Варвара Соловйова сиділа в ординаторській і гірко плакала. Молода медсестра ніяк не могла прийти до тями після зради коханого чоловіка: виявилося, що Геннадій не просто зраджував їй останні кілька років, а ще й збирався одружитися зі своєю коханкою! «Боже, який жах! – думала Варя. – Невже він проміняв мене на цю вертихвістку?! Ну, звичайно ж, вона донька депутата, доглянута, багата, а я – проста медсестра міської лікарні… Але ж ми прожили разом чотири роки, це не просто «відірвати й викинути»… Господи, за що мені таке?»
Ця трагедія сталася близько тижня тому: того дня Варвара мала вихідний і вирішила зробити Геннадію сюрприз. Приготувала його улюблену печеню із салатом і вирушила до нього на роботу. Гена працював у великій компанії, що займалася рекламою на фасадах будівель і дорожніх щитах, тому часто затримувався через наради та планерки, де обговорювали питання замовників.
Діставшись потрібного поверху, жінка впевнено крокувала до кабінету чоловіка, вже уявляючи, як він зрадіє її приходу. Але раптом за дверима пролунав жіночий сміх, а потім вона почула:
– Геночку, зачекай… Не поспішай так… Гена, мені ж лоскотно! – дівчина верескнула, а потім у кабінеті щось голосно гримнуло.
– Що це ще таке?! – приголомшено зупинилася Варя перед дверима.
Не вагаючись, вона смикнула за ручку. Двері, звісно ж, були зачинені.
– Відчиняй, Гена! Негайно відкрий! Це я! – закричала вона.
На мить у кабінеті запала тиша. Потім почулося якесь шарудіння, і, нарешті, двері відчинилися. Перед Варварою стояв її чоловік, вигляд у нього був ще той: сорочка розстебнута до середини, на обличчі – сліди темно-бордової помади. До всього цього він ще й намагався застебнути ремінь на штанах…
Варю немов ударило – такого приниження вона ще не відчувала. Заглянувши за плече чоловіка, вона побачила її: шикарну білявку у вузькій короткій сукні. Та вже встигла пригладити волосся, поправляла бретельки, поглядаючи в маленьке дзеркальце. Помітивши Варю, вона лише глузливо всміхнулася.
– Що ти тут робиш, Варю? – роздратовано запитав чоловік. – Навіщо прийшла?
Варвара лише гірко всміхнулася:
– І справді, Гена, що я тут роблю? Хотіла потішити свого вічно голодного чоловіка… Обід тобі принесла. А у тебе, як бачу, справи важливіші…
Вона насилу пригадувала, що було далі. Стояла посеред коридору, ридала, спустошена болем зради. А та красуня лише неквапом пройшла повз, оцінюючи Варю з ніг до голови. Наостанок, звернулася до Геннадія:
– Коли розберешся зі своєю проблемою, зателефонуй. Я завжди чекатиму, мій котику…
Того ж вечора Геннадій заговорив про розлучення:
– Варю, ми не підходимо одне одному. Так буває. Давай розлучимося цивілізовано, як дорослі люди.
Вона, бліда, як полотно, сиділа перед ним і не могла повірити, що це відбувається насправді.
– Як ти міг, Гена? Що я тобі зробила? Чим ця твоя Люда краща за мене?
Очі медсестри знову наповнилися сльозами.
– Я ж тебе люблю, Гена… Щиро люблю…
Але в його погляді було лише втома та легкий відтінок жалю. Він присів перед нею, поклав руки на її плечі:
– Варю, ну навіщо ти так убиваєшся? Тобі ж двадцять п’ять, ти вже не дівчинка. А я охолов до тебе – між нами більше немає того вогню…
– А до цієї, значить, є?! – запитала вона, закриваючи обличчя руками. Їй було так боляче, що слів не вистачало.
– Варю, це все змінює… – повільно промовив чоловік і підвівся. – Подивися на себе. Ти постійно на роботі – я бачу тебе або у формі, або в піжамі. Яка тут любов, яка ніжність, скажи?
Геннадій трохи зніяковів, але все ж продовжив:
– А Люда – зовсім інша. Вона – це іскри, це радість, це магія і свято краси! Вона дає мені відчуття, яких я не переживав за всі наші чотири роки шлюбу. До того ж їй всього двадцять – розквіт молодості. Думаю, тобі не потрібно пояснювати, які це дає переваги…
– Геночко… – схлипнула Варвара. – Як у тебе язик повертається таке мені говорити?!
Геннадій подивився на дружину, і тут…
Жінка побачила в його очах справжній холод – ніби він уже перестав вважати її своєю дружиною. Ніби вони стали чужими людьми…
— Варю, я зробив пропозицію Люді, — рішуче промовив Геннадій.
— Що?? — не вірила своїм вухам медсестра.
— Вона погодилася, — продовжив чоловік. — Буде краще, якщо ми з тобою якнайшвидше оформимо розлучення. У нас немає дітей, тож, думаю, все пройде швидко…
Варя не знала, що сказати. Вона сиділа, захлинаючись сльозами, відчуваючи, як її життя розсипається на шматки. Вона виходила заміж з надією на щасливе майбутнє… Так, у них не виходило завести дітей, але Варя вірила, що все ще попереду. А тепер виявилося, що Геннадій і не планував будувати з нею справжню сім’ю…
— До речі, раз вже ми заговорили про розлучення, варто обговорити й поділ майна, — Геннадій трохи знітився, потер руки і, ніби вагаючись, продовжив: — Я подумав… Може, я куплю тобі гарний будинок у селі? Ти ж сама звідти родом – для тебе це буде ідеальним варіантом.
— А… а як же наша квартира? — крізь сльози спитала Варя.
— Ну… — чоловік зам’явся, а потім швидко випалив: — Квартира залишиться мені. Ми ж купували її разом після весілля – не ділити ж ці нещасні метри? Варю, ну подумай сама, — він заговорив швидко, не даючи дружині часу оговтатися. — Ми продамо квартиру, розділимо гроші, а далі що? Це ж копійки, які кімнату собі хіба що купимо. Вибач, але я не збираюся жити у якійсь халупі. До того ж, моя робота зовсім поруч, ти ж розумієш… А так усім вигідно – тобі власний будинок, мені квартира. Чесний обмін.
Варя була приголомшена. З одного боку, пропозиція звучала логічно, але з іншого…
— Тобто ти пропонуєш мені жити за містом? — уточнила вона. — А як же моя робота, Ген?
Геннадій зневажливо скривився.
— Ой, Варь, не сміши мене. Яка різниця, де працювати медсестрою – у столиці чи в селі? Зарплата скрізь однакова. Багато ти не втратиш…
Урешті-решт, Варя погодилася. Судитися було довго і безперспективно – не з її зарплатою затівати таку справу. Вона наївно вірила, що отримає гарний будинок десь недалеко від міста, почне нове життя…
Минув місяць після розлучення. Геннадій урочисто вручив їй документи і ключі від будинку. Він навмисне не показував їй нове житло, посилаючись на зайнятість.
Тепер, коли Варя попросила підвезти її до села, чоловік категорично відмовився:
— Варю, ну будь людиною – виклич таксі! Я зробив для тебе все, що міг. Пора почати жити самостійно, без мене! Не можу ж я тобі допомагати вічно… Та й Люда засмутиться, якщо ми запізнимося до її батька на обід.
Варвара була розчарована, але заперечити не могла. Гена мав рацію – тепер кожен сам за себе. Зітхнувши, вона замовила таксі й вирушила за вказаною в документах адресою…
— Гена, ти ж справжній негідник! — майже ридаючи, кричала Варя в телефонну трубку. — Як ти міг так нахабно мене обдурити?!
На іншому кінці лінії пролунало нетерпляче зітхання.
— У чому ж саме, по-твоєму, я тебе обдурив, Варваро? — холодно поцікавився Геннадій.
Варя стояла перед старим, обшарпаним двоповерховим будинком у селі. Якщо чесно, він більше нагадував напівзруйнований барак, аніж той «затишний котедж», про який з таким ентузіазмом розповідав їй колишній чоловік.
— Та ось у цьому, Геночку! — обурено вигукнула жінка. — Тільки не треба мені брехати, що ти його не бачив перед покупкою! Ти ж казав, що це зручне житло, а тут…
— А що тут не так?! — різко урвав її Геннадій. — Що зміг купити за гроші, те й придбав! Радій, що взагалі дах над головою є. Ти ж із села родом, так? Ото й живи як справжня сільська жінка!
— Перестань дорікати мені моїм минулим! — закричала Варя. — Я не збираюся жити в такому жахливому місці! Тут страшно навіть ночувати! Гена, я хочу, щоб ти повернув мені всі гроші, які ти отримав за цю халупу. Я впевнена, що сама зможу знайти набагато кращий варіант житла!
У слухавці пролунав саркастичний сміх.
— Варю, схаменися! Угода завершена, ніхто її не анулює. Ти що, думаєш, я зараз бігатиму й шукатиму для тебе покупців? Якщо тебе щось не влаштовує — це вже твої проблеми! Або мирись, або я подзвоню своєму майбутньому тестю. Він у мене дуже впливова людина. Один його наказ — і ти втратиш усе. Воно тобі треба?
Варвара скипіла від гніву, але слова застрягли в горлі. Нарешті вона презирливо мовила:
— Господи, Гена… Як я могла прожити з тобою чотири роки й не помітити, наскільки ти цинічний і підлий? Сподіваюся, твоя нова дружина швидко зрозуміє, що зв’язалася не з тим.
Жінка роздратовано відключила телефон і зітхнула, дивлячись на свій новий дім. Усередині він виявився не таким уже й поганим. Так, тут необхідно було зробити ремонт і провести генеральне прибирання, але це не здавалося нездоланною проблемою. Головне — тепер цей будинок був лише її власністю. Ніхто не міг вигнати її звідси, як це фактично зробив її колишній чоловік. Розпакувавши деякі речі, Варя переодяглася й узялася за прибирання першого поверху.
Під час роботи вона поринула у спогади про минуле. Вона й справді виросла в селі, хоча й зовсім в іншій області. Батьків своїх не пам’ятала — виховували її бабуся з дідусем. Бабуся якось розповідала, що мати Вари працювала швачкою в райцентрі, а ось про батька дівчинки вона нічого не знала.
Коли Варі було лише кілька років, її мати тяжко захворіла. Зимова застуда дала ускладнення на серце, і через пів року вона померла. Після школи Варя вирішила стати медсестрою й поїхала в місто, вступивши до медичного коледжу.
Перед випуском її спіткало справжнє горе: бабуся раптово померла. Вона давно скаржилася на самопочуття, але категорично відмовлялася звертатися до лікарів. Через місяць після її смерті сталося ще одне нещастя — дідусь загинув під час пожежі, яка спалахнула через випадкову іскру з печі.
Втрата близьких людей стала для Вари справжнім випробуванням. Вона довго не могла оговтатися, і навіть сам випускний пам’ятала погано. На загальній фотографії серед випускників її обличчя було єдиним без усмішки.
Проте життя поступово входило в звичне русло. Варя почала працювати в міській лікарні, а згодом зустріла Гену й вийшла за нього заміж. Тепер же, через чотири роки, їй доводилося починати все спочатку.
З часом дім став затишнішим, і Варя почала шукати роботу. У місцевому фельдшерському пункті її прийняли з розпростертими обіймами, адже медпрацівників катастрофічно не вистачало. Так вона отримала нове місце роботи й нехай невеликий, але стабільний дохід.
Незабаром вона познайомилася з сусідкою — Любов’ю Іванівною Кунициною, літньою жінкою років шістдесяти. Вона жила самотньо біля самого лісу й займалася збиранням грибів, ягід і лікарських трав. Односельці вважали її трохи дивакуватою, але не кривдили.
Одного разу, розговорившись, Любов Іванівна запросила Варю на чай. В оселі старенької не було жодної сімейної фотографії.
— Пробачте за неделікатне питання, — несміливо мовила Варя. — У вас зовсім немає родичів? Вас ніхто не відвідує?
Любов Іванівна тяжко зітхнула й вказала на комод. Варя обернулася й ахнула. На комоді стояла фотографія в жалобній рамці. На ній був зображений молодий чоловік із серйозним поглядом.
— Ой… — прошепотіла Варя. — Пробачте, я не знала…
— Нічого, — зітхнула старенька. — Це мій син, Никита…
Очі жінки затуманилися, ніби вона занурювалася в минуле.
– Колись у мене були i чоловiк, i син, – зiтхнула Любов Iванiвна. – Та тiльки не стало їх обох… Ігнат, мiй чоловiк, пiшов на небеса сiм рокiв тому. Лише на пiв року пережив нашого сина, Микиту…
– Щиро вам спiвчуваю, – з жалем мовила Варя. – Але на фотографiї ваш син виглядає таким молодим. Що ж сталося?
Любов Iванiвна зi смутком подивилася на свою молоду гостю.
– Микита працював на Пiвночi, займався видобутком корисних копалин. Я не вникала в подробицi, та й вiн особливо не розповiдав, – зiтхнула жiнка. – Його начальник, коли зателефонував нам з чоловiком, сказав, що син потрапив у страшну хуртовину неподалiк вiд їхнього робочого мiстечка. Замерз… Його там же i поховали. Я навiть не знаю, де його могила…
Любов Iванiвна важко дихала – було видно, що вона досi не змогла змиритися iз втратою єдиного сина. Витягла з кишенi хустинку й почала витирати сльози, що котилися по щоках.
– Пробач менi, Варю, – тихо промовила вона. – Просто щоразу, коли згадую, здається, що рана в серцi знову розкривається. Стiльки рокiв минуло, а прийняти не можу…
Жiнка розповiла, що Микита народився пiзно – їм тодi було вже за сорок. Вони з чоловiком довго не могли зачати дитину, майже втратили надiю, але поїздка в один вiддалений монастир змiнила все.
– Це було справжнє диво! – згадала вона.
Микита рiс спокiйним i розумним хлопчиком, був радiстю для батькiв, аж доки не досяг шiстнадцяти.
– Я завжди мрiяла, щоб вiн залишився поруч, допомагав нам, працював на мiсцевiй фермі, – пояснила вона. – Але у нього були iншi мрiї. Його вабили пригоди й незнайомi мiста. Тож вiн пiшов у свiт широкий. Подорожував, майже всю країну об’їздив. Вiстi надсилав рiдко. А потiм прийшла та страшна звiстка…
Жiнка сумно подивилася на фотографiю сина.
– Те, що мене врятувало тодi, – продовжила вона, – це поява в моєму життi Сіренького. Без нього я б не знала, що робити…
– Сіренький? – здивувалася Варя. – А хто це?
Любов Iванiвна посмiхнулася.
– Три роки тому, навеснi, я зустрiла в лiсi поранену вовчицю. Вона була вагiтна, лежала в кущах. Я їй допомогла народити… Та, на жаль, вiд сильної рани вона втратила багато кровi i не вижила. Як i всi її вовченята… Уцiлiв лише один. Маленький, беззахисний, тремтiв вiд холоду… Я взяла його, поклала за пазуху i принесла додому. Адже матерi й сiм’ї у нього вже не було…
– Тобто ви виходили справжнього вовченя? – вражено вигукнула Варя. – Це ж треба! А як вам це вдалося?
– Моя Маша його вигодувала, – з теплом у голосi сказала Любов Iванiвна. – Вона тодi щойно ощенилася. Її цуценят я вже роздала мисливцям, а тут – знайшовся новий малюк. Вона його прийняла, наче рiдного.
Очi жiнки засвiтилися радiстю, коли вона говорила про свого улюбленця.
– Вирiс вiн красенем! Прудкий, стрункий, лапи довгi, а шерсть димчастого кольору. На грудях – маленька, свiтлiша плямка. Я завжди його впiзнавала, коли вiн повертався з лiсових прогулянок. А мiй будинок – поруч iз лiсом, тож ми разом гуляли. Але серце його покликало назад у дику природу. Вiн пiшов…
– А зараз приходить? – зi щирою цiкавiстю спитала Варя.
– Так, iнодi навiдується. Ненадовго. Наче перевiряє, чи все у мене добре. I знову йде у свiй свiт…
Любов Iванiвна завершила свою розповiдь. Варя була вражена – невже таке може статися? Мати вовка другом – справжнє диво!
Згодом Варварi теж довелося побачити його. Якось вона ходила в лiс по хмиз, але далi вглиб не заходила. Кiлька разiв завмирала на мiсцi, побачивши перед собою вовка з тим самим свiтлим вiдбитком на грудях. Вона одразу зрозумiла, хто це. Тому поводилася спокiйно, але насторожено. Все ж таки, це дикий звiр. Мiг довiряти її сусiдцi, та її саму ще не знав. І Варя, хоч i була зачарована, все ж трохи боялася його.
Одного разу, посеред зими, десь у середині січня, Варя, як завжди, вирушила до лісу по хмиз. Вона вже назбирала достатньо гілок, коли раптом, мов з нізвідки, перед нею з’явився Сірий.
– О, привіт, вовчику, — тихо промовила Варя й зупинилася, чекаючи, коли той піде далі в ліс.
Але вовк не збирався йти. Замість цього він короткими перебіжками наближався до жінки, а потім знову відбігав, ніби запрошуючи її йти за собою.
– Хочеш, щоб я пішла за тобою? – запитала Варя, і Сірий нетерпляче опустився на передні лапи, ніби кажучи «так».
– Ну що ж, хай буде по-твоєму…, — повільно промовила жінка й обережно рушила по глибокому снігу.
Надворі панував міцний мороз, тож Варі довелося щільніше загорнутися у свою стареньку ватяну куртку. Вона йшла за вовком усе далі й далі, поки зрештою не вийшла на велику галявину.
Спочатку Варя навіть не зрозуміла, що бачить перед собою: всюди були розкидані деталі якогось механізму. Неподалік вона помітила овальну кабіну пілота й уламок лопаті… Це був вертоліт, що розбився у лісі.
– Господи! – вигукнула Варя й миттю підбігла до кабіни. – Є тут хто живий? Ей!
Кабіна була зім’ята, немов консервна банка, але всередині, на її велике полегшення, знаходився ще живий пілот. Чоловік років тридцяти був тяжко поранений – крізь куртку з його руки сочилася кров.
– Як ви себе почуваєте? – запитала Варя. – Потерпіть трохи, я зараз покличу на допомогу…
Пілот спробував прочинити очі, але в нього нічого не вийшло. Варя торкнулася його чола: чоловік палав. Очевидно, у нього була висока температура, а значить, кожна хвилина зволікання могла коштувати йому життя.
– Хлопчик… — пробурмотів він у маренні. – Там… хлопчик… Маленький… Врятуйте його… Прошу вас…
Варвара здивовано озирнулася й помітила ланцюжок дрібних слідів, що вели від вертольота вглиб лісу.
– Тримайтеся, я скоро повернуся, і ми обов’язково вас врятуємо… – пообіцяла вона, а сама разом із Сірим вирушила по сліду.
Поки вони йшли, Варя роздумувала, як це могло статися, що вертоліт упав зовсім недалеко від села, а вони нічого не почули? «Звісно, весь ранок була така заметіль, — зрозуміла вона, — Вітер так завивав, що жодних інших звуків не було чути… Зараз головне – знайти дитину».
На щастя, хлопчика Варя знайшла швидко – він не зміг піти далеко, а лише зіщулився під розлогим ялинковим гіллям.
Дитина мовчала, дивлячись на жінку великими, сповненими страху очима. Щічки його побіліли від холоду – хлопчик добряче змерз.
– Господи… Малий, ти в порядку? – запитала, намагаючись віддихатися, Варя.
Замість відповіді хлопчик потер змерзлі руки – на ньому навіть рукавиць не було!
Варя схопила його на руки й, як могла швидко, понесла до села, у дім Любові Іванівни. Там вона коротко пояснила ситуацію.
– Нехай у мене побуде – відігріється, — сказала старенька. – А ти біжи по допомогу до братів Нікіфорових, вони й інших покличуть. У мене у дворі великі сани стоять, ще від чоловіка залишилися. Бери їх і швидше їдьте в ліс – кожна хвилина дорога…
Варвара зробила все, як сказала сусідка, і вже через кілька годин пілот лежав у хаті травниці.
Молода медсестра надавала йому першу допомогу, а тим часом Любов Іванівна підкинула дров у піч і заходилася готувати для їхнього маленького гостя гарячий обід. Перед хлопчиком стояла велика чашка теплого чаю й тарілка свіжих бубликів, щоб він міг зігрітися та втамувати голод.
Хлопчина все ще мовчав, тож Варя й Любов Іванівна вирішили, що він у стані шоку.
– Нічого, зараз поїсть, і все минеться, — бурмотіла старенька, накладаючи хлопчикові в тарілку гаряче м’ясне рагу з овочами.
Малий узявся їсти з неабияким апетитом. «Ще б пак, — подумала старенька, — невідомо, скільки він просидів під тим деревом!».
Коли хлопчик наситився, Любов Іванівна подивилася на нього серйозно:
– Ну що, малий, тобі вже краще?
Хлопчина кивнув:
– Так. Дякую вам за допомогу і за їжу – я думав, що з голоду помру… І дякую, що мого дядька врятували! Він насправді дуже хороша людина, просто ризикувати любить. Він мене на вертольоті катав – це його власний транспорт. Сам він дуже ліс любить, от і хотів мені показати його з висоти пташиного польоту. А потім ми в заметіль потрапили, і вертоліт упав… Дядька затисло, він вибратися не зміг, а я майже не постраждав. Тоді я й вирішив піти по допомогу, але не знав, куди йти, а там ще й мороз…
– А де твої батьки? – схвильовано запитала Варвара. – Вони ж, мабуть, уже обшукалися!
– Мама давно померла, а тата в мене немає, — сумно відповів хлопчик. – Мене дядько Костя виховує. А я – Володимир, Володимир Смирнов. Але друзі й дядько звуть мене просто Вовкою.
– Ну що ж, Вовко, — усміхнулася Варя, — тобі й твоєму опікуну доведеться пожити в нашому селі, поки він остаточно не одужає. Не будемо його турбувати. А там уже видно буде.
– Добре, я не проти, — погодився хлопчик і навіть сам викликався помити за собою посуд, чим дуже розчулив Любов Іванівну.
– Ох, який правильний хлопчина росте! – змахуючи сльозу, промовила старенька. – Костянтину з ним дуже пощастило…
Буря за вікном ставала все сильнішою, і вже незабаром дорогу перед будинками Любові Іванівни та Варвари повністю засипало снігом. Вітер та снігопад були настільки сильними, що їхнє село залишилося повністю відрізаним від світу.
Лінії електропередач були пошкоджені, а бази мобільного зв’язку без електрики не працювали. Тому жінки не змогли викликати ні швидку допомогу, ні рятувальні служби, адже вони просто не могли доїхати до них. Сами жінки не ризикували виходити з дому в таку люту погоду. Тому їхнім єдиним завданням стало доглядати за хлопчиком та його пораненим дядьком.
Буря стихла лише через три дні — і рятувальний вертоліт, який отримав сигнал лиха з району, де впав вертоліт Константина, почав пошукову операцію. Однак через спотворений сигнал координати, надані батьком хлопчика, виявилися неправильними, тому рятувальники почали шукати бізнесмена зовсім в іншому місці.
Пізніше їм вдалося знайти правильне місце аварії, і кілька разів вони облетіли село, де жили Варвара та її сусідка. Але, на жаль, вертоліт Константина було так сильно занесено снігом, що служба порятунку не змогла його знайти.
Через пару тижнів чоловік пішов на поправку, і Варвара змогла вилікувати його, використовуючи трави з колекції Любові Іванівни та свої медичні знання.
Поки Варя доглядала за ним, вона часто відчувала дивне хвилювання і трепет. Вона дивилася на сплячого Константина, і її серце билося сильніше.
«Боже, який же він красивий і сміливий! — думала Варвара. — Він не боїться літати в таких складних умовах, хоче порадувати дитину! Напевно, в нього добре серце… Як шкода, що мені в житті не трапився такий чоловік…»
Але Варя не знала, що і сам Константин, коли бачив її, відчував подібні почуття: чоловік буквально відчував на своїй шкірі ті іскри, які пробігали по Варварі, кожного разу, коли її руки торкалися його.
Її чудові медово-карі очі, наповнені справжньою турботою, дивилися на нього так, що інколи Константину ставало трохи ніяково. В його повсякденному житті погляди жінок зазвичай виражали лише вимоги і холодний прагматизм.
Коли Константин трохи поправився і почав пересуватися по дому, Любов Іванівна запитала його, чому він досі не викликав допомогу.
— А я, Любов Іванівно, хочу подивитися, як моя служба безпеки працює, — пояснив він. — Адже мене вже стільки часу немає ні вдома, ні на роботі, а зв’язок тут поганий. Хочу подивитися, як мій керуючий впорається в такій ситуації і як швидко вони почнуть пошуки…
Любов Іванівна посміхнулася та похитала головою:
— Ну, ви й хитрун, Константине! Ваші працівники, напевно, дуже переживають.
— Якщо справді переживають, то знайдуть спосіб зв’язатися зі мною, — кивнув він. — А раз цього так і не сталося, то мій зам отримає серйозну розмову, коли ми з Вовкою повернемося в місто…
Після цього він звернувся до Варвари і обережно взяв її за руку. Жінка миттєво почервоніла і відчула, як від хвилювання у неї закружилася голова.
— Варечко, я хочу сказати вам окреме спасибі… — Константин засоромлено усміхнувся, на його щоках з’явився легкий рум’янець. — Якби не ви, я б, мабуть, уже загинув. А з Вовкою що б сталося, Господи… Ви — ангел, який мене послав.
Жінка опустила погляд, не в змозі дивитися йому в очі. В цей момент Варя несподівано зрозуміла, що закохалася в цього високого, сильного, але водночас такого милого та чутливого чоловіка.
— Не потрібно, Константине… Я просто зробила те, що будь-яка нормальна людина зробила б на моєму місці. До того ж я медсестра — це мій професійний обов’язок…
Варя все ж наважилася поглянути йому в очі, і в той момент її душа немов наповнилася піснями птахів: бізнесмен дивився на неї так м’яко і ніжно, наче вона була для нього найріднішою людиною. Вони обоє відчули, що їхні почуття взаємні.
Константин не міг пояснити, чому так швидко почав відчувати до медсестри не просто вдячність, а щось значно глибше і сильніше. Але в той момент він вирішив, що не пропустить свій шанс: Варя була для нього єдиним і рідкісним діамантом серед тисяч звичайних скляних осколків. Вони повинні бути разом, і він зробить усе, щоб це стало реальністю…
Одного разу, коли Константин сидів у кімнаті Любові Іванівни, намагаючись допомогти жінці полагодити старенький радіоприймач, він побачив на комоді фотографію її покійного сина. До цього моменту він майже не заходив до кімнати травниці і не цікавився, чи є у неї родичі — якось не було на це часу.
Мужчина відразу поблід, наче побачив привида, а потім тремтячою рукою вказав на фото:
– Хто це? – запитав він у старенької. Почувши, хто цей хлопець на фотографії, Константин прошепотів: «Але цього не може бути! Никита — це ж наречений моєї покійної сестри!»
– Що ви сказали? – не повірила своїм вухам Любов Іванівна. – Молодий чоловік, я вже занадто стара, щоб так жорстоко жартувати зі мною…
Стара жінка повільно осіла на диван. Вона поклала руку на груди, оскільки їй раптово стало погано — серце різко закололо, і воно забилося занадто швидко.
– Любов Іванівна! – підскочила до неї Варвара. – Що з вами? Вам погано?
– Все добре, Варенько… Зараз пройде, — заспокоїла її старенька.
– Вибачте, я не хотів вас так налякати, — сказав обережно Константин, — Але я говорю правду. Ваш син мав намір одружитися з Наташею — моєю рідною сестрою. Вона була вагітна, коли Никита загинув на роботі… Він не хотів жити на гроші нашого батька, був завжди дуже принциповий… Моя сестра не перенесла важких пологів і пішла слідом за ним… З того часу я сам виховую Вовку… Отже, ви — рідна бабуся мого Володимира…
– Боже мій, — промовила з трепетом Любов Іванівна, — Так це що ж виходить? Вовочка — мій онук??
– Схоже на те, — посміхнувся йому Константин, після чого звернувся до хлопчика: — Вовка, знайомся, твоя рідна бабуся — баба Люба… Чи дозволиш ти їй так тебе називати?
– Господи, так, звісно! — вигукнула стара жінка і притисла малюка до себе. – Вова, мій хлопчику! Як чудово, що ми знайшли одне одного!
Любов Іванівна не могла стримати сліз, що лилися з її очей. Подумати тільки! Вона знайшла пряме продовження свого коханого синка Никитки — у неї, виявляється, все цей час був рідний онук! І ця дівчина — Варя, врятувала його від лютого холоду. Саме такого, в якому колись не зміг вижити її син…
Варя ж відчувала лише збентеження — такі дивовижні збіги трапляються в житті не так часто… І все ж, вона була безмежно рада, що у її старенької сусідки так несподівано з’явився рідний онук! Тепер вона знову відчує справжній «смак життя» і житиме для рідної та близької людини…
Константин повністю одужав через пару тижнів, після чого сам зателефонував своєму керуючому, і за дядьком з племінником надіслали машину. Хлопчик дуже зрадів, що тепер у нього є справжня бабуся, і пообіцяв приїхати до неї в гості, як тільки це буде можливо.
Мільйонер, як і обіцяв собі, подарував своє серце симпатичній і добрій медсестрі, що врятувала його від неминучої смерті. Через деякий час він знову прилетів до неї в село, привізши величезний букет ніжно-персикових троянд.
– Боже, це все мені?! — не повірила Варя своїм очам, приймаючи від Константина величезну корзину квітів. Вона вже почала думати, що вони більше ніколи не зустрінуться: між ними була надто велика соціальна прірва…
– Це те мале, чим я можу подякувати тобі, Варя… — відповів, трохи зніяковілий, бізнесмен. – Знаю, це може звучати трохи по-дитячому, але… Може, ти візьмеш на себе честь — дозволиш мені запросити тебе на побачення?
Варя, від розгубленості, не одразу знайшла, що відповісти: такого повороту вона точно не очікувала, хоча й таємно сподівалася, що Константин, можливо, хоча б напише їй після свого повернення. А тут таке — квіти, побачення… Але в душі жінки вже співала радісна пісня любові і чистого жіночого щастя.
– Так, — тихо сказала вона, — Дякую вам, Константине. Мені дуже приємні і ці квіти, і ваша пропозиція…
Чоловік посміхнувся, і його обличчя відразу засяяло щирою радістю. В куточках його очей, наче теплі весняні промінчики, з’явилися зморшки, і це зробило Константина в очах Варвари ще більш прекрасним…
Перше їхнє побачення не стало останнім — пізніше у пари було ще багато зустрічей. Варвара була повністю покорена манерами і рицарським ставленням до неї з боку Константина. Через півроку молоді люди зіграли пишне і неймовірно красиве весілля, на якому було багато гостей — серед яких і Любов Іванівна.
Стареньку травницю дуже порадувало, що дядько її онука запросив її на їхнє з Варварою весілля. Вона спекла великий медовий пиріг з ягодами за старовинним рецептом і пообіцяла навчити цьому чудову невесту, адже Варвара з Вовкою залишилися від пирога в повному захваті.
Що ж до маленького Володимира, то він так швидко звик до Варі, що вже через пару місяців після весілля почав називати її «мамою». А незабаром жінка повідомила своєму чоловікові та Вовці чудову новину — вона чекала їхнього первістка.
Зараз Константин і Варя готуються до того, щоб стати батьками — чоловік побудував для всієї родини новий, величезний будинок, куди перевіз свою улюблену дружину. Він хотів забрати туди і Любов Іванівну, але вона відмовилася — занадто сильно вона «приросла» до свого старого дому, та й вік вже був не той, щоб переїжджати.
Любов Іванівна з радістю проводить час з Вовочкою, коли той приїжджає до неї в гості, а ще часто думає про те, що Никита встиг зробити в своєму житті найголовніше, за що вона не перестане його дякувати — він встиг продовжити свій рід.
Що ж до Сіренького, який інколи все ще приходить до дому старенької, то Любов Іванівна серйозно вважає, що в вовку відродилася душа її сина. Як інакше пояснити, що він привів Варю до вертольота, в якому знаходився її онук з опікуном? Не інакше, як Никитушка — і був тим самим вовком…
