Він народився, як і всі, у звичайному пологовому будинку, у молодої дівчини. Але батько пішов, щойно дізнався про вагітність дружини. Нічого нового, дивного чи трагічного. Таких історій мільйони. І все ж…
Все ж мати почала пити і гуляти. І він часто залишався сам удома, голодний, у мокрих пелюшках. Жіночий алкоголізм, скажу вам, пані та панове, – це страшніша річ, ніж чоловіче пияцтво.
Сусіди вкотре викликали поліцію після чергової бійки його матері з новим співмешканцем. Дворічного хлопчика забрали в дитячий будинок. Його помістили у відділення для найменших, і там виявилося, що він не говорить і не ходить…
Він усе розумів, але не міг відповісти. А ноги… Ну, просто не ходили – і все. Його оглядали багато лікарів, але ніхто так і не зміг поставити точний діагноз і зрозуміти причину, а отже, і лікування було так собі.
Йому купили маленьку коляску, на якій він їздив довгими коридорами дитбудинку. Діти його боялися, ніхто з ним не розмовляв. Кому потрібен німий інвалід на візку?
Він виїжджав на подвір’я і дивився, як його однолітки грають у футбол або волейбол. І по його щоках котилися сльози. Він плакав. А як інакше, скажіть, міг реагувати шестирічний хлопчик на своє становище?
Час від часу в дитячий будинок приходили дорослі й забирали когось із дітей до себе. Інші проводжали їх поглядом. А він…
Він навіть мріяти про це не міг. Хто візьме такого? Кому потрібен німий каліка? Хто погодиться взяти на себе таку ношу і подарувати йому хоч краплю любові й надії?
Правильно. Ніхто. Адже є багато інших дітей – без таких проблем.
Він дивився вслід тим, хто вирушав у новий дім, і плакав. Тихо, беззвучно. Адже він навіть говорити не міг…
А ця медсестра…
У дитячих будинках, пані та панове, працюють особливі люди. Дуже особливі. Бо не кожен зможе щодня витримувати сотні дитячих очей, які на тебе дивляться.
Може, тому тут завжди не вистачає персоналу. І тим, хто там працює, бракує часу. Вони не можуть приділити увагу кожному. Посидіти, обійняти, поговорити.
Ні, вони стараються. Дуже стараються. Але потрібно стежити за всіма.
Та ця медсестра не могла просто пройти повз. Вона бачила його очі, повні сліз, і її серце стискалося від жалю та страху.
Вона почала вивозити його коляску в маленький парк біля дитбудинку. Там було дуже добре. Співали пташки, шелестіло листя. І хлопчик не почувався зайвим.
Він був рівним із природою. Пташки сідали на його коляску й клювали хлібні крихти з його рук. І він навіть усміхався.
Він дивився на медсестру очима, в яких більше не було сліз. Його погляд говорив: «дякую». А вона… Вона відверталася і тихенько плакала. Потім бігла у своїх справах і поверталася, коли наставала пора обіду чи сну.
Якось вона побачила, що на його колінах влаштувалося маленьке руде кошеня. Воно тулилося до хлопчика, а той гладив його і радісно мугикав щось своє.
Вона зупинилася, не наважуючись підійти. Постояла, подивилася на них і відійшла. А коли повернулася, то скрикнула – її серце похололо.
Рудий кошеня зіскочило з колін і почало весело бігати навколо коляски, нявкаючи. Воно ніби запрошувало малого побігати разом.
Спочатку хлопчик тільки махав руками й намагався кричати, а потім… Раптом уперся руками в підлокітники візка і спробував піднятися!
Він гепнувся обличчям у траву. Перелякана медсестра хотіла підбігти до нього, але кошеня підскочило, застрибнуло йому на спину, радісно нявкнуло й відбігло.
Дитина перевернулася до нього і знову спробувала встати. Упала. Спробувала ще раз – і знову впала. А потім…
Він поповз. Поповз до свого рудого друга.
Ви спитаєте, чому медсестра не допомогла? Чому просто стояла і спостерігала?
У мене немає відповіді. У неї теж не було. Щось її зупиняло, не дозволяючи порушити цю єдність.
Кошеня і дитина. І вона пішла, залишивши їх наодинці… А коли повернулася через пів години, хлопчик сидів у візку, а кошеня вмостилося у нього на руках. Вона зазирнула в дитячі очі й побачила в них сяйво щастя. Так, так. Справжнього щастя. Щастя німого хлопчика, який не міг ходити. І це була найбільша нагорода за всю її роботу, за все її життя…
Відтоді вона щодня вивозила його на подвір’я. А кошеня підгодовувала.
Через кілька місяців вона попросила головного лікаря приділити їй десять хвилин і привела його у двір. Хлопчик грався з уже підрослим кошеням, і з його вуст доносилися виразні слова.
— О, — здивувався головний лікар. — Чому ж ви раніше не розповіли про це?
— А що я могла сказати і як пояснити? — відповіла медсестра.
Раптом кошеня зіскочило з колін хлопчика і побігло, а той, обперши руки об підлокітники, підвівся! Так, так, він підвівся! Спробував зробити крок і впав.
Головний лікар різко вдихнув і хотів кинутися до дитини, але медсестра вчепилася в його халат і пошепки промовила:
— Ні, не підходьте. Будь ласка. Просто подивіться.
Він застиг на місці, дивлячись на неї здивованим поглядом.
— Якщо з ним щось трапиться, я вас звільню, — сказав він.
— Домовились, — відповіла медсестра.
Головний лікар стояв і спостерігав, як хлопчик, впираючись руками в землю, знову намагався піднятися, падав, але знову пробував… А кошеня стрибало навколо нього, радісно нявкаючи.
— Ви плачете? — запитала медсестра.
— Ні, — відповів лікар, відвертаючись. — Просто щось в око потрапило…
— Може, любов? — усміхнулася медсестра.
— Яка ще любов, до біса? — буркнув лікар. — Я ж головний лікар. “Старий цап”, так мене між собою називаєте? Робота у мене така: командувати, звільняти, розносити та завжди залишатися суворим.
Медсестра піднялася навшпиньки і поцілувала його в щоку.
— Ну вже мені ці ніжності, — пробурчав головний лікар, витираючи очі рукавом халата. — І щоб ніхто не знав, що я плакав, а то звільню. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — кивнула медсестра.
— Завтра вранці чекайте мене на стоянці. Я привезу корм, миски, поїлку та лоток для кота, — сказав він. — Нехай кошеня тепер живе в його кімнаті. А з директором я сам усе владнаю. Все ясно? — суворо запитав лікар.
— Дуже навіть ясно, — усміхнулася медсестра і знову торкнулася його щоки поцілунком.
Іноді, пані та панове, навіть головні лікарі бувають дуже хорошими людьми. Незважаючи на свої обов’язки…
Руде кошеня швидко стало загальним улюбленцем, але ніколи не відходило далеко від свого хлопчика, який незабаром…
Заговорив.
А ще через деякий час почав ходити. І його візок, що став більше не потрібним, передали в інший дитячий будинок.
Тоді стало зрозуміло, що хлопчик не просто запам’ятовує все, що чує на уроках, а значно перевершує своїх однолітків у розумовому розвитку.
Учителі ніколи не підходили до нього, думаючи, що дитина, яка не може говорити і ходити, просто не в змозі йти в ногу з іншими. Вони уникали його, щоб не зачепити його почуттів.
А виявилося, що хлопчик міг запам’ятати десять сторінок книги і повторити їх дослівно. І не просто повторити — він розумів прочитане.
А його математичні здібності викликали відчай навіть у вчителя. Той просто не встигав за дитиною.
Тому дитячий будинок звернувся до благодійників і знайшов для хлопчика додаткових викладачів.
До п’ятого класу він уже вирішував завдання університетського рівня з математики та фізики.
Якось професор астрономії, який дізнався про хлопця від одного з його викладачів, вирішив приїхати й подивитися на нього. І тут він побачив…
Він побачив маленького, худорлявого хлопчика, який ніколи не усміхався. І тоді професор поговорив зі своєю дружиною, і вони разом прийшли в цей дитячий будинок.
Вони довго розмовляли з хлопчиком, і той розповідав їм про своє життя. І дружина професора, серйозна жінка науки, суворих правил і твердого характеру, раптом схлипнула, затулила рота руками й вибігла з кімнати.
З коридору долинали приглушені ридання.
— Що з нею? — запитав хлопчик професора.
— Ем… Думаю, — відповів він, — вона застудилася.
Через тиждень вони знову приїхали, і хлопчика викликали до кабінету директора.
— Справа ось у чому…
— Підеш жити до нас? — раптом перебила його дружина.
Хлопчик глянув на подружжя з подивом:
— Але ж я інвалід, — несміливо промовив. — Навіщо вам така дитина? Тут повно звичайних дітей.
Дружина професора знову прикрила рот руками й вискочила в коридор.
— Застуда? — запитав хлопчик у професора. Той мовчки кивнув.
— А мого котика можна буде взяти? — несміливо поцікавився хлопчик.
І дружина професора, щойно повернувшись до кабінету, хором із чоловіком відповіла:
— І собаку теж, якщо захочеш.
Вони не стали чекати оформлення документів. Директор не мав нічого проти. Подружжя негайно забрало хлопчика та його рудого кота.
Коли вони йшли довгим коридором дитячого будинку, сотні дитячих очей проводжали їх поглядами. В цих очах були сльози. І надія…
Професор і його строга дружина виявилися зовсім не суворими батьками. Вони дозволяли своєму синові все, вони оберігали його й цінували кожну мить, проведену разом.
І хлопчик забув. Забув усе, що було до них. Бо його любили. Любили так, як ніколи й нікого раніше.
Професор з дружиною віддали йому всю свою невитрачену ніжність і турботу. І виростили з нього гідну людину. І він завжди називав їх — татом і мамою.
А що ж кіт? Ви запитаєте мене. І я відповім.
Коту знайшли наречену. Теж руду. І тепер у їхньому будинку по величезній квартирі професора ганяють десяток рудих пухнастиків.
А хлопчик?
Тепер він відомий професор астрофізики. Автор численних наукових праць. І, повірте, ви точно чули його ім’я.
У нього є сім’я — дружина і двоє доньок. І вони з дружиною часто залишають онучок на бабусю й дідуся, бо самі працюють з ранку до ночі.
А дівчатка…
Ви вже здогадалися? Так, правильно. Вони руді. Напевно, вдалися в того самого котика.
Вони бігають наввипередки з рудими котами по просторій квартирі. А бабуся з дідусем дивляться на них і не можуть натішитися.
До речі.
Дорослий хлопчик так і не сказав своїй дружині, що він прийомний син. Йому це просто не спало на думку. Бо вони — його тато і мама. Рідні. Найрідніші у світі.
Тож якщо колись ви опинитеся у них у гостях, не видавайте цю таємницю.
Просто подивіться на цю щасливу родину. І згадайте того самого хлопчика в інвалідному візку.
А скільки ще таких дітей?
Самотніх, бездомних і тих, хто вже ні на що не сподівається?
Скільки?..
