Чоловік повернувся пізно й у піднесеному настрої. Ірина, вийшовши в передпокій, сумно опустила очі:
– Чого одразу обличчя скривила? – грубо запитав він. – Завтра ж мій день народження.
– Ти його вже три дні святкуєш.
– Ще поговори в мене, – пробурчав він і додав, наче звертаючись до прислуги. – Обід готовий?
Ірина ледь стримуючи сльози, кивнула головою й попрямувала на кухню.
Чоловік, неохайний і п’яний, сидів за столом, голосно чавкаючи, а вона дивилася на нього, і в голові роєм снували гіркі думки: «Навіщо я вийшла за нього? Якою ж я була нерозумною чотири роки тому. Боялася, що залишуся самотньою, а мені ж було лише двадцять один. А Платон здавався таким красенем. Та ще й ця однокімнатна квартира, яку йому батьки купили. Мріяла про ремонт, про дитину, про затишок. А що в підсумку? Ні ремонту, ні дитини. Скільки не прибирай – усе одно брудно. Вікна старі, дерев’яні…»
– Налий ще! – грубо перебив її роздуми чоловік. – І м’яса побільше.
Налила, виловивши з каструлі всі шматочки м’яса, поставила перед ним тарілку: – Усе, більше немає. – Важко зітхнувши, додала. – І в холодильнику теж.
– А як ми завтра святкувати будемо? – здивовано запитав Платон.
– Яке ще святкування? Ти ж приніс усього шість тисяч, а вимагаєш суп з м’ясом.
– А що, я один повинен гроші в дім приносити? Ти свої на ганчірки витрачаєш?
– Ти про що? Я вже забула, коли собі щось купувала. Усе йде на оплату квартири, а решту ти проїдаєш і пропиваєш.
– Ах ось як! Забула, що я тебе, селючку, до себе взяв! – вдарив кулаком по столу. – Щоб завтра стіл був накритий. Друзі прийдуть.
– Платон, які друзі? Такі ж п’яниці, як і ти.
– Ось ти як про мене думаєш?! Зараз я тебе навчу чоловіка поважати!
Ірина мовчки зносила біль і приниження. Вона ридала, прикриваючи обличчя руками, а чоловік тим часом уже спокійно спав. Наплакавшись, вона постелила собі на дивані й намагалася заснути. Завтрашній день обіцяв бути тяжким. Субота і день народження чоловіка. «Де взяти гроші? Свекруха прийде синочка вітати. А якщо ще й його друзі заявляться? Жах!»
Вона підвелася, накинула куртку і вийшла на балкон. Сніг падав великими пластівцями, повільно кружляючи в повітрі. Вона дивилася на цей казковий світ і думала: «Чому я завжди була зайвою? Батька не знала, матір у селі тільки й мріяла, як би позбутися мене. Щойно закінчила дев’ятий клас – відправила в місто вчитися. Чотири роки навчалася на бухгалтера, жила в гуртожитку, вечорами мила підлогу в офісах, щоб вижити. Закінчила навчання, влаштувалася економістом на завод, переїхала в гуртожиток. Ну чому ж я зустріла Платона? Невже все життя маю бути його рабинею? А може, зробити один крок…?»
Вона глянула вниз. Ліхтарі здавалися такими маленькими… «Ні!»
Ірина повернулася в кімнату, зняла куртку й лягла спати.
Зранку Ірина встала раніше, ніж зазвичай. Почистила картоплю, дістала з банки квашену капусту, дрібно нарізала цибулю, полила олією.
Відчинила холодильник у надії знайти там щось їстівне. Всередині – лише банка рибних консервів.
«Посмажу картоплю. Олії трохи є. Зараз заварю чай, зроблю бутерброди, а там буде видно», – подумала вона.
На кухню зайшов чоловік, одразу ж попрямував до холодильника, з виглядом ніби сподівався знайти там щось особливе. Озирнувся, подивився на дружину і з роздратуванням запитав:
– То ти збираєшся святкувати мій день народження чи ні?
– Сам бачиш – у холодильнику майже нічого немає. Ось картоплю почистила, капусту приготувала.
– Ото вже дружину Бог послав… – пробурчав він крізь зуби.
Різко вийшов з кухні, але невдовзі повернувся з телефоном і демонстративно почав дзвонити.
– Мамо! – закричав якнайгучніше.
– Платошо, синочку, з днем народження тебе! – пролунав у слухавці голос матері.
– Дякую! Мамо, ти б не могла приїхати, щось приготувати?
– А твоя де? – в голосі свекрухи відчувалося зловтішне здивування.
– Від неї користі – ніякої.
– Я ж тобі казала: не бери першу-ліпшу. Тепер мучся все життя!
– То що, приїдеш?
– А куди подінуся? Зараз буду.
Платон вимкнув телефон і задоволено посміхнувся.
– Чаю будеш? – тихо запитала дружина.
– Сама пий свій чай! – буркнув він і вийшов.
Сльози обурення душили Ірину.
«Чому він такий? Невже справжній чоловік може так поводитися?»
Не минуло й пів години, як Лідія Олегівна вже заходила в квартиру з двома важкими пакетами.
– Привіт, Платошо! – простягнула синові пакети. – Неси на кухню, будемо готувати.
Зняла пальто, байдуже пройшла повз невістку, наче її не існувало.
На кухні син з радісною посмішкою діставав із пакетів продукти та напої, а його мати по-хазяйськи підійшла до плити. До них зайшла й Ірина.
– Добрий день, Лідіє Олегівно. Вам допомогти?
– Іди! – відмахнулася свекруха. – Від тебе все одно толку ніякого.
– Але це ж моя кухня…, – спробувала заперечити Ірина.
– Тут нічого твого немає!
– Вийди звідси! – додав чоловік.
Раптом пролунав дзвінок у домофон. Платон метнувся до коридору.
– Платон, ми тут! – долинули радісні голоси друзів.
– Заходьте! Відчиняю! – натиснув кнопку і гукнув у кухню. – Мамо, друзі вже прийшли!
– Ой, а ще ж нічого не готово! – занепокоїлася Лідія Олегівна.
Платон глянув на дружину і злісно сказав:
– Іди звідси! Щоб не заважалася під ногами!
Ірина, мовби заціпеніла, сповзла на балкон, де з очей потекли гарячі сльози. Вона стала на табуретку, потім на поруччя… і зробила крок у порожнечу…
Старий двірник Михалич відкидав величезною лопатою сніг від під’їзду. За ніч намело чимало. Біля чергового будинку утворився чималий кучугур, м’який і пухкий.
Раптом перед очима Михалича щось промайнуло – жінка! Вона впала просто у снігову купу.
Двірник протер очі – чи не привиділося? Але тут різко загальмувала машина, з неї вискочив чоловік і кинувся до кучугури. Витягнув звідти Ірину – вона була в легкому халатику, а в її очах застиг жах.
Чоловік узяв її на руки і побіг до машини. На ходу гукнув двірникові:
– Сідайте!
Михалич кинув лопату і поспішив за ним.
За кілька хвилин машина зупинилася біля лікарні. Вийшов лікар, потерпілу занесли до реанімації.
За двадцять хвилин лікар повернувся.
– Що з нею? – запитав чоловік, який привіз Ірину.
– Життю нічого не загрожує. Лише кілька подряпин і сильний шок. Добре, що швидко привезли, – кивнув лікар. – Як вас звати?
– Нікіта.
– Ви їй хто?
– Ніхто. Просто побачив, що вона впала, і зупинився.
– Тобто ви навіть не знаєте її?
– Вона живе в моєму будинку, – втрутився Михалич.
– Ви?
– Я двірник. Тут прибираю.
– Я викликав поліцію, – лікар кивнув на вікно. – Он вони вже приїхали.
Святкування було в самому розпалі, коли у двері постукали.
– Хто ще там? – обурилася Лідія Олегівна.
– Платон, відкрий! – наказала вона.
Платон, хитаючись, підійшов до дверей. Відчинив – на порозі стояв Михалич із двома поліцейськими.
– Доброго дня! – привітався один із них.
– Ну, здрастуйте… – спробував узяти незалежний тон Платон.
– Ви Платон Ритов?
– Так, а що?
– Де зараз ваша дружина?
Платон ошелешено озирнувся.
– А що сталося?
– Оце ми і хочемо у вас запитати…
Ірина вже три дні у лікарні. Вчора заходили подруги. Чоловік так і не прийшов.
Подруги зібрали її документи, принесли телефон. Сказали, що Платон навіть не розмовляв із ними, просто сунув речі і зачинив двері.
Ірина твердо вирішила, що більше не повернеться до нього. Але коли лікар сказав:
– Ритова, вас виписують. Подзвоніть родичам, щоб забрали.
Ірина розгубилася: «Кому дзвонити? Я не хочу додому…»
Раптом у палату зайшла медсестра.
– До вас відвідувач.
– Хто?
– Звідки я знаю? Чоловік якийсь…
«Хто ж це може мене чекати? Тим більше – чоловік», – Ірина поспішно спускалася сходами вниз.
У вестибюлі сиділо кілька пацієнтів разом із рідними, а трохи віддалік стояв чоловік із помітними свіжими шрамами на обличчі. Через них його вигляд здавався страхітливим.
Він посміхнувся і впевнено пішов їй назустріч:
– Добрий день, Ірино!
Жінка побачила, що, попри шрами, у нього були добрі очі. Але вона була впевнена, що ніколи раніше його не зустрічала – таке обличчя не можна забути.
– Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте? Ми з Михаличем відвезли вас до лікарні.
– Тобто, це ви мене врятували?
Ірина спробувала посміхнутися, але в неї не вийшло – спогади одразу повернули її до того страшного моменту.
– Мене звати Микита, – сказав чоловік, ніби бажаючи відволікти її від сумних думок.
– Дуже приємно, – цього разу посмішка вийшла більш природною.
– Як ваше самопочуття?
– Сьогодні мене виписують.
– Можу підвезти вас додому, – запропонував він. – Я на машині.
В її очах промайнуло світло надії, але швидко згасло:
– Я не хочу додому…
Микита уважно подивився їй у вічі, зіставив із тими обставинами, у яких уперше її побачив, і все зрозумів.
– Збирайтеся! Я вас тут зачекаю!
Його голос був твердим і впевненим. Ірина відчула, що він людина, у якої слово з ділом не розходяться.
Минуло пів години, і вона знову спустилася вниз. На душі було неспокійно. Стояла в самій лікарняній сорочці, тримаючи в руках пакет із документами.
Він чекав. Глянув на неї – і все зрозумів. Скинув куртку й накинув їй на плечі:
– Ходімо, Ірино!
Вони швидко дійшли до машини. Микита допоміг їй сісти на заднє сидіння, і авто рушило.
– Поїдемо до мене, – сказав він. – Не хвилюйся! Я не завдам тобі шкоди.
– Чому ви про мене піклуєтесь? – раптом запитала вона.
– Ти ж сказала, що я тебе врятував. А людина повинна оберігати того, кого врятувала.
– Чому? – вирвалося в Ірини.
– Порятунок – це, ніби друге народження. А отже, у того, хто врятував, з’являються обов’язки перед врятованим, – він усміхнувся. – Тому переходимо на «ти».
Житло виявилося просторим і затишним. Він відчинив двері до однієї з кімнат:
– Це буде твоя. Розташовуйся, а я ненадовго відлучуся. Можеш приготувати чаю.
Він повернувся через годину з пакетами в руках. Ледь зайшовши у квартиру, відчув апетитний запах, що тягнувся з кухні.
– Я трохи похазяйнувала… – Ірина винувато опустила очі.
– І це прекрасно! – посміхнувся Микита, ставлячи пакети у передпокої, та пройшов до кухні.
Там на нього чекав акуратно накритий стіл. Він сів, і вони стали обідати, раз по раз поглядаючи одне на одного.
«Як же це чудово – приходити додому, де тебе чекає жінка, – думав він, провівши пів життя у військовій службі. – Вона дивиться на мене, наче не помічає мого обличчя. А ще є дві рани, яких не видно під одягом… Напевно, й у неї було нелегке життя, якщо вона зважилася стрибнути з дев’ятого поверху».
«Як спокійно поруч із ним. Яка ніжність у його погляді, – думала Ірина. – Він ніколи не закричить, не вдарить. Але все одно доведеться повернутися до Платона. Ні, не повернуся! Краще знову до гуртожитку. Не звикати…»
Після обіду вона вимила посуд.
– Микито, можна я прийму ванну? – несміливо запитала, опустивши голову.
– Звісно! – кинувся у передпокій, повернувся з пакетами. – Ірино, я купив тобі одяг. Не знаю, чи підійде.
– Навіщо, Микито?
– Я ж маю про тебе піклуватися.
– Дякую! – вона притулилася до нього і раптом заплакала.
– Що трапилося? – розгубився він.
Але вона продовжувала плакати.
– Все! Заспокойся! – ніжно обійняв її і раптом сказав: – Ірино, залишайся зі мною назавжди! Я, звісно, вже немолодий, мені сорок п’ять, і обличчя в мене страшне, але я ніколи тебе не скривджу.
– Який же ти старий? – на її заплаканому обличчі з’явилася усмішка. – Ти справжній чоловік.
– Залишишся? – в його очах світилася надія.
– Так.
– Назавжди?
– Так…
