Даша стояла, піднявши голову, і уважно вивчала розклад електричок на вокзалі. Чемодан на колесах, рюкзак за спиною.
Ще не було й п’ятої ранку. В її селище найзручніше було добиратися саме електричкою, бо автобуси туди не ходили через погану дорогу.
Ох, на найближчу електричку доведеться чекати цілу половину дня. Тому Даша вирішила поїхати на таксі. Вона працювала в кафе швидкого харчування в Москві, крім навчання, і зараз могла дозволити собі таксі, хоча шлях був доволі далекий.
Звісно, не дешево…
Але з електрички ще пару кілометрів потрібно було йти пішки, а тут чемодан. Таксі ж доставить прямо до дому. Хотілося потрапити додому якнайшвидше.
Вона пройшла через будівлю вокзалу і вийшла на вулицю. Там спробувала викликати таксі через інтернет, але безрезультатно.
Ранок був прохолодний, але відчувалося, що день буде спекотний.
І тут Даша почула, як поруч стоїть жінка, яка телефонувала в таксі і викликала машину в тому ж напрямку.
Вона підскочила до неї:
– Свердловка, – склала руки в мольбі, – Давайте до Свердловки.
– Дівчино, до Свердловки через Поришево. Так, чекаємо, – виправила замовлення незнайомка.
Ось так пощастило! Тепер витрати можна поділити на двох, Даші їхати трохи далі. Вони швидко домовились.
І лише тепер Даша помітила, що жінка не така вже й повна, як здалося спочатку, а насправді вагітна. І краще сказати – дівчина. Вони були приблизно одного віку.
Ну, в принципі, Даші не було важливо, хто буде її попутником.
Машину чекали недовго. За цей час вони обмінялися кількома фразами. Даша розповіла, що вона студентка, їде з Москви додому на канікули. Дівчина ж їхала з лікарні, де лежала на збереженні, а тепер її виписали. Але через три тижні вона знову повернеться сюди, вже народжувати.
Хвилин через десять до них під’їхала машина.
«Ось і знайомі місця» – подумала Даша, коли побачила автомобіль – він був не дуже гарний.
Даша допомогла дівчині з її чемоданом, потім сіла попереду, поруч з водієм, а дівчина важко забралась назад.
Водій – немолодий чоловік кавказької національності. Кондиціонера не було. Як тільки виїхали з міста, водій почав лаяти дорогу. І це було за що. Їхати доводилося дуже повільно, об’їжджаючи ями та вибоїни.
Стало спекотно. Але було добре, коли вони заїхали на лісову дорогу. З хвойного лісу вітало прохолодне свіже повітря.
– Ох, я скучила за цими лісами, – сказала Даша, діставши телефон, щоб зробити знімок.
Хотіла надіслати фото подрузі, але зв’язку тут не було зовсім.
– Я також люблю ці ліси. Ось народжу, встану до серпня, і підемо з чоловіком по гриби. Часто ходимо, у нас місця гриби.
– А мій тато любить по гриби ходити, а я – не дуже. Нам вистачає і того, що тато приносить… поперебиратимемо. Мама більше викидає, ніж залишає…
– Скоро вже Лиманиха буде, мабуть. Чи ні? Дуже жарко, прямо душить, – поскаржилася пасажирка ззаду.
– Та-а, скоріш би, – весело відповіла Даша. Зараз їй не було душно, вони були в лісі.
– Я прилягу. Стільки в лікарні лежала, що й сидіти не хочеться…, – і раптом її голос обірвався, а потім вона промовила здавлено: – Ох, ох, як боляче!
Даша обернулася до неї, на обличчі жінки застигло здивування, а потім вона знову протяжно закричала:
– А-ай, мамо моя! – її очі розширилися.
– Що з вами? Зупинитися?
Але дівчина її не чула, вона зігнулась і впала на бік.
– Зупиніться, зупиніться! – Даша просила, не відводячи погляду від дівчини, водій затормозив.
Даша вибігла з машини, відкрила задні двері і замерла в розгубленості, здогадуючись, що відбувається.
Може, треба їхати далі, а не стояти? Що робити?
– Терпіть, терпіть трохи, мабуть це пологи, так?
Дівчина застогнала, їй було не до відповіді.
Даша знову сіла вперед.
– У неї пологи, треба швидше… поїхали.
– Які пологи? – запитав водій з кавказьким акцентом, дивлячись на неї здивовано.
– Ну, поїхали, поїхали…
– Та тут по таких дорогах ще години півтора.
– А до найближчого села?
– Сийчас, – він коригував щось у телефоні…
– Так поїхали, кажу вам, швидше.
Але вони проїхали недалеко. Спочатку дівчина сіла.
– Ой, вибачте, здається, полегшало. Мені ж ще рано, лікарі казали, дивились – рано. Ось і все пройшло.
Даша сиділа, повернувшись до неї.
– Як вас звати?
– Рита, а вас?
– Я Даша, – вона простягнула руку між сидіннями для знайомства.
І раптом Рита несподівано сильно вчепилася їй в руку. Скрививши рот, вона стиснулася і стиснулася. Потім різко випросталась і затремтіла головою.
Даша вирвала руку і веліла водієві зупинитися. Вона вискочила з машини і поринула на заднє сидіння.
Вона зробила це даремно, тому що Рита почала схоплювати її за руки, за одяг і тягнути до себе від нестерпного болю.
– Ой, ой. Мамочка! Мама! Больно, – кричала вона.
Даша не втрималась на ногах, впала коліном у прохід, вдарившись.
Через хвилину Риту відпустило, вона лежала на задньому сидінні, обхопивши живіт руками, її тіпало. Дихання було уривчастим, погляд безжиттєвий. Вона прислухалася до себе.
Даші теж треба було заспокоїтись. Вона перелякалася.
Водій вибіг з машини, бігав поруч, хлопаючи себе по колінах, намагався зателефонувати, але зв’язку не було. Він щось бормотав, не по-русськи. Дорога була пустельна – ранок ранній.
«Так, цей не помічник» – чомусь подумала Даша. І вона сама злякалась своїх думок.
Неужели вони зараз будуть народжувати? Прямо тут, у цій пиловій машині, на вологому від роси узбіччі, без всього? А чого всього? Даша навіть не знала, що потрібно для пологів.
І тут Рита скрутилася і завила, наче звір. Поводячи непорозумілими очима, вона намагалася сісти, але в неї не виходило.
Даша нерозумно запропонувала їй вийти з машини, але та не чула. Вона, чомусь, намагалася порвати сумку, що стояла поруч, і мукала. Потім ослабла, покрилась потом і затихла. І сказала.
– Мабуть, я народжую. Я думала … А це були води.
Дашку вже брало зло. «Мабуть, тобі!»
– Не мабуть тобі, а народжуєш, Рит. Давай виходь з машини, до тебе ж не підійдеш. Виходь! – Даша командувала. Тепер вона зрозуміла, що тільки так і можна. Хоч і здавалося їй, що обидва присутні тут мудріші й досвідченіші, але зараз … Зараз треба брати все в свої руки. Інакше … Навіть не хотілося думати, що інакше.
– Виходь!
– Я не можу, – боялась рушити Рита.
– Ідіть сюди, – Даша покликала водія, – Давайте допоможемо їй вийти.
Вони взяли Риту за руки, допомогли їй, але як тільки вона стала на ноги, то одразу впала на коліна в черговому приступі болю.
– Терпи, Рита, терпи, мила! – Даша несвідомо гладила Риту по спині зі всіх сил, забираючи частину болю на себе.
Рита все рвалась кудись повзти.
– Тобі треба лягти! Зараз…, – вона звернулася до розгубленого водія, – Дістайте мій чемодан, відкрийте, там зверху велике червоне полотенце, давайте його, – а потім знову до Рити, – Терпи, люба, терпи.
– Як вас звуть?
– Алік.
– Алік, ви повинні мені допомогти, не стійте стовпом. У вас є вода?
– Так, зараз.
У водія виявилась ще й пляшка горілки.
– Рит, треба зняти лосини, труси. Давай. Треба лягти на спину, Рит.
Рита вже була не проти. Вона швидко все зняла.
Повернувшись головою до машини, вона лягла на спину. Поки не було болю, вона навіть могла перекинутися з Дашею кількома словами.
– Даш, я, напевно, помру? – і така безнадія в очах, що Даша відчула себе відповідальною за дівчину.
– Це що це ти вигадала! Дурна! Я сто разів роди приймала. Зараз народжувати будемо.
– Так ти лікар що ли?
– Майже. Не відволікайся, лягай. І слухайся.
Даша грала в лікаря. Як там у фільмах народжують? Тужся, дихай…
Все просто. Але насправді все було не так. Рита не слухала її під час болю, вона кричала, не тужилась, а що вже – дихай.
Полотенце миттєво стало брудним, і водій вже давав третю тряпку з чемоданів дівчат. Даша намагалася навести хоч якесь порядку, але під час болю Рита переверталася і ставала на коліна, заважаючи й не даючи подивитися, що з нею.
Рита була мокра з голови до п’ят. То чи це роса, чи рідина з неї лилася назад. Але було вже не до перекладів.
Даша нервувала, умовляла, але Рита не слухала.
Даша зрозуміла, що м’яко й по-дружньому не виходить, вона кричала:
– А ну, заспокойся! Лягай! Ноги ширше!
І Рита послухалася. Давніше б так!
З багряним обличчям від зусиль вона перевернулась, напівлежала, спершись на тремтячі лікті. Даша подивилась на неї: її нерухомі очі мовчки дивились, не моргаючи, наче вимагали негайної допомоги.
Даша схопила її за брудні коліна, заглянула туди і потім надавила на живіт.
– Давай, Ритуль, тужимося.
І нарешті Рита послухалась, напряглася – почала тужитися. Даша схопила її ноги, зігнула їх у колінах більше, натиснула на коліна!
– Давай, народжуємо! Давай, давай!
Даша вже нічого не усвідомлювала, не чула себе, вона чекала. Ось зараз це має статися. Вона згорнула тряпку і заткнула її під зад Рити.
– Ще давай, ще, ще…
Рита різко вигнула спину і пронизливо закричала. А потім раптом обм’якла під руками Даші. Коліна в її руках розслабились, і Даша поглянула вниз.
Перед нею, на збитому світлому трикотажному халаті Рити, лежала жива істота з зігнутими ручками та ніжками.
– Дайте щось чисте! – думала, що крикне, але виявилось, що вона зовсім обессилена, прошипіла, довелося повторити.
Водій, обережно обходячи й намагаючись не дивитися в їхній бік, приніс перше, що йому попалося в чимоданах. Це виявилась спортивна футболка Даші з написом «Не турбувати».
Зупинився проїжджаючий автомобіль. Його водій – молодий чоловік пообіцяв викликати швидку, як тільки зловить зв’язок. Більше нічим допомогти він не міг.
Не піднімаючи дитину, Даша промокнула її, і раптом побачила пуповину, тонку темну кишку, що йшла всередину матері. Вона зовсім про це забула.
– Ніж дайте й водку, і воду. Є у вас стакан? Салфетки…
Вона залишила матір і дитину та швидко побігла до машини. Швидко полила ніж горілкою, а потім розбавила водою – боялася обпекти.
Вона повернулась, швидко перерізала пуповину і надійно перев’язала її мокрою серветкою.
Дитина так і лежала на боці. Він повинен був дихати, кричати.
Даша зі страхом підсунула руки під дитину і хотіла підняти, але вийшло не дуже, головка обвисла. Даша злякалась. Тельце виявилось важчим, ніж вона думала. Ой, треба за головку.
Тут заговорила Рита:
– А де дитина? Де? – вона хотіла побачити, зашевелилась, – Чому не кричить?
Даша поспішила, підняла дитину трохи по-іншому і підняла. Колінця дитини прижались до її грудей. Даша знову злякалась, але раптом дитина відкрила маленький ротик і спочатку тихенько замурчала, зажмурила мутні очі, а потім голосно закричала.
– Дай мені, – сказала виснажена Рита.
Зараз вона була спокійніша за Дашу. Даша обгорнула дитину футболкою, як могла, в загальному-то як-небудь, і акуратно передала її Риті.
Та взяла дитину і поклала собі на груди, дитина все ще плакала.
– Ну що плакати, тихо, – ніжно сказала вона, і дитя заспокоїлось, – Хто хоч у нас? – Рита запитала у своєї «акушерки».
– Ой, не знаю … – Даша ще перебувала в шоковому стані.
Рита заглянула під футболку.
– Дівчинка, як і чекали. Дашенька.
– Дашенька? – не зрозуміла Даша.
– В честь тебе назву, спасибі тобі.
І тоді Даша розридалася.
– Ритка, не треба в честь мене. Я ніякий не медик. Я вперше роди приймала, я обманула, я ніколи…, – хотілося втерти сльози, але руки були в крові.
– Та я вже зрозуміла. Не плач, нормально ж все. В лікарню б от.
Даша прийшла до тями. Ще далеко не все. Ще післяродові. Вона це пам’ятала, читала про пологи.
Сопучи носом, вона продовжила:
– Рит, давай ще потужся, треба післяпологове видалити.
Даша так і не зрозуміла, чи вдалося це зробити чи ні. Вона не лікар. Але щось вийшло.
– Це теж забрати треба, – вже підказувала Рита, – В пакет, мабуть. Я чула в лікарні, треба забрати.
Даша знайшла пакет і разом з брудним халатом все туди поклала. Уже не було сил розбиратися – що тут що.
Дашка дістала з чимодану Рити нічну сорочку, більше нічого підходящого не знайшлось. Її й одягли на Риту. Натягли й спортивні штани.
Даша поклала маленьку тезку на переднє сидіння. Її личко було незадоволене, сморщене, ніби ображена, що мама народила її невчасно, що прийняли її зовсім не по правилам, а завернули в що доведеться. «Не турбувати» – чудово красувалося десь на спинці дівчинки.
– Ну, не ображайся, дорога, так вийшло, – сказала сплячій дівчинці Даша.
З допомогою водія вони перевели Риту в машину.
Водій зітхав і охав, переживав і суетився.
– Ой, дівчата, дівчата. Як же ви так! Не можна ж так – по дорозі дітей народжувати. Не годиться це. Не можна…
Вони поїхали. Дитина – на руках у Даші. Вона обережно тримала її, боячись вибоїн дороги. Рита лежала ззаду. У найближчому селі вони зустріли швидку, яка їхала їм назустріч.
А коли Риту переводили до неї, вона раптом опам’яталася і почала диктувати Даші свій телефон, і поки та не подзвонила їй, не дозволяла медикам закрити двері.
– Я тебе знайду потім, Даш. Хрещеною будеш… так. Тепер тільки ти…
Двері швидкої закрились.
– Там річка недалеко, давайте завернемо.
Даша погодилась.
Вони з водієм ще не могли прийти в себе. Він приводив у порядок машину, а Даша не поспішала. Вона обмила руки, умилася і сиділа на березі.
Річка заспокоїла, забрала все, що налякало. Дихалось легко й вільно. Даша довго дивилася на воду, і їй вже здавалося, що вона теж пливе по її течії.
Сьогодні на світ з’явилася маленька дівчинка, і вона, Даша, мала до цього прямий відношення. Тепер прийшло умиротворення, тепер вона посміхалася.
Як же добре все, як добре…
