– Вставай, донечко моя, вставай… Час уже.
Ледь свiтало. В хатi та надворi панувала тиша. Мати голосно ступала хворими ногами повз лiжко, важко грюкнула дверима.
Ганна ще хвилину полежала, вiдчуваючи, як ниють руки. Так хотiлося знову заснути, зануритися в теплу подушку. Але вона пiднялася. Час доïти корiв. Швидко вдяглася, зняла з мотузки одну з учора випраних бiлих хусток. Вона ще не висохла, була вогка, але Ганна струснула її i все одно зав’язала на голову.
Густий туман пiднiмався над землею щiльними клубами, повiтря було прохолодним i чистим. Голова прояснювалася. Мiж хатами ще лежала темрява, але небо вже синiло.
Ганна зайшла у довгий дерев’яний хлiв, привiталася з жiнками-доярками та взялася до роботи.
Ранкова дiйка проходила мовчки. Доярки ще не встигли прокинутися настiльки, щоб дiлитися вчорашнiми новинами. Усi поспiшали закiнчити роботу. Чистили, мили, доїли, виполiскували марлi та начиння…
– Ань, чула що про нового голову? – тiтка Люся, полоскаючи марлю, нарештi прокинулася.
– Нi, а що? – Ганна обережно цiдила молоко.
– Кажуть, син Семенича…
– Та невже? Як таке може бути?
– Хто його знає, може, брешуть. Вчора Фролич розповiдав. Переказують, пiдi…
Очiкувались великi змiни. Голову колгоспу, Iвана Лукича, знімали з посади. Причини були серйознi: пияцтво, занепад господарства, провал соцiальних зобов’язань, втрата людей i, що найгiрше, довiри громади.
Колгосп розвалювався. На фермі не вистачало робiтникiв, доярки самi чистили корiвник. Молодь тiкала в сусiднi радгоспи або мiста. Навiть старшi, що все життя тут пропрацювали, зневiрилися. Ходили на роботу без запалу, без надiї. Гомонiли мiж собою, сварили голову.
На останнi збори приїжджав уповноважений. Офiцiйно оголосив: буде новий голова. Обiцяв будiвництво нових будинкiв, зерносушарок, ремонт ферми та iншi блага. Взамiн просив натиснути на жнивах i фермах, аби хоч якийсь рiвень соцiального змагання втримати.
Та хто саме буде головою, не сказав. Тiльки просив зачекати. Люди гадали.
– Якщо чужого пришлють – зле буде.
– Чужого треба! У нас своїх кого брати? Мужикiв-то – раз, два та й усе. Тi, що мали клепку, давно виïхали…
– Та чужий що? Йому нас не шкода. Зруйнує господарство та й пiде собi. Йому ж байдуже!
Чутки про те, що головою стане Михайло Кирєєв, син Семенича, мiцнiшали. Вже й сам Лукич кивав: так, чекаємо Мишка. Вiн буде.
Це дивувало. По-перше, сам Семенич був ледарем, пияком i трохи чуднуватим. Пустомеля, що лякав жiнок витiвками та сварився на зборах. Найменш поважна особа в селi.
А по-друге, казали, що його син, той самий Мишко, був тюремником. Про це говорили пошепки, наче боялися, що їх самих за це посадять. А тепер знову згадали…
Ганна слухала краєм вуха. Не вiрила. Багато балакають, а слова часто порожнi. Вона трохи пам’ятала Мишка, але смутно. Поїхав ранiше, ще хлопчиськом, коли вони санками з гiрки гасали. Тепер йому вже пiд сорок.
Село своє вона любила. Було, що хотiла виïхати, працювала в мiстi на фабрицi, але обпеклася з першою любов’ю та повернулася додому. Тут – мати, дiм. Та й на фермі платили тодi вдвiчi бiльше, нiж вона отримувала в швейному цеху.
Думала, що ненадовго. Але днi, мiсяцi, роки минали, змiшанi з утомою та одноманiтнiстю. I Ганна не помiтила, як звикла до сiльських турбот i втратила бажання щось змiнювати. Мати старiла. Як її покинути?
Про особисте життя жартувала: «Я i за чоловiка, i за жiнку. Ще не народився той, хто мене силою перевершить». I справдi, була високою, мiцною, йшла широко, твердо, наче солдат. Начальства не боялася, говорила в очi все, що думала. Але завжди по дiлу, i якщо щось вимагала для ферми – значить, дiйсно терпець увiрвався.
Тож нового голови швидше чекала, нiж боялася. Лукича треба було знімати. Вже зовсiм не справлявся.
Але коли на першому зборi в клубi представили Мишка Кирєєва, навiть вона вийшла приголомшена.
Вiн сидiв за столом, спiдлоба поглядаючи на людей. Голова голена. Час вiд часу вiдводив пiдборiддя до плеча, нiби мав нервовий тiк. У пом’ятiй смугастiй сорочцi, старих галіфе, немитi чоботи.
Старi жiнки хитали головами, переглядалися. Новий голова вже їм не сподобався.
А коли заговорив…
В очi не дивився, дивився у стiну. Читав Статут, який треба ухвалити.
– За злочинний підрив колгоспного ладу… суд для покарання… запiзнення, самовiльний вiдхiд, вiдмова виконати наказ бригадира чи голови, прихiд нетверезим – порушення… попередження, догана, ганьба на загальних зборах… штраф до 10 трудоднiв, переведення на нижчу роботу, звiльнення…
Не Статут, а вирок. У залі запала тиша. Навiть не шепотiлися. Мишко читав чiтко, безапеляцiйно. Буде так i нiяк iнакше. Тюремник.
Уповноважений попросив пiдтримати. Люди мов завороженi пiдняли руки й мовчки виходили з клубу.
Тiльки Колька Малiнiн гукнув:
– Все, Макеївно, твій навар пропав! Бiльше тобi доходу не бачити…
Бо знали всi, що Макеївна самогоном приторговувала.
– Зате можа порядок буде, – пробурчала стара Самойлова, йдучи під руку з донькою.
– Ага, ти-то своє вже відпрацювала, а нам тепер… тільки глянь – розстріл…
– А ти працюй добре, то й не розстріляють. Ми своє відробили, спину зігнули.
Прийшовши додому, Ганна переповіла все матері, разом охали, а потім замислилася й заспокоїлася. А може, й справді так краще буде? Народ розледачів, чоловіки п’ють без упину, всі намагаються працювати якнайменше, а отримати якнайбільше. Може, так колгосп і підніметься з відстаючих?
Але вже з перших днів керівництва нового голови люди завили. Усі його погрози ставали реальністю. Уже мало не спалив сарай зі злості Митько Бакулін, якого вигнали з колгоспу за пияцтво, вже голосила, нарікаючи всім, Світлана Одинцова, якій не доплатили за поле, бо робота була виконана неякісно. Уже не раз голова, якого всі називали просто – «Тюремник», приїздив на їхню ферму, лаявся, штурхав відра та каструлі, кричав на Любов Петрівну, завідувачку.
Після таких його відвідин Ганна поверталася додому, наче в воду опущена. Ну що кричати? Жінки в них усі охайні, старанні. Просто рук не вистачає, усі змучені. А ще й удома господарство, діти в багатьох. Ось і поспішають, є недоліки, але кричати не треба – треба б вихідні дояркам дати.
Ні сну, ні спочинку!
А справа була в тому, що їхнє молоко, за результатами лабораторії, в середньому на градус кисліше за норму. Ось і шукав він причини.
І ось в один із серпневих днів під’їхав до ферми газик. Вийшов із нього сам Тюремник, а з ним ще троє: дві повненькі жінки та молода дівчина. Петрівна зблідла, вибігла зустрічати, заметушилася. Представилися вони як бригада народного контролю. Це голова їх привіз, мабуть, щоб ще більше присоромити.
Тітки перевіряли рушники, якими витирають вим’я, оглядали марлі для проціджування, шкребли нігтями гумові ущільнення бідонів, записували всі недоліки у свої блокноти.
Завідуюча бігала навколо, запевняла:
– Виправимо! Відмиємо! Все буде як треба!
Анні було шкода Любов Петрівну, як і всіх жінок, яким перевіряюча сухо й строго робила зауваження.
– У вас лише в Баїкіної Анни чисто, а в інших… – підсумувала комісія.
Раптом загорлав голова. Він грозився звільнити всіх, позбавити зарплати, штрафувати.
– Всіх вижену! Дома хвости коровам крутитимете!
Кричав, розмахуючи руками. Ганна ж дивилася на його піджак із відірваним рукавом і, зрештою, не витримала.
– Та звільняй! От зараз усі не підемо на доїння – і що тоді? Сам підеш доїти? Скільки ми просили, щоб марлю замінили на лавсан! На сусідній фермі ж виписують, чому у нас немає? І скільки просили скотника дати, доярок на зміну! Жінки тут живуть, чоловіків своїх забули, дітей не бачать, а ви…
– Замовкни, Баїкіна! В тебе ж чисто! До тебе претензій немає.
– Бо я незаміжня, ось і пропадаю тут. А у Віри п’ятеро дітей, і вона без вихідних місяцями… У тітки Шури чоловік хворіє, а вона тут…
– До чого це? – голова розвів руками.
– А до того! Вам не зрозуміти! У вас ні господарства, ні дітей! Та хоч би рукав пришили, голова все ж таки!
Анні раптом здалося, що голова розгубився, не знав, що сказати. Лише махнув рукою. Їй стало соромно за свою різкість, вона замовкла.
Перевіряючі поїхали, жінки обговорювали їхній візит, а Ганна рушила додому. Йшла через перелісок, чула гуркіт тракторів у полях. Піднялася знайомою стежкою до села, поглянула на дім Семенича, де жив голова зі своїм батьком. Вікна темні, давно не миті, подвір’я витоптане, занедбане.
Вона знала – з п’ятої ранку голова вже в полі, весь день на ногах. Як вони з Семеничем без господині? І прибрати треба, і їжу зварити… Батько його теж у полі, та й господар із нього ніякий.
Згадала, як голова, побачивши в жінок хліб із салом, проковтнув слину. Як кадик сіпнувся в горлі. Колишнього голову Лукича тут завжди жінки годували, а цього – навіть думки такої не виникає. Занадто суворий. І рукав пришити нікому, і допомогти нікому.
І, попри всю злість, їй стало його шкода. Усі ненавидять, а він один за дисципліну бореться.
Але жалість швидко зникла, коли Ганна дізналася, що жінок таки оштрафували.
– Що ж він робить! Люди розбіжаться!
Незабаром у клубі зібрали збори. Колгосп раптово випередив сусідній за кількома показниками. Голова, все в тому ж піджаку з відірваним рукавом, сухо повідомив про це, без похвал, але було видно, що він задоволений. Про недоліки говорив довго. Всі управлінці пішли в поля, механізаторів і робітниць соромили прилюдно.
Анні це не подобалося. Хіба можна так із людьми? Видно, у тюрмі він звик так говорити.
А за кілька днів їм прислали двох скотників – молодих комсомольців. Хоч і тимчасово, але добре. Та ще й план надійшов – збільшити надої.
– Як це? – здивувалася завідуюча. – Корови восени й так менше молока дають!
Усі кричали, відправляли її до голови, але вона боялася.
– А я піду! – Ганна різко скинула хустку, кинула на стіл. – Піду, хай пояснить, звідки такі плани! Нехай коровам сам пояснить, що в країні соцзмагання!
Ганна, розпалена, полетіла в правління, потягнула скрипучу дверну пружину, майже не стукаючи.
Голова сидів боком, у брудній майці, ключиці випирали. Незграбно намагався пришити рукав. Підскочив, поклав піджак, і Ганна побачила його великі нерівні стібки.
Вона гупнула долонею по столу:
– Добрий день! Це що за плани такі? Корови раптом більше молока давати почнуть?! Ви сезон врахували?
Голова натягнув піджак прямо з ниткою й голкою.
– Не кричи, Баїкіна! Спершу розберися!
– І чому ж? – перебила вона.
Вона чекала, що він накричить і вижене. Але вирішила йти напролом.
– Вибракування буде. Домігся, щоб кількох корів замінили.
– І що? Привезуть таких, що тільки на м’ясо годяться. Спершу треба подивитися, а потім планувати! Доярок обіцяли – де вони?
– Будуть тобі доярки! Зачекай трохи! – він перейшов на «ти».
– Ага! А плани чекати не хочуть! Справжні мудреці! – Ганна розвернулася, пішла до дверей, але озирнулася.
Голова сидів, склавши руки на столі, дивився на неї.
Вона повернулася.
– Знімайте піджак!
– Що?
Вона обійшла стіл, взялася за лацкан.
– Знімайте, я зашию.
– Не треба, сам справлюся.
– Знімайте, кажу. Я швидко.
Ганна чекала, що він розсердиться. Але він мовчки зняв піджак і простягнув їй. Вона відрізала нитку, поклала голку на стіл і вийшла.
Вдома мати вже спекла млинці. Ганна швидко зашила рукав, підлатала другий, зібрала млинці в миску, загорнула в рушник.
– Куди це ти? – мати здивувалася.
– Та Тюремщику нашому. Піджак треба повернути. Він же з ранку в полі, голодний, мабуть.
– Оце так! – зітхнула мати.
Ганна тихо постукала в кабінет. Тиша. Відчинила двері – голова спав, схилившись на руки.
Вона повісила піджак на стілець, поставила миску. Тихо вийшла, притримуючи двері.
В коридорі назустріч біг Вітька-агроном.
– Почекай! – Ганна зупинила його.
– Що?
– Дай людині поспати. Він заснув.
– Він? Заснув? Ну й ну! Я думав, він і не спить… Ладно, зайду пізніше. А ти що тут?
– Та по фермі приходила… Але теж зайду пізніше. Нехай поспить.
Увечері голова знову з’явився на фермі. Як завжди, не втримався від бурчання – без цього він просто не міг. Затримався надовго, навіть зняв піджак, натягнув ватник і почав навчати молодих скотарів правильно складати гній.
Коли доїння закінчилося, він наздогнав Анну.
– Анно, допоможіть завтра завідувачці оформити папери на корів, що йдуть на заміну.
– Звісно, допоможу. Я ж завжди допомагаю.
Вони йшли поруч через лісосмугу, стежкою повз тиху річку.
– І ще… Дякую за піджак. Дивився, дивився – так і не зрозумів, як вам вдалося так вправно зашити його, що й сліду від дірки не лишилося.
– А я ж колись на швейній фабриці працювала.
– Та ну? А я й не знав…
– А правда, що ви колись наглядачем у в’язниці були?
– Та який там наглядач… Теж колгоспом керував. Тільки місцевість інша була – тайгова. Там жили переселенці, працювали. Мабуть, звідти й пішли ці чутки. А потім мене сюди направили. У влади зараз великі плани, Анно. Не хочу загадувати наперед, але, можливо, і вашу ферму чекають зміни. Є думка створити тут окреме виробництво.
– Та що ви, – махнула рукою Ганна. – Де вже нам до такого.
– Хто швидко вірить, той легко й розчаровується. Правильно, що сумніваєтеся. Але час зараз швидкоплинний – усе покаже.
Вони йшли далі. Ставав прохолодніше, і він накинув свій піджак їй на плечі. Ганна крадькома поглядала на нього: тонка шия з блакитною жилкою, скули, натягнуті шкірою. Який же він худий! Але зараз він був іншим – не тим суворим і колючим, що завжди дивився з-під брів, а спокійним, навіть натхненним. Він із такою любов’ю оглядав усе навколо.
– Знаєте, – мовив тихо, – я маю довести, що рідні мені місця варті виробництва, що тутешні люди вміють працювати. Як гадаєте, вдасться?
– Ох, якщо вже ви не доведете, то хто ж тоді? Дивіться, як за нас взялися – аж іскри летять! – посміхнулася Ганна.
– Летя-ат… У мене перед очима вже то іскри, то чорні кола, – пожартував він, і Ганна вперше побачила його усмішку. Його обличчя ніби проясніло, а очі засяяли зеленню.
Він продовжив:
– Інколи ночами думаю: підпалять же правління… І біжу туди.
– Вам відпочивати треба, Михайле, – раптом назвала його на ім’я Ганна.
– На все свій час. От збір урожаю закінчимо – тоді й відпочину.
Вони вже дійшли до її будинку. Зупинилися біля хвіртки.
– Аню, дякую за млинці. Навіть не помітив, як з’їв. А миску коли вам повернути?
– Та залиште, заберу завтра, – відмахнулася вона, простягаючи йому піджак.
– Гаразд… Ну, заходьте якось…
Він сам збентежився від свого ніякового запрошення, відвів погляд, пробурмотів прощання і, опустивши голову, швидко пішов до правління.
Ганна ж раптом усвідомила, що він і справді хотів повернути їй миску. І в цю мить вона зрозуміла його – його злість, його біль, його страх. Тепер він точно не буде один у своїх прагненнях.
Вона дивилася йому вслід, на його сутулу худу спину, і думала… Думала, що млинці ці – точно були не останні.
