— Навіщо ти стоїш на сонці, зайченя? Я ж казав, що сам за тобою заїду, — ніжно промовив чоловік Дарини, цілуючи молоду незнайомку і відкриваючи для неї дверцята свого авто.
Дарина в цей момент стояла за кущами. Вона не ховалася, не вистежувала чоловіка, просто тут було хоч трохи затінку від палючого сонця. Насправді жінка хотіла зробити приємний сюрприз своєму коханому, адже сьогодні для них важлива дата. Але, виявилося, що це він її «здивував». І навіть дуже.
Дарина домовилася, щоб піти з роботи трохи раніше.
— Людмило Борисівно, відпустіть мене сьогодні на пару годинок? — зайшла вона до кабінету начальниці. — Хочу в салон краси забігти, а потім чоловіка біля роботи зустріти – ми з ним у ресторан йдемо. Столик вже замовила, сюрприз буде. Все ж таки двадцять років шлюбу! А ви ж самі знаєте, чоловіки рідко такі дати запам’ятовують.
— Оце молодці, стільки років у любові та злагоді, можна лише позаздрити. А мого я ще п’ять років тому виставила за двері, бо виявився любителем молоденьких дівчат. Та й без нього мені, знаєш, навіть краще. Іди, Даро, нехай сьогоднішній вечір буде для вас особливим.
З салону Дарина вийшла оновленою та у піднесеному настрої. Вона уявила, як здивується Микита, побачивши її з новою зачіскою і трішки зміненим відтінком волосся.
На дорогах уже почалися затори – робочий день добігав кінця. Але жінка не хвилювалася, адже знала, що чоловік зазвичай засиджується в офісі ще на годину-дві. Новий керівник у них запровадив такий «порядок» – не поспішати додому. Тож часу в запасі було достатньо.
За квартал до офісу Дарина побачила аварію, через яку довелося б довго чекати. Тож вона вирішила припаркувати авто і піти пішки. Відстань була невеликою – хвилини три.
На стоянці біля будівлі вона одразу помітила машину Микити. Вирішила не дзвонити, щоб не зіпсувати сюрприз. Сонце палило немилосердно, макіяж міг поплисти, тому жінка зайшла у затінок найближчого скверу.
Звідси чудово проглядався головний вхід в офіс. Пропустити чоловіка було неможливо.
Минуло десять хвилин, і ось нарешті вона побачила, як Микита вийшов і попрямував до машини. Оце вже час підходити!
Але раптом до нього підійшла молода дівчина з ідеальною фігурою та обличчям, наче з обкладинки журналу.
Дарина ще зробила кілька кроків у їхній бік, але тут її чоловік обійняв цю красуню і ніжно її поцілував. Потім вони разом сіли в авто.
Жінка зупинилася, немов укопана. Що це? Що відбувається? Вона ще питала себе про це, але вже все зрозуміла…
Сльози хлинули з очей. Дарина без сил опустилася на найближчу лавку – ноги просто не тримали. Її звичний, спокійний світ тільки що розлетівся на друзки. Чоловік виявився зрадником.
Вона не відразу прийшла до тями. Перший шок потроху відступав, і думки почали складатися в хоч якусь логічну картину.
Добре, що діти вже виросли і живуть власним життям, не залежать від батьків. Син вже два роки працює, навчаючись заочно у виші. Донька цього року вступила до університету й вирішила жити окремо – закохалася, ось і хоче самостійності. Звичайно, їй ще знадобиться допомога, але тепер більше матеріальна.
Потрібно розлучатися. І якнайшвидше. Дарина не збирається жити в брехні, а скільки часу вже триває цей роман її чоловіка – вона навіть не хоче думати.
Дарина повільно піднялася і попрямувала вперед. Ноги були немов ватні, в голові панував хаос. Підійшовши до своєї машини, вона побачила, що авто зажато іншими, а єдиний виїзд перекрив старенький «Побєд» – просто залишений майже на проїжджій частині.
— Невже хтось ще їздить на такому раритеті? – втомлено прошепотіла вона. – І де ж цей любитель музейної техніки? Що мені, тут до ночі чекати?
Вона сіла в авто і нарешті дала волю сльозам.
Чекати довго не довелося – через кілька хвилин підійшов власник машини. Дарина вийшла, щоб висловити йому все, що думає про таких «умільців» паркуватися. До того ж їй терміново потрібно було виплеснути емоції, інакше вона просто вибухне зсередини.
— Ви що собі дозволяєте?! Кинули авто посеред дороги, перекрили мені виїзд! Чому я повинна тут сидіти через вашу безвідповідальність?! – обурено вигукнула вона.
— Та чого ви так хвилюєтесь? Мені потрібно було передати одну річ другу, він живе в цьому будинку. Справа термінова, а припаркуватися ніде. От і вирішив так. Не варто так переживати через дрібниці. І тим більше плакати, — спокійно відповів чоловік, помітивши її заплакане обличчя.
Але його останні слова лише розбили захист Дарини, і вона знову залилася сльозами.
— Що ви взагалі розумієте! Дурниці якісь! Невже я б плакала через вас?! Просто заберіть свою машину, мені потрібно їхати.
— Чи варто зараз сідати за кермо в такому стані? – все так само спокійно запитав він. – Може, спершу заспокоїтесь, а то ще не дай Боже в аварію потрапите.
Його незворушність поступово передавалася і їй. Дарина уважніше подивилася на чоловіка. Він виглядав незвично для міста – засмаглий, міцний, широкоплечий, із сильними руками, наче персонаж із фільму про село.
Їй важко було визначити його вік – можна було дати і тридцять п’ять, і п’ятдесят одночасно. Від нього віяло силою та впевненістю, і саме це утримувало її від грубих слів.
Вона мовчала, а це дало йому право продовжити.
— У вас, здається, трапилося щось серйозне? Послухайте, все мине. За будь-якої ситуації життя мудріше за нас. Воно завжди розставляє все на свої місця: ображених підтримує, а винних карає. Дасть вам сили, подарує розуміння. Так завжди буває.
— Ви що, психолог, що роздаєте безкоштовні поради прямо на вулицях? По-моєму, я у вас нічого не питала, — різко відповіла Дарина.
Він лише тепло усміхнувся.
— Я не психолог, я лісник. Але якщо вам потрібно втекти від проблем або тих, хто їх створив, знайти спокій на природі та набратися там сил – ось вам адреса. Там живе моя тітонька, неймовірно добра жінка. У неї великий будинок, і влітку вона здає кімнати приїжджим. Хто знає, можливо, вам це стане в пригоді.
Чоловік написав кілька рядків на аркуші та простягнув його Дарині.
— Ви дуже красива жінка, і вам зовсім не личать сльози, — впевнено сказав він, а потім сів у свій старенький автомобіль і поїхав.
Чоловік не став заперечувати зраду, і це вибило Дарину з колії ще більше.
— Ну, раз ти вже все знаєш, може, одразу обговоримо розлучення? Я не хотів тебе засмучувати, не знав, як сказати, що покохав іншу. Не переймайся, таке буває. Не ми перші.
— Я тобі вірила, — лише змогла відповісти вона.
— Даро, це життя, і на розлученні воно не закінчується. Давай залишимося друзями заради наших дітей. Все одно нам доведеться спілкуватися.
Нікита зібрав речі та поїхав до своєї нової жінки, залишивши Дарину саму зі своїм болем.
Вона не виходила з дому цілий тиждень, взявши лікарняний. Єдине, що їй хотілося в ці дні – просто зникнути. Але потім приїхала донька й влаштувала матері справжній скандал.
— Мам, припини себе знищувати! Ми з братом тебе любимо, ти нам потрібна жива і здорова! Ну що, світ на батькові зійшовся клином? Ні! Ти маєш жити далі! Може, тобі змінити обстановку, тоді стане легше?
— Добре, доню, я подумаю. Просто дай мені трохи часу. Таке не так просто прийняти. Двадцять років не викинеш із пам’яті…
Щоб хоч якось відволіктися, Дарина зайнялася генеральним прибиранням. Вимила всі шафи, перестирала штори, начистила до блиску вікна. Викинула все, на що раніше не наважувалася. А потім, коли дістала куртку, щоб випрати, знайшла в кишені записку.
Спочатку вона навіть не згадала, що це таке. Але, прочитавши, зрозуміла.
Увечері вона набрала номер жінки, якої ніколи не бачила.
— Доброго вечора. Мені сказали, що у вас можна трохи пожити?
— Так, це так. Буду рада, якщо приїдете. Як вас звати?
— Дарина.
— Дуже приємно, Дашенько. А я Євфалія Павлівна. Коли вам буде зручно приїхати?
— Думаю, завтра, — сама не вірячи в ці слова, відповіла Дарина.
— Добре. Чекатиму. Адресу у вас є?
— Так, ваш племінник дав.
— Костя? Дивно, він зазвичай відмовляє мене від квартирантів… Значить, ви йому сподобалися. Ну що ж, до зустрічі, Дашенько.
Поклавши слухавку, Дарина все ще не вірила, що наважилася. Але, можливо, свіже повітря і справді їй необхідне…
Переглянувши карту, де знаходиться село з цікавою назвою Коров’ячий Луг, куди вона завтра збиралася вирушити, Дарина почала збирати речі. Ще потрібно було зателефонувати керівниці та взяти відпустку за власний рахунок хоча б на три тижні.
Даша закохалася у це місце з першого погляду. Сама мальовнича сільце, яке так нагадувало їй ілюстрації з дитячих казок. Просторий дерев’яний будинок, у якому їй належало пожити. А ще господиня – привітна жінка приблизно шістдесяти років із дивовижним і рідкісним ім’ям.
— Влаштовуйся, Дашенько, ось твоя кімната. У нас усе просто, без особливих зручностей, зате тиша та свіже повітря! Напевно, вже встигла відчути?
— Так, повітря тут густе, насичене – хоч ножем ріж. І кімната мені подобається.
— Ну й добре. А через годину будемо вечеряти. Я сьогодні зайчатину потушу. Костя кілька днів тому привіз тітці гостинець. Ти колись пробувала зайчатину? Ні? Ну от і оцінюєш!
Господиня пішла, а Даша вперше за останній час відчула, як біль трохи відпускає її душу.
— Як ти ставишся до настоянки? Брусничної? Я вже до тебе на «ти», добре? — запитала Євфалія Павлівна.
— Так навіть простіше. А настоянка у вас своя? — пожвавішала Дарина.
Вона вже вловлювала апетитний аромат тушкованої зайчатини, і, якщо чесно, дуже зголодніла.
За вечерею Дарина вперше відкрила душу та розповіла господині про свою біду. Випила трохи настоянки, розслабилася і раптом зрозуміла, що хоче виговоритися.
— Ой, Дашенько, та хай іде він лісом! Забудь про нього. Як би важко не було – викинь усе це з голови. Живи далі! Чого тобі сумувати? Ти молода, гарна, у тебе двоє дорослих дітей, які завжди підтримають, якщо знадобиться, — підбадьорювала її жінка.
— Я стараюся, але поки що не дуже виходить.
— Нічого, поживеш тут і наберешся сил. Наше повітря – цілюще! Будь-яку душевну рану загоїть.
Даша вже два тижні жила в Коров’ячому Лузі. Гуляла мальовничими стежками, милувалася річкою, слухала спів птахів, збирала польові квіти. Вечорами допомагала господині по господарству: поливала овочі, сапала грядки, збирала малину й агрус. А потім парилася в баньці, вдихаючи аромат деревного віника.
Одного дня ввечері приїхав племінник Євфалії Павлівни – Костянтин. Побачивши Дарину, він привітно усміхнувся.
— Дуже радий, що ви скористалися моєю порадою. Бачу, вам тут подобається, і вам це йде на користь.
— Так, дякую вам, — відповіла вона.
Час від часу дзвонили діти, цікавилися, як у неї справи.
— Мамо, уявляєш, я сьогодні бачила тата. Він сказав, що хоче повернутися до тебе. Ота молоденька його вже турнула – каже, що знайшла собі когось багатшого, — якось поділилася донька телефоном.
— Мене більше не цікавить ні його життя, ні його проблеми. Нехай живе, як хоче, але без мене, — твердо відповіла Дарина.
Дні летіли непомітно, й Дарина з сумом думала про те, що незабаром їй доведеться повертатися до свого звичного життя. Та ще й відбиватися від зрадника, який, здається, вирішив, що вона його пробачить.
— Дашо, а ти не хочеш справжній ліс подивитися? Не той, що біля села, а справжній, дрімучий? Можу влаштувати тобі невелику екскурсію, — якось запропонував Костянтин, який регулярно привозив тітці продукти з райцентру.
— Хочу! Коли ще випаде така нагода? — одразу погодилася вона.
Ліс виявився величним, загадковим і трохи моторошним. Дихати тут було легко – смола сосен, нагріта трава, аромат квітів створювали особливий коктейль. Птахи співали так, наче перегукувалися між собою. І ще щось п’янило Дарину – усвідомлення того, що поряд сильний чоловік.
— Мій племінник – вдівець, Дашо. Уже десять років живе у своїй лісовій хатині. Як дружину поховав, так у ліс і пішов. Добрий він, дбайливий, про мене турбується, та от така доля йому випала, — поділилася ввечері господиня.
— Так, хороший, — ледь стримуючи позіхання від втоми й надлишку вражень, відповіла Дарина. — Піду спати.
— Іди, мила, відпочивай, — усміхнулася Євфалія Павлівна.
Але поспати не вдалося – різко задзвонив телефон. Дарина, не розібравшись, хто це, автоматично відповіла.
— Даро, ти де? Дочка сказала, що ти в якійсь глушині. Навіщо? Давай повертайся додому. Нам треба поговорити, — почула вона знайомий голос.
— Не дзвони мені більше. Нам нема про що говорити. Я вже подала на розлучення.
Вона відключилася і тут же внесла чоловіка в чорний список. А потім взагалі вимкнула телефон. Їй так добре спалося, а тут всякі зайві люди заважають.
Наступного дня він з’явився особисто. Десь роздобув її адресу.
— Дашо, їдьмо додому. Досить уже твоїх народних гулянь. Я все усвідомив і хочу повернутися в сім’ю. Ми ж дорослі люди, зможемо зрозуміти одне одного. І ти мене пробачиш, я впевнений. Двадцять років разом – це не жарти. Ми з тобою стали частиною одне одного.
Дарина подивилася на колишнього чоловіка й не відчула нічого. Ні злості, ні образи. Тільки огиду. Вона вже вилікувалася. Повітря тут таке.
А потім, вдихнувши на повні груди це саме цілюще повітря, вона вимовила:
— А пішов би ти лісом!
Розвернулася й пішла в дім, у якому його ніхто не кликав.
— Молодець, Дашенько! Так тримати! От тепер він зрозумів, кого втратив. Та запізно вже, — підтримала її Євфалія Павлівна.
За тиждень Дарина повернулася до міста, але точно знала – вона сюди ще приїде.
— Можна я до вас ще повернуся? — запитала вона, обіймаючи господиню.
— Ще й питаєш! Звісно!
Наступний Новий рік Дарина зустрічала тут, у Коров’ячому Лузі, разом з Євфалією Павлівною і Костянтином.
А через рік вона вже була дружиною лісника. І все частіше їхала сюди, поки нарешті не зрозуміла – це її новий дім. Бо тут був чистий, цілющий, справжній повітря. І чоловік, який її кохав.
