Суботній ранок почався зовсім бездарно – зливним дощем. Він щосили барабанив по даху, час від часу вибиваючи шалену дробину по підвіконню. «У таку негоду добрий господар і собаку з дому не вижене», – промайнуло в голові. Але з якоїсь незрозумілої причини Джек покинув свою утеплену, захищену від вітру і дощу будку та неспокійно вовтузився на ґанку, нервово попискуючи.
Чоловіка вдома не було. Я невиразно пам’ятала, як серед ночі вирував грім і спалахувала блискавка. І, здається, дзвонив телефон. Кинута на подушку записка пояснювала, що він поїхав до сусідів. Отже, з Джеком доведеться розбиратися самій.
– Ну і що тут у нас таке відбувається, якщо вихований, дорослий і цілком культурний пес поводиться настільки дивно й недоречно? – бурмотіла я, намацуючи ногою капці.
Накинувши на нічну сорочку плащ, я виглянула на ґанок. Ну звісно, хто ж іще, окрім Джека, міг тут бути? Пес винувато відвертався, як це роблять усі собаки і маленькі діти, які ще не навчилися брехати. І чого це він так кається?
– Що ти накоїв цього разу?
«Цього разу» виявилося прямо під могутніми лапами вірного сторожа. «Воно» дивилося на мене мокрими, жалюгідними очима.
– Господи, та хто ж ти такий? – вихопилося у мене, хоча навряд чи можна було очікувати відповіді від цієї невизначеної істоти. Втім, деяка схожість усе ж була. Найбільше цей незнайомець нагадував вкритий довгою мокрою жовтуватою шерстю м’яч. Волохатий «м’яч» дивився на мене круглими і дуже сумними очима.
Наче у відповідь, істота відкрила несподівано великий рот, майже на пів тулуба, усіяний цілим частоколом зубів, і хрипко прохрипіла щось. «Ой, мамочко!», – мені до болю захотілося втекти назад у ліжко й удавати, що це просто марення. Але як утечеш, якщо на тебе благально дивляться чотири очі: прибульця і Джека, який чекав схвалення. Схоже, мій «головний охоронець» не бачив у цьому створінні жодної загрози й наполегливо мокнув під дощем.
Хто б це не був, але, здається, він потребував допомоги.
– Ну, заходь, – запросила я, відступаючи в коридор.
Істота поворушилася. Виявилося, що в неї все-таки є якісь кінцівки, сховані в густій шерсті. Зробивши кілька кроків, вона повернулася до Джека й знову видала той дивний сиплий звук. Пес піднявся, і з-під його живота викотилися ще три «колобки» – зменшені копії незнайомця.
– Та ти ще й з дітьми! – я відступила вбік, притримуючи двері.
Переконавшись, що волохаті малюки більше не потребують його допомоги, Джек чкурнув до своєї будки, не забувши як слід струситися перед входом. Справді, пристойному, добре вихованому собаці не личить тягнути в дім вогкість.
У домі було затишно. Декілька днів тому, коли літо остаточно скінчилося, чоловік увімкнув опалення, і від батарей струменіло приємне тепло.
Великий «колобок» одразу кинувся до найближчої батареї й тихенько загорлав, закликаючи дітей приєднатися. Вся четвірка негайно влаштувалася під радіатором, намагаючись зігрітися і просушити шерсть, що ввібрала до останньої краплі всю вологу.
Схоже, першу проблему вирішено. Але якщо в цих диваків є зуби, значить, вони щось їдять. Хотілося б знати, що саме. Втім, я відчувала себе не надто комфортно, маючи в хаті чотири невідомі зубасті створіння. Гаразд, спробуємо запропонувати те, що є, а там подивимося.
Швидко привівши себе до ладу, я кинулася до холодильника. Так, розкошів не спостерігається. Субота, базарний день. Запаси вже майже з’їдені, а нові ще треба купити. Але дещо таки знайшлося.
Я розклала на таці почату пачку сиру, поклала ложку сметани в піалу, нарізала кубиками залишки сиру. Додала шматочок хліба, яблуко, маринований огірочок і пару помідорів-черрі. Потім вирушила з цим частуванням до «колобків».
Велике створіння викотилося мені назустріч і щось пискнуло. Я поставила перед ним тацю і, на всяк випадок, відійшла вбік. Хтозна, що цьому зубастому може заманеться вкусити. Але мої побоювання виявилися марними. Гість, чи скоріше гостя, уважно роздивилася частування і зупинила свій вибір на сметані та сирі. Скуштувавши та оцінивши смаколики, вона покликала дітей, які досі не показували носа з-під теплого радіатора. Ті негайно викотилися та миттєво з’їли весь сир і сметану.
Мати підняла на мене очі та пробурмотіла щось, очевидно, вимагаючи добавки. Але творогу більше не було. Я принесла залишки сметани і знайдену в холодильнику баночку ванільного пудингу. На моє здивування, пудинг теж був сприйнятий з ентузіазмом. Після нього мамаша взялася за сир, який, мабуть, був занадто твердим для малечі.
«Що ж, з такою дієтою ми впораємося», – з цією думкою я почала збиратися на ринок. Нагодовані та зігріті колобки виглядали доволі симпатичними: висохла шерсть виявилася красивого золотистого кольору. Вона струмувала та переливалася, а їхні зуби вже не здавалися такими страхітливими.
– Ну, все в порядку? – я підійшла до мами, щоб забрати майже порожню тацю.
Вона у відповідь підняла не голову, а скоріше своє «обличчя» з великими, мов чорні ґудзики, очима та знову пробурмотіла щось. Вона явно мене розуміла краще, ніж я її. Їй було потрібно ще щось, але я ніяк не могла збагнути, що саме. На всяк випадок поставила поряд миску з водою. Із ввічливості зробивши кілька ковтків, вона знову втупилася в мене, наполегливо вимагаючи чогось.
«Валянок», – раптом подумала я.
В голові чітко намалювався образ добротного великого валянка, притуленого до радіатора. Як і чому він з’явився у моїх думках, я не розбиралася. Важливішим був той факт, що в нашому домі ніколи не було валянок. Проте, мабуть, їй потрібне якесь гніздо, сховище для дітей, де вони почуватимуться в безпеці. Чим можна вирішити цю проблему? Що схоже на валянок?
Не знайшовши нічого подібного, я пішла найпростішим шляхом. Дуже стара кофта, зроблена з матеріалу, схожого на повсть, мала перетворитися на валянок. Скрутивши її у подобу труби та заколовши парою англійських шпильок, я поклала новий «валянок» на підлогу:
– Ну що, Варько, так підійде?
Ого! Виявляється, поки я крутила кофту, гостя вже отримала ім’я, і воно їй дуже личило.
Варка залишилася задоволена. Вона підсунула «валянок» ближче до батареї та розгорнула «вхід» від дверей. «Щоб на дітей не дуло», – здогадалася я. Оцінивши конструкцію, вона ще трохи її підправила і залишилася задоволеною. Діти одразу ж отримали команду «спати» і залізли в гніздо.
– Ну добре, ви тут відпочивайте, а я піду, – попрощалася я з Варькою, на всяк випадок зачинивши двері в кімнати.
Варка кинула на мене погляд, у якому читалося розуміння моєї хитрості і водночас образа через недовіру. Але вона змирилася і теж полізла до дітей відсипатися.
Хто б не були ці дивні створіння, здається, їм цієї ночі дісталося неабияк.
Життя в домі почало налагоджуватися. Виспана Варка прихильно прийняла вечірню порцію творогу та сметани і не заперечувала, коли чоловік простягнув руку, щоб її погладити. «Люби, будь ласка, – говорили її очі, – тільки дітей не чіпай». Дітей, звісно, ніхто не чіпав.
Переконавшись, що гостям нічого не бракує, ми лягли спати. Дощ припинився, і так хотілося виспатися в тиші, але… ранок знову почався з Джека.
– Що знову з цим псом? – бурчав чоловік, підводячись.
– На Варьчиних дітей не наступи, – нагадала я.
– Як на них наступиш, вони ж по всьому передпокою розкотилися, – в його голосі звучала посмішка. Довго сердитися він, на щастя, не вмів.
Ми вийшли на ганок, і мене охопило дивне відчуття дежавю: Джек знову сидів там, а між його лапами притулився мокрий, засмучений колобок. Якби не Варка, що вибігла разом із нами, і те, що новий колобок був трохи більшим, можна було б подумати, що ми застрягли в часовій петлі. Але відмінностей було багато. Цей новий колобок не лише більший, але й явно постраждалий. Один його бік був чорним і майже без шерсті, а пересувався він дивно, накульгуючи.
Варка кинулася до нього, як до рідного. Втім, схоже, так і було. Вона ніжно воркувала і благально дивилася на мене, благаючи дозволу впустити ще одного члена родини. Відмовити було неможливо.
– Ідіть, звісно, – в один голос сказали ми з чоловіком.
Обидва колобки миттю прослизнули в дім і кинулися до батареї. Джек, схопивши свою недільну сосиску, задоволено повернувся до своєї будки.
Чесно кажучи, було зворушливо дивитися, як малюки вовтузяться навколо великого, очевидно постраждалого родича, а Варка намагається вберегти його поранений бік.
– Де ж це тебе так? – я присіла біля батареї, намагаючись зрозуміти, чи можу допомогти.
«Пожежа», – промайнуло в голові.
– Вчора сусідній хутір горів, – підтвердив чоловік, очевидно подумавши про те ж саме. – Ти забула?
Як я могла забути! Минулої ночі блискавка влучила прямо в хату сусідів.
«Не вберегли…» – сипло прошепотів великий колобок.
– А ти хто? – наївно запитала я.
— Ми домовики. Я — Федя, а вона — Варька. Наш будинок згорів.
З-під батареї долинув сумний зітхання-здриг.
Я з жахом уявила собі ту грозову ніч: блискавка влучає просто в дім, полум’я реве у темряві, а всі в паніці тікають, рятуючись від вогню. Варька з малюками, мокрі, перелякані, пробираються крізь ліс, перестрибуючи через пні та корчі.
Добре, що Джек їх пустив.
«Та й вам спасибі», — Федя наче прочитав мої думки. — «А я не вберіг…»
Він знову тяжко зітхнув.
— Та не кажи так! Ти врятував сім’ю, допоміг господарям! Напевно, до останнього намагався зупинити біду. А дім — що дім? Його відбудують. Ти — справжній герой! — Чоловік був переконливим. — Дати тобі сиру?
Сир зник під батареєю.
— Ну, видужуй. Варька, якщо що треба, кажи. Мужик у тебе чудовий, разом усе владнаємо.
Варька вдячно потерлася об його ногу.
Вранці, перед роботою, я поставила піднос зі свіжим сиром і сметаною. Домовики ще спали у валенку зі старого светра, а Федя так і сидів під батареєю. Проте сир за ніч усе ж таки з’їв.
Увечері чоловік приніс парочку валянок. Він гордо поставив їх біля батареї. Варька уважно їх оглянула, але змінювати гніздо не захотіла. А ось Федя зрадів. Він обережно запхав один валянок під батарею, щоб було тепліше, і заліз усередину, уникаючи болючого боку.
«Молока б…» — раптом подумала я, наче почувши чиюсь думку з валянка.
Я принесла молока.
Життя швидко увійшло у звичне русло. Годувати щоранку не тільки Джека, а й домовиків виявилося не такою вже й складною задачею. Достатньо було поставити на піднос мисочку молока, сир і кілька скибочок сиру. Двері в кімнати я більше не зачиняла.
А навіщо? Домовики на те й домовики, щоб ходити по всьому будинку, створюючи затишок. І хоча до нашого повернення вони вже сиділи по своїх валянках, я помічала жовтогарячі проблиски там, де старанна Варька наводила лад.
З часом Федя почав одужувати.
Одного вихідного він виліз із валянка і вийшов до нас на кухню під час сніданку. Його обпалений бік почав загоюватися, з’являлася нова жовта шерсть.
— Дякую вам за прихисток, господарі. Але час мені йти.
— Куди?
Чоловік укоризненно похитав головою на мою цікавість. Але Федя не образився:
— Додому. Там новий будинок будують, хочу стежити, щоб усе було гаразд.
Заперечити було нічого. Адже домовик для того і є, щоб охороняти дім.
— А Варька? А діти?
— Вони поки поживуть у вас. А коли дім відбудують, я заберу їх додому. Без родини ніяк.
І чомусь мені стало сумно. Здавалося б, усе правильно: Федя повертається туди, звідки прийшов. Але як ми житимемо без цих милих маленьких колобків, що створювали в оселі тепло й затишок?
Федя зрозумів мої думки.
— Ми підемо не всі. Наш старший — Тема — залишиться з вами.
І вже повертаючись до дверей, додав:
— Я йому свій валянок передам.
