони важливі!
Сором’язливість і страх перед такою петербурзькою новою родиною зробили їх стриманими й замкнутими. Здавалося, що й вбрання у них не такі, і вести себе не вміють.
Селяни, коротше.
І щоб це не було так помітно, треба було поводитись тихіше. Ось вони й намагалися.
– Ти там цигарки не розкидуй, – наставляла в дорозі Зінаїда чоловіка.
– Ага! В карман покладу, – відгукнувся він.
Жінка вже втомила його цими настановами, натяками на те, що вони опозоряться перед новою родиною і сина свого опозорять.
«Краще б без нас святкували», – думав він. Нікуди їхати не хотів. І, хоч злився на дружину за надмірну тривогу, сам переживав. Чого вони… з калош не виходять, а тут… Петербург, ресторан і такі от родичі.
Ну, Дімка! Не міг знайти жінку простішу!
Але все пройшло дуже добре. Напевно. Спочатку соромились. Поки реєстрація, поки не дуже знайомі… А потім, в ресторані, до Миколи підійшов сват, статний, добродушний, з великим животом професор.
– А давайте-ка, Миколо, вип’ємо разом. За молодих вже пили, а ми – за нас з вами. Щоб жити нам, та за них радитись. А ще, щоб на рибалку коли-небудь разом поїхати. Діма казав, що Ви теж рибалка.
І розговорилися. Виявилось, сват сам із сибірського села, і зараз туди їздить – родина там. І з такою любов’ю він розповідав про свою батьківщину… Казав, що заздрить Миколі, заздрить тому, що вони живуть у селі.
А тут і сватья підійшла, Інесса Павлівна – музейний працівник. Модна зачіска, шпильки. Петербуржанка! А Зінаїді, де на каблуки – а ж бо майже ровесниці.
Але сватья швидко розговорила жінок – і Зіну, й Валентину – про все жіноче, про пологи та дітей. І так по-простому, по-жіночому розповідала про себе, що Зіна розслабилась, почала говорити бадьоро, як вона вміє.
– А ми Дімку-то й не сподівалися мати. Лікарі казали, не буде більше дітей. Думали одна ось Валюха й залишиться. А хвать – думала, вже все, а воно, виявилося – ось сидить, – розповідала Зіна, показуючи на сина.
– А ми самі винні, що Злата одна і пізно. Веніаміна за кордон відправляли, а я раптом – вагітна. Куди? От і зробила тоді аборт. У молодості-то що – здається, часу ще багато, не до дітей. Кандидатська в мене… Ох, і шкодую я потім. П’ятнадцять років лікувалася, з розуму сходила. Гуляла з кошенятами й щенятами. І сивіла, коли бачила одноліток з колясками, з дітьми, що підростають. А мама моя ще більше від болю сивіла. Вона ж тоді з лікарями домовлялася про аборт. Так і вагітна потім – не ходила, летала… От і Злата у нас така, повітряна, – сватья подивилась з любов’ю на доньку.
І це було два роки тому. І в гості тоді, до себе в село, вони всіх запрошували. Як не запрошувати?
Але так сталося, що молоді з того часу до них не приїжджали. То у них Таїланд, то Куба… І нехай. Головне, щоб вони жили добре між собою.
Вони й жили. Квартиру купили відразу. Знову ж таки, батьки Злати допомогли і навіть не сказали їм: «давайте, давайте… допоможіть і ви…»
Інтелігентні…
Зате, коли продали свиней восени, допомогли Микола з Зінаїдою дітям грошима на меблі. Діти відмовлялись, поки Зінаїда не сказала, що обідиться.
А ось недавно Діма повідомив – приїдуть у гості. Та не на пару днів, а аж на тиждень, а то й більше. І всі вони вперше.
– Мамо, а якщо ми і батьків заберемо? Веня Борисович так в село хоче… Каже, ви запрошували. Та й Іннеса Павлівна – не проти. Ви як, приймете таку толпу?
– Так місце є, Діма. Ви тоді – в низькій кімнаті…, – якось не подумавши відповіла Зінаїда, – А батьки в спальні. А ми з батьком – на диван перенесемося.
Після дзвінка Зінаїда так і присіла на своїй кухні, а потім і зовсім вийшла подихати на вулицю від такої новини.
А що тут дивитись після Таїланду? Дорога – і та неасфальтована. А двір у них зовсім простий. Не в плитці, як зараз роблять багато, не з лавочками кованими і дерев’яними, а звичайний – травичка, стежки зі звисаючими гілками яблунь, та обтесане дерево на колодах. А поруч зі сараєм – купа гною, хоч і прикрита, але мух не обманеш.
У Петербурзі ночували вони у сватів. Кухню сватів Зіна не забуде. Це що за кухня? Все світле, ніке́ль блищить, ящики самі закриваються, тільки натисни. А сватья літає по кухні, натискає кнопки на якихось кухонних машинках.
– Давайте допоможу, хоч посуду…
– Навіщо? Ось посудомийка є…
І все швидко, легко і якось навіть весело.
Її кухня… Вона повернулась до дому, оглянулася. Ні, звісно, її господарство ніколи не було занедбане. Ось навіть воду провели. Кухня починалась одразу після сеней. Власне, і передпокій з вішалками та взуттям, і кухня – це була одна кімната.
Обіцяли провести газ у село. Але поки що залишалися лише обіцянки, тому ремонт давно не починали. Сподівались, що ось-ось проведуть газ…
Та й піч вже давно не біли, адже газ мав прийти. Але газ залишався лише у планах.
На плиті стояла велика каструля – для свиней. Зіна готувала їм тут же, де і собі, щоб менше витрачати привезений газ. Меблі різноманітні: ось шафи під дерево, а тут полірований серванти. Ось і дверцята шафи на одній петлі давно висіли. На підвіконні – герань та алое в різних горщиках.
А посеред кухні, біля печі – великий пластмасовий таз, а поруч, на табуретці, ведро з теплою водою. Саме тут щойно мили бабусю, матір Зіни. Хоча ванна в домі й була, але через свою немічність мати вже не могла туди залізти, боялась. Тому її мили у тазу біля печі.
І все на її кухні виглядало акуратно, з в’язаними серветками на серванті… І вона, звісно, все прибере перед приїздом родичів, постелить нову клеєночку на стіл. Так, вона старанно це зробить.
Але чи буде її кухня хоч трішки схожою на ту, що у місті? Світлу, сучасну, з виходом на лоджію та багатоярусною стійкою для квітів?
І ось почались дні підготовки. За ці суєтні дні Зіна встигла посваритися з Миколою, Валентиною та понишпорити на матір.
Їй все було не так. Вона роздратувала чоловіка, який звик до спокійного життя, він навіть розкричався. Дочку мучила своїми проханнями, аж та почала кидати трубку. Образила матір, і тепер та обходила її стороною, не зверталася з проханнями. Це найбільше дратувало Зіну.
Мати старіла. І час від часу з’являлися у неї помутніння. От учора вона взяла ведро і почала збирати ще зелені яблука. Добре, що Зіна вчасно помітила. Потім з тим майже порожнім ведром мати ходила по двору, просто туди-сюди, поки не втомилася. Ледве забралась на крильце і пішла в ліжко.
Таке траплялося не часто. В інші часи мати була у повному розумі.
Зіна хвилювалася в очікуванні гостей. А якщо мати почне таке робити і при них? Їй здавалось, що всі лише про неї і думають, а вона, як білка в колесі, безперервно крутилася.
Гостей чекали послезавтра.
І тут дзвонить Іннеса Павлівна.
– Зіна! Ми приїдемо, але ночувати у вас не будемо. Ми зняли дачний будинок у Ковалівці, недалеко від вас. Ми там, а діти – у вас… Так що не переживайте…
Зіна зніяковіла. Неужто Дімка повідомив про те, як сильно вона метушиться?
– Та що ви! Навіщо ж будинок? Ми вас так чекаємо, всіх чекаємо…
– Але так нам зручніше. Днем-то у вас, Веня там вже удочки крутить, нехай чоловіки на риболовлю. Але… так зручніше.
Зіна повозмущалась для ввічливості, але насправді була рада. От що значить – інтелігентні…
І ось – день приїзду. Кухня вся перекрашена, все очищено, паркан відремонтований, навоз вивезений, у прибраному дворі акуратні штабелі колотих дров, і навіть горщики з квітами на підвіконнях – нові. Зіна – у клопотах, стіл накритий. Бабуся переодягнена в чисте, її направили в кімнату.
– Мамо, ти ж без справ не сидітимеш. Посиди тут. Гості ж.
До дому під’їхала іномарка. Злата кинулася обнімати свекра, а Зіна переживала – дух у чоловіка прокурений, як у сільських мужиків його віку. І цей дух не змити, хоч сто разів мийся.
– А де ж бабуся? – запитав Дімка, він і бабусею був дуже прив’язаний.
– В будинку вона, прилягла. Погано себе почуває, – махнула рукою Зіна, – Дай обніму, синку.
Вони зайшли. На столі, на блакитній клеєночці з квіточками, стояли тарілки, огірки, сало нарізане тонкими скибками, круглий хліб, потіючий пляшок з водкою.
І біля всього цього сиділа бабуся. Беззубими губами вона жувала сало, але воно не піддавалося.
– О! – радісно вигукнув Веня, – Ось і глава родини!
Глава родини вирішила щось сказати, але сало застрягло в роті. Тому вона підставила руку й почала випльовувати сало, але воно залишалося на єдиному зубі й не падало.
Їй і самій було ніяково, вона то намагалася схопити сало, то нахилялася, щоб його витягти.
– Мамо! Я ж просила! – різко вигукнула Зіна, закрила матір і допомогла позбутися сало, що зависло на зубі.
– Ой, а я одного разу в поході ось так м’ясо ковтала. Підкинула і вирішила спіймати ртом. Та еле мене тоді врятували… – Веня намагався розрядити атмосферу.
Зіна забрала матір в кімнату, сердито пошипіла на неї.
Всі сіли за стіл.
– А бабусю ми не покличемо? – спитала Іннеса.
– Ні-ні, вона прилягла, – махала рукою Зіна.
І все йшло добре! Поїли, випили. Але незабаром Дімка вивів бабусю з кімнати, посадив її за стіл.
– Дорогі наші! Треба, щоб усі чули, ось і… – він підійшов до Злати, яка усміхалася, але з серйозними очима, – Ми чекаємо дитину. В общем, чекаємо…
За столом настала тиша. І тоді бабуся чітко промовила:
– Афанасій народиться!
– Мамо, та який Афанасій! – сердито відрізала Зіна.
Усі одразу почали метушитись, обніматися та вітати молодят. Випили за здоров’я Злати та малюка. Довго обговорювали, що можна і що не можна вагітним.
Потім чоловіки пішли вибирати місця для риболовлі, а жінки прогулялись по городі та двору. Іннеса помітила Муську і була в захваті.
– Ой! Як же я люблю котів!
Згодом вони сели на довгу лавку, що стояла на колодах – Муська влаштувалася на колінах у нової знайомої.
– Як у вас тут добре! Так набридли ці заасфальтовані двори, залиті плиткою, а у вас – травичка, стежки. Все таке натуральне. І гілки ці, що звисають через паркан… Є щось чеховське в цьому всьому. І дихається так легко, – сказала Іннеса, примружуючи очі на західне сонце.
– Та що у нас! У вас у квартирах краще, – не могла зрозуміти Зінаида, що тут може подобатися.
– У нас? У нас все однотипне. І немає цієї благодаті. Думаю, ви тут настільки звикли, що й не помічаєте…
– А де ж бабуся? – раптом спитала Злата. – Чому вона не може з нами посидіти, так тепло ж.
Зіна не встигла запитати, як її невістка вже метнулася до дому і через кілька секунд вивела матір.
Бабусю теж посадили на лавку. А Зінаида почала хвилюватися. Що ж зараз знову зробить її мати? Адже іноді вона, сидячи на цій лавці, любила заспівати частівку з матюками.
– Мама посидить, а ми підемо прогуляємося по селу. Покажу вам, як тут все влаштовано…
Інесса погодилась, а Злата трохи затрималась.
– Ви з дитинства тут живете? – запитала Злата стареньку.
– З народження, люба, з народження. Батьки цей будинок побудували. Ще до війни.
– Ого! Розкажете потім, добре? Дуже цікаво…
– Розповім. Що ж не розповісти?
Злата побігла доганяти матір та свекруху. Вони зустріли гусей. Гуси йшли мирно, покачуючись, обережно ступаючи своїми червоними лапками. Для міських це було справжнім враженням.
– О, пам’ятаю, таких гусей я бачила в дитинстві, в таборі. Як багато що залишається незмінним, як ці гуси, що йдуть по землі, – задумливо мовила Інесса.
Свати залишились на ночівлю. Бо Микола з Веняом перебрали, засидівшись до темна. Інесса швидко заснула, а син і Злата побігли до друзів Димки.
Зінаїда полежала, поки чоловіки не лягли спати. Вона була дуже втомлена, але потім довго прибирала на кухні, щоб ранок почався з прибраного столу.
Раптом прокинулась від несподіваного шуму. Мати вночі пройшла до туалету і зачепила каструлі на столі. Бо відро, яке Зінаїда ставила їй на ніч, цього разу не було поставлено – донька соромилась гостей. Грім розбудив всіх.
Вона повела матір до туалету, а та тихо бурчала:
– Ти даєш нам спокій чи ні? То одне, то друге… Скільки можна нерви мої тріпати! – вона стиснула руку матері.
Таке вона ніколи не робила, але, видно, від втоми.
Тільки-но Зінаїда забулася у сні, як прозвучав будильник – чоловіки вирушали на рибалку. Та встала тільки Діма. Він безуспішно потолкав батька і тестя і знову заснув – рибалка відклалася.
Зіна більше не заснула. Вона прокинулась і пішла на кухню. Треба було зайнятися матір’ю, а ще зробити тісто і напекти млинців. Вона вже була роздратована, не розмовляла з матір’ю.
Після сніданку свати поїхали на дачу. Дмитро знову заснув, а Злата ходила за нею, мов тінь. Вона з цікавістю спостерігала, як доять корову, допомагала варити корм свиням і навіть вирішила сама їх нагодувати.
– Ой, як цікаво у вас тут! Це здорово!
Зінаїда посміхалася. Як вона переживала, що міська невістка почне носити носа догори! Але все було добре. У Злати ніжне, рум’яне обличчя, губи трохи пухлі. Трохи загоріти їй не завадило б.
Звісно, у Зіни все було вичищено й прибрано, але напевно деякі речі не сподобались би невістці. Вона все ще переживала, що може зробити щось не так.
І ось Злата вбігла в будинок – з очима на лоб:
– Мама, бабуся плаче!
Зінаїда вийшла. Біля хвіртки стояла мати, ридала.
– Мамо, що з тобою?
Старенька поглянула на неї перелякано.
– Що ви, що ви, бабусю, – Злата була дуже стурбована, на лобі – складка.
Вона ніжно взяла її під руку і повела додому. Зіна йшла слідом. Ось вона – її мати підведе! Щось натовкме з-за слабкості, і свекруха подумає, що її ображають, і погано про неї подумають.
Полдня Злата провела з бабусею. То вона щось розповідала старенькій, то та їй. Втирала їй сльози, допомагала йти в туалет, годувала.
Ближче до вечора приїхали свати.
– Злато, відпочинь. Чому ти так біля бабусі? Піди з Дімою десь погуляти, – говорила Зіна.
– Ми ввечері підемо. Зараз він з татом у сараї. А бабуся так цікаво розповідає!
– Хай розповідає! – махнула рукою Інесса. – Мої батьки рано померли, а Веніни – далеко. Їй, мабуть, завжди не вистачало бабусі.
Вечором, коли батьки поїхали на дачу, Злата з Дімою, повернувшись з прогулянки, застали бабусю в душі. Точніше, Зіна мила її в тазі, а не в ванні. З матір’ю вона майже не розмовляла.
– Чому не в ванні, а в тазу? – цікаво запитала Злата.
– Ой, Златочко! Лізти туди – це проблема, а от вибиратися ще важче.
– Значить, потрібна душова кабіна! – рішуче сказала невістка.
– Це було б добре, – розвела руками Зінаїда.
Вранці всі, окрім Зінаїди, вирушили на рибалку. Зінаїді не до того. Хазяйство, кухня…
– Несправедливо! Ми – відпочиваємо, а ти знову на господарстві, – зітхала Злата.
– Я звикла. І бабусю не можна залишити. Їдьте…
Через п’ять днів батьки поїхали в Пітер, а Злата з Дімою залишились ще на деякий час. Прощалися тепло, обіймалися і плакали.
Обіймали й Муську. Інесса навіть хотіла забрати її з собою, але вирішили, що поїде до Пітера кошеня з її першого посліду.
А Злата так швидко освоїлась, що вже взяла на себе догляд за птахами та поросятами. Доити корову вона не вміла. Дмитро з батьком відвозили молоко, а вони виготовляли масло, сметану і сир.
– Ой, – Злата вбігла в будинок, тримаючись за зап’ястя, з якого текла кров, – Ай-ай!
– Що сталося, Злата?
– Фенька вкусила, свиня така!
– Ой! Ой! – заголосила Зіна. – Ось тобі і казала: сама!
– Я думала, вона добра. Почала її гладити по загривку, а вона…
– Так вона їла в цей час?
– Так!
– А хіба можна? Вона ж тебе в цей момент і з’їсти готова! Може, в лікарню?
На щастя, укус був неглибокий.
Злата вирішила, що Зіна буде проводити майстер-класи з приготування домашньої випічки. І підключилась бабуся. Виявилось, що вона пам’ятає свої старі рецепти – все спробували.
І гнів Зінаїди на матір зникав, розчиняючись від доброго ставлення до неї невістки.
– А ви знали, що бабуся фарбувала волосся хною в молодості?
– Ні. Це вона тобі сказала?
– Так! І ще робила голковколювання губ – майже ботокс!
– Що? Як це?
– Так само, як і зараз. Тільки в спирт опускали голку і кололи собі в губи, щоб вони були червоніші та пухліші.
– О Господи! – Зіна і не знала таких подробиць про матір.
– І скільки вона розповідає про роки війни, про голод… як братики її помирали… мурашки по шкірі…, – очі Злати наповнилися сльозами.
– Так, багато натерпілась моя мати, – і Зіна заплакала.
Дні ці, хоч і були важкими, але Зіна запам’ятає їх надовго. Міська її невістка стала такою рідною за ці дні. І головне — вона зовсім не зневажала її матір, ставилася до всього з розумінням, допомагала.
– Ой, подивись! Знову прямо в калошах на ліжку! Ну що ж ти з нею робитимеш! Я ж тільки нову білизну постелила! – з розпачем кидала руки в боки Зінаїда.
– Давайте я поміняю. Викину в пральну машину. А що бабусю лаяти? Вона ж не була бруднулькою?
– Ой, що ти! Та ще та чистюля! Ти знаєш, як мене через це гоняла!
– От бачите, значить, це від того, що в голові щось від віку. Тут уже криком не допоможеш.
– Так, справді… – зітхала Зіна.
– А ми з Дімою справді вирішили: якщо буде син, називатимемо його Афанасієм, як твій батько.
З останніх днів Зіна щось часто плакала. І ці сльози не турбували її зовсім…
Рано вранці, коли мати сиділа за столом, Зіна чистила картоплю, Діма з батьком лагодили сарай на подвір’ї, а Злата збирала ягоди для варення, вона побачила в вікно, як до дому під’їхала спеціалізована машина з написами. Два хлопці вистрибнули, переговорили з сином, який вийшов їм назустріч, і почали заносити щось у будинок.
– Мамо! Зараз почнуть ставити для тебе душову кабінку. Не переживай, все обдумано, обговорено і оплачено.
Злата посміхалася, бабуся дивилася здивовано.
– Це через мене, чи що?
– Це для тебе, мамо.
Зіна продовжувала чистити картоплю, а зап’ястям втирала набігаючі сльози. Як же вона могла виростити такого сина? Як же помилялася, боячись своєї міської родини…
Ззаду підійшла мати, поклала руку їй на плече.
– Не плач, доню…
– Мамо, – вона кинула ніж і втиснулася в плече матері, – Прости мене, будь ласка.
– Та що ти, що ти… Зіночка!
Робітники закінчили. Біля ванної засяяла новенька душова кабіна з пластиковими і скляними елементами, з сидінням для бабусі. Діма демонстрував її, показуючи гнучкий душ і його різні функції. Микола усміхався до вух.
– Ну, а другий сюрприз? Ти ж обіцяв два! – запитав батько.
– Так! Другий сюрприз на подвір’ї. Це від батьків Злати. Пішли, бабусю.
Вони вийшли на подвір’я. Біля крильця, обгорнена в плівку і картон, стояла інвалідна коляска. Чоловіки почали її розпаковувати і збирати.
– Тепер ви зможете гуляти з бабусею далеко, хоч по всьому селу, – усміхалася Злата.
Але поки бабусю катали по подвір’ї, вона звикала до нового транспорту.
Микола дивився на сина, а не на його дружину. Він спостерігав, як його стару тещу катають. Він курив на крильці, і тиха умиротвореність обіймала його. Дим сигарети довго не розсіювався в повітрі. Пепел він обережно стряхував у блакитну попільничку, але грубі пальці чомусь тремтіли. Плакати було не по-чоловічому.
А в останній день усі пішли на рибалку, разом з родиною Валентини, яка приїхала в гості. І бабуся теж поїхала на своєму новому транспорті.
День був чудовий, без єдиного хмаринка на небі. Молодь і батько з інтересом ловили рибу. Чоловік Валентини збоку розводив вогонь для шашликів.
Мама дрімала на відкинутій спинці коляски, а Зінаїда сиділа на ковдрі поруч з матір’ю. Дивитися на воду проти сонця було боляче. Вона не поспішала нікуди. Всі дорогі серцю люди були тут. Тут була й мама. І вона зовсім не заважала, а, навпаки, приносила якийсь спокій.
Завтра вони вже поїдуть. Так шкода… Ось би завжди так – разом.
Вона відчувала, що втомилася, але ця втома була тихою.
І Зіна закривала очі. Тиша, що облягала її, шурхотіла, стрекотіла і поплескувала по поверхні води, накривала свідомість полупрозорою дрімотою.
А крізь цю дрімоту вона все пам’ятала і відчувала. Спати не можна було. Треба було запам’ятати цей момент щастя, ці хвилини спокійного відпочинку, гармонії з навколишнім світом.
Щастя, коли всі поряд, коли жива мама, і коли річка тихо тече в своє і їхнє майбутнє.
