Коли мене забирали, мама кричала так, що її голос зірвався і назавжди зник. Але про це я дізналася пізніше. Я озирнулася лише один раз, але цей образ залишився в моїй пам’яті назавжди. Вона стояла, притискаючи руки до грудей, а в її очах застиг жах, який неможливо було описати словами. Її рот перекосився від крику. Здавалося, ніби їй враз відрізали обидві ноги, і від болю вона більше не могла ні рухатися, ні дихати. Біля мами, міцно вчепившись у її сіру спідницю, стояли дві мої молодші сестрички. Вони ридали, босоніж стоячи на засніженому ганку, а дрібний сніг, зірваний вітром із даху, обсипав їхні маленькі плечі.
Німці забирали всіх молодих незаміжніх дівчат без винятку. Разом із ними забрали й хлопців, які ще не досягли призовного віку. Того року мені виповнилося шістнадцять.
Нас заштовхали в вантажівку з відкритим кузовом і повезли до залізничної станції. Ми сиділи в ній, притулившись одне до одного, як вівці у тісному загоні. Дівчата не плакали голосно – лише сльози котилися по їхніх щоках і замерзали тонкими крижаними смугами під підборіддям. Хлопці, зціпивши зуби, дивилися, як віддаляється рідна земля. Вони стискали борти вантажівки пальцями з посинілими від холоду кісточками і пильно спостерігали за німецькими солдатами, що їх супроводжували. Я знала, про що вони думають – про братів і батьків, які воюють із фашистами і віддають свої життя за Батьківщину. Назовні ми замерзали, але всередині палали єдиним полум’ям ненависті. Та що ми могли вдіяти? Що могли, коли дула німецьких гвинтівок були спрямовані просто на нас?
На станції нас завели під конвоєм у товарні вагони. Важко уявити собі гірші умови. Ми їхали до Німеччини дві чи три тижні. У нашому розпорядженні була лише солома та маленька дірка в кутку, яка слугувала туалетом. Простору не вистачало – ми клали голови і ноги одне на одного. Хлопці, дівчата – всі разом, у суцільній купі. Запах немитих тіл, невідомість, холод, голод, безперервний гуркіт потяга… До місця призначення доїхали не всі. Особливо запам’яталася смерть однієї дівчини – вона соромилася користуватися «туалетом» при своєму нареченому, і в неї луснув сечовий міхур.
Прибувши на місце, нас направили на розподільний пункт. Там нас облили холодною водою, обробили якимись хімікатами для дезінфекції, а дівчатам повністю обстригли коси, щоб запобігти появі вошей. Далі почався так званий «трудовий ринок», що насправді був рабським базаром.
— Den mund auftun!
Мені сунули пальці до рота, і я зрозуміла, що його потрібно відкрити.
— Gut, — задоволено промовив німець, оглянувши мої зуби.
Мене змусили покрутити руками, підняти дівчину, яка стояла поруч, прогнутися назад якомога нижче, навіть заспівати, щоб перевірити голос. З запаленим горлом я співала, наче п’яний, охриплий швець. Вони щупали мої м’язи, ляскали по животу, змушуючи напружити його, і взагалі розглядали мене так, ніби оцінювали коня на ярмарку. Нарешті залишили у спокої. Так я потрапила на цегельний завод.
Нашим завданням було подавати глину на конвеєр для виготовлення цегли.
— Дивись, руки всі в тріщинах, аж кров сочиться, — стиха показала мені руку напарниця – дівчина з круглим, завжди усміхненим обличчям. Її щоки були дуже білі, тонкі, всіяні веснянками, а волосся – світло-руде.
— У мене теж вся шкіра, наче наждачка, — відповіла я, розглядаючи свої брудні в глині долоні.
— Звідки ти?
— З-під Курська. А ти?
— Із Вітебської області. Я – Тая.
— Валя. Тсс! Ідуть!
За нашими спинами з’явився наглядач. З коротких розмов ми дізналися, що ми з Таєю живемо в одному бараці при заводі, але за місяць важкої праці навіть не звертали одна на одну уваги. З часом ми з нею подружилися, і Тая навіть змогла помінятися ліжками з моєю сусідкою. Після виснажливого трудового дня, коли нас годували лише один раз на добу, ми засинали разом, голодні, з тілами, що ламалися від втоми.
Я засинала під тихі, як дощ, білоруські пісні Таи, що вона тихо наспівувала мені на вухо; я забувалася під її дівочі мрії, під надію повернутися додому, під обіцянки поцілувати те дерево на рідній землі, за яке вона так чіплялася і від якого її відірвав німецький солдат, щоб відправити на роботи в Німеччину. Тая також засинала, коли я, заспокоюючи, витирала її тихі сльози і тримала за потріскану від праці руку, обіцяючи їй, що ми обов’язково повернемося додому, що наші переможуть, що інакше бути не може!
Незабаром нас з Таєю перевели на сушку цегли. Ми її сушили і випалювали, перетаскували важезні зв’язки… Робота вимагала неймовірних фізичних зусиль, і нашим найбільшим страхом стало те, що після такого виснаження ми ніколи не зможемо мати дітей. Так тривало дуже довго. Півтора року ми з Таєю руйнували здоров’я, опалюючи і перетаскуючи цеглу.
Коли наші війська наблизилися до Німеччини, німці почали відступати. Швидко припинялося виробництво на заводі. З Таєю сталося нещастя — хтось у метушні штовхнув купу готової цегли, і Тая, тікаючи, впала, і цеглина сильно пошкодила їй ногу. Лікувати її не стали, бо це було марно, адже німці, відступаючи, вирішили розстріляти всіх робітників. Тая залишалася в бараці, а мене з іншими дівчатами ганяли туди-сюди, щоб ми встигли зробити останні приготування до відступу. Це були наші останні робочі дні.
— Дівчата, дівчата мої хороші, йдіть сюди!
До заднього виходу нас покликав знайомий дід. Я добре його знала — дід Андрій був росіянином, але з дитинства жив у Німеччині і все своє життя працював на нашому заводі. Він був одружений на німкені і офіційно називався Андреасом. Оскільки він досконало знав німецьку і взагалі поглинув культуру Німеччини, ніхто не здогадувався, що він по походженню росіянин. Він часто потайки підгодовував нас з Таєю домашньою ковбасою і пирогами, приготованими його дружиною.
«Тримайтеся, дівчата, тримайтеся, мої красуні!» — тихо говорив він нам хорошою, але трохи зламною російською мовою.
— Йдіть, йдіть, дівчата, швидше!
Я оглянулася. Німецькі робітники не звертали на нас уваги, в паніці вони металися по заводі, як щурі на т sinking кораблі. Ми підійшли до нього з іншою знайомою мені дівчиною Машею. Дід Андрій відразу схопив мене за руку і потягнув по коридору, а Маша ледве встигла вчепитися в мою простягнуту долоню.
«Зараз… зараз…» — бубнів дід і різко завернув за одну з залізних дверей.
— Я вас заховаю, мої красуні, сховаю у себе вдома. Сьогодні ввечері буде розстріл. Всіх працівників розстріляють. Ви знали про це? Ось так. — він відсув пусті дерев’яні ящики від стіни. Там також була вузька двері.
Нас з Машею обдало могильним холодом. Ми переглянулися. Німці говорили, що завтра вранці нас вивезуть у табір за місто, де нам буде набагато комфортніше. Ми кинулися допомагати дідові чистити прохід. Сумним, сирим тунелем, що смердів цвіллю, дід вивів нас на вулицю. В п’ятдесяти метрах від нас я побачила будівлю нашого барака з іншого боку, з того, з якого я ніколи на нього не дивилася.
— Тая… — згадала я. — Ми повинні забрати її!
— Ні-ні, моя дівчинко, потрібно швидко бігти, бігти ось туди, я добре заплатив воротарям, щоб нас випустили, — заперечив дід.
— Десять хвилин! Зайдіть назад і чекайте мене рівно десять хвилин! Якщо я не повернусь, можете йти без мене.
Я рвонула до барака, не озираючись. Тая повинна повернутися додому, повинна побачити своїх, повинна поцілувати те дерево, від якого її відірвали… Я йшла, гордо піднявши голову під поглядами проходящих німецьких службовців. Вахтера в будівлі барака не було — доля сприяла мені, інакше й не скажеш! Пройшовши найнебезпечніші перешкоди, я, як куля, влетіла в наш відсік. Тая стогнала на ліжку від болю. Швидко пояснивши їй все, я підняла подругу на руки і поволокла до виходу…
— Куди ви? — хрипко запитав заходящий в будівлю вахтер на поганій російській.
— Приказано доставити в медпункт, — спокійно відповіла я.
Він примружив очі й стояв, проводжаючи нас підозрілим поглядом, поки ми не зайшли в перші двері медпункту, що знаходилися в кінці сусідньої будівлі. Я тихо і обережно відкривала двері, побоюючись, щоб нас не почули санітари. Через десять виснажливих секунд ми вийшли, і я поволокла стогнучу Таю на задній двір. Маша вийшла з укриття і допомогла мені. Дід ковзав уперед. Ми завмерли, підходячи до запасних воріт. Помираючи від страху, ми пройшли їх, навіть Тая перестала в той момент стогнати…
Дід сховав нас у підвалі свого будинку. Його дружина обробила рану Таи і зафіксувала їй ногу дерев’яними планками і бинтами. При будь-якому шумі ми ховались у шафі — за її задньою стінкою була ніша в стіні. Я втратила рахунок дням і ночам. Рана Таи загоїлася, але нога розпухла, і вона не могла на неї ступати. Я знала, що всіх робітників, усіх, з ким я встигла здружитись, вже розстріляли. Дім час від часу трусився від вибухів. Настав день, коли дід вивів нас з підвалу.
— Німці пішли, мої голубки. Прийшли американці. Я відведу вас до них.
Жінка діда допомогла нам якось вимитися і дала свою одежу. Американці зустріли нас сліпучими усмішками, нагодували своїми консервами і подарували шоколадки. Я нічого не розуміла з їхнього базікання. Лише одне слово звучало в моїй голові: «Додому!». Військовий хірург оглянув ногу Таи і наклав їй гіпс до коліна. Їй дали милиці, і на них вона допригала разом з нами до машини, що мала відвезти нас на станцію.
Поїзд був переповнений, в вагон вмістили лише Таю, виставивши з нього двох жінок. Ці жінки, я і Маша (і ще багато інших) забралися по сходах на дах вагона. Так ми їхали довго-довго до самої БССР на даху.
На світанку я, продрогла до кісток, почула знайомий голос.
— Валя, Валечка! Ти де, Валя?!
— Тая!
— Я приїхала! Я приїхала додому, Валюш! — сяяла змучена важкою дорогою Тая, тримаючись на милицях.
Поїзд почав рушати…
— Дякую, Валечка, дякую за порятунок! Щасливої дороги! Цілую, люблю! Не забувай мене!
— І ти не забувай мене, Тая! Прощавай…
На наступній станції нам підставили сходи, і ми пересели в вагон.
Можете уявити почуття людини, яка після двох років рабства повертається додому з-під ворога? Коли я побачила обличчя наших російських солдатів… Ці наші втомлені, похмурі, такі справжні обличчя, що не вміють посміхатися фальшиво, а якщо раптом посміхнуться, то всередині тебе розцвітає весна… Тому що це настільки щиро і по-доброму, що хочеться плакати. І я плакала. Всі ми плакали, потрапляючи в надійні руки наших чесних хлопців, яких через жернова війни пройшло не менше за нас.
Коли я йшла додому пішки від станції, то першою, кого я побачила, була моя мама. Вона полола картопляні грядки. З її горла виривалися лише хрипи, але по них я зрозуміла, що наш батько загинув у бою. Мати стала повністю сивою, сестри помітно підросли і змарніли… Мене ж рідні не одразу впізнали. Після всього пережитого я постаріла, як мінімум, на десять років. Я вийшла заміж, у мене народився син… Все найстрашніше залишилося в минулому, яке навіть зараз неможливо забути.
Розповідь заснована на спогадах Валентини Григорівни А.
