Мирон залишився без матері, коли йому було десять років. Втрата близької людини для нього стала справжнім ударом. Батько Мирона, Костянтин Ілліч, багато працював, і після смерті дружини син залишився сам на себе. Час від часу його забирала бабуся, але й вона була вже в такому віці, що потребувала догляду.
Невдовзі після смерті дружини Костянтин Ілліч познайомив сина з новою жінкою. Юлія чимось нагадувала матір Мирона, але насправді, тільки зовнішньо. Згодом Мирон зрозумів, що в неї багато відмінностей, і вони з мамою не мають нічого спільного.
Костянтин Ілліч відразу закохався в Юлію й одружився з нею, вважаючи, що вона стане чудовою матір’ю для сина і прекрасною господинею.
З боку здавалося, що Юлія — дуже хороша дружина. У «холостяцькій» квартирі, де жили тільки два чоловіки, її поява внесла порядок. Юлія почала готувати, і на столі з’явилася гаряча їжа замість постійних перекусів, якими жив Мирон. Спочатку він був радий, що у нього з’явилася мачуха, але з часом у Юлії знайшовся один великий недолік — вона була дуже скупою. Точніше, як вона сама любила говорити — бережливою.
Її економія доходила до абсурду. Костянтин Ілліч заробляв достатньо, щоб забезпечити свою родину, але чомусь Юлія завжди була переконана, що гроші треба берегти. Мирон не розбирався в цінах на продукти, але з часом помітив, що мачуха купує тільки найдешевше. Він зрозумів це, коли почав супроводжувати Юлію в магазині і нести сумки. Вона купувала лише акційні товари й навіть не цуралася прострочених продуктів.
— А це можна їсти? — здивувався Мирон, побачивши, як Юлія бере прострочений сир.
— Можна. Термін придатності завжди довший, ніж зазначено на упаковці. І до того ж така «некондиція» дешевша наполовину.
Мирон не сперечався, поки одного разу не отримав розлад шлунка через таку економію. Він розповів батькові, що його жінка купує прострочену їжу. Костянтин Ілліч серйозно поглянув на Юлію й почав давати їй більше грошей, щоб вона купувала кращу їжу. Але це не змінилося. Юлія продовжувала економити, і навіть більше — ставала ще скупішою.
Для Мирона купували найдешевші канцелярські товари й одяг, який був на кілька розмірів більший за потрібне.
— На виріст, — пояснювала Юлія, поки однокласники сміялися з Мирона.
Наступного року, вивчивши ці уроки, Мирон вирішив сам купувати одяг і попросив у батька гроші. Коли Юлія дізналася, вона влаштувала скандал.
— Твій син ще занадто малий, щоб розуміти, як правильно поводитися з грошима! — кричала вона.
Костянтин Ілліч не став сперечатися з дружиною, забрав у Мирона гроші й віддав їх Юлії.
— Але чому іншим дають кишенькові гроші, а мені ні? — запитав Мирон.
— Ми з мамою тебе забезпечуємо. Ти одягнений, нагодований, маєш все необхідне, — відповів батько.
— А як же кіно? Мелочі? Я ж підліток…
— Якщо хочеш витрачати гроші на розваги — заробляй сам, — відрізав батько.
Мирон вирішив, що Юлія сильно впливає на батька, і дуже образився. Але його образу ніхто не помітив. Костянтин Ілліч більшу частину часу проводив на роботі, а коли приходив додому — ліг на диван і дивився телевізор. Юлія ж займалася своїми справами, готувала й по дому, а вільний час проводила з родичами.
Єдиним втіхою для Мирона була бабуся. Кожного тижня він йшов до неї, вона завжди радісно його зустрічала. Вона була єдиною людиною, з якою Мирон міг поділитися своїми переживаннями та таємницями.
Ось тільки Юлія все частіше натякала батькові, що його матері занадто комфортно жити в двокімнатній квартирі одній. Мирон не чув усіх подробиць розмов, але чомусь після таких розмов батько став виглядати похмуро і сердито.
Через деякий час Костянтин Ілліч повідомив сину, що бабуся померла.
— Ніяких поминок не буде, все одно некому йти, — сказала Юлія на всі питання хлопчика. Він навіть не дізнався, куди поховали бабусю. Батько сказав, що все вирішив і закрив цю тему.
Для Мирона смерть бабусі стала справжнім ударом. Тепер у нього не було близьких людей, з якими він міг би поговорити по душам.
Він хотів поїхати до її могили, але батько все відкладав це, мотивуючи тим, що багато працює.
— І взагалі, тобі немає що робити на кладовищі, — відмахнувся він. Мирон змушений був змиритися й чекати кращих часів.
А Юлія все більше дратувала його своєю постійною перевіркою грошей батька.
Вона змушувала Мирона відчитуватися по кожному рублю, який випадково потрапляв до рук підлітка. А коли Юлія дізналася, що Мирон почав підробляти після школи кур’єром, вона змусила його розповісти, скільки йому платять.
Наступного дня вона заявила:
— Хватить сидіти на батьковій шиї. Раз ти можеш заробляти на дрібниці, то можеш і купувати щось корисне. Наприклад, продукти чи побутову хімію. — Юлія простягла хлопцю список речей. — Завтра принесеш ось це.
— Але це все коштує великих грошей! — обурився Мирон.
— Значить, працюватимеш більше, — знизала плечима Юлія. — Твій батько приходить додому пізно, бери з нього приклад. Пора дорослішати, тобі доведеться працювати все життя. Тож привикай.
Ці слова міцно засіли в голові Мирона. Він не хотів, щоб усе його життя перетворилося на вічне «пахання» заради фінансового «благополуччя». Адже ніякого благополуччя не було, тому що скільки б батько не заробляв, приходячи додому втомленим, все, що він заробляв, відкладалося «на чорний день», «на майбутнє», «на всякий випадок».
Юлія берегла кожну копійку, а «щасливе і ситне життя» все не наступало. Звісно, сім’я не жила в голоді, але щоб з’їсти зайвий шматок хліба, потрібно було довести, що це абсолютно необхідно. Таке життя не влаштовувало Мирона. Але він зрозумів, що говорити з батьком про Юлію безглуздо.
У Костянтина Ілліча була власна думка щодо дружини. Він зайняв позицію «не тривожте мене, я багато працюю, і я втомлений». З часом Юлія ставала головою родини, не соромлячись чоловіка. Вона могла накричати на Мирона без жодної причини, забрати у нього з кишені зароблені гроші і привласнити їх собі.
Вона перестала піклуватися про різноманітність їжі і варила «те, що навіть свині не стали б їсти», — зазначав Мирон, спостерігаючи за мачухою і не розуміючи, чому батько цього не помічає. А Костянтин Ілліч, здається, взагалі не їв вдома. Як з’ясувалося пізніше, він давно харчувався в їдальні на роботі і приходив додому ситим.
Мачуха також не їла свої страви. Де і чим вона харчувалася, Мирон не розумів.
Щоб не їсти ці «помої», Мирону доводилося харчуватися поза домом. Щоб не залишитися без грошей, він став діяти хитріше. Почав ховати зароблене і купувати їжу. У школі він з’являвся все рідше, адже чим більше він працював, тим більше міг заробити.
Коли додому подзвонила завуч і повідомила Юлії про прогули Мирона, вона сказала пасинку те, що остаточно закріпило їхні погані стосунки.
— З цього дня ти будеш платити за те, що живеш у цій квартирі. Раз ти перестав вчитися, значить, у тебе немає майбутнього. А ті, в кого немає майбутнього, назавжди стають утриманцями своїх батьків. Батькові на тебе все одно, а мені тим більше. Тож не сподівайся, що ми будемо утримувати тунеядця безкоштовно.
Спочатку Мирон хотів сказати мачусі, що вона не господиня в цьому домі, що вона обнагліла і не має права так поводитись… але замість цього вирішив поговорити з батьком.
Костянтин Ілліч вкотре став на сторону дружини.
— Живучи з цією змією, ти відупився, батьку… — сказав Мирон, збираючи свої речі.
— Куди ти зібрався, щеня?! — Костянтин Ілліч був у люті від слів сина.
— Краще жити на вулиці, ніж платити «данину» твоїй підстилці. Вона не дружина, вона… — Мирон висловився так, що Костянтин Ілліч ще більше розлютився. Він хотів ударити сина, навчити його розуму, але не врахував, що Мирон вже не хлопчисько.
Підліток, який підробляв кур’єром, ніс важкі сумки і бігав по місту на ногах, був у гарній формі, на відміну від батька, який вечорами лежав на дивані і розрісся. Мирон не став битися, він просто відштовхнув батька і, схопивши сумку, швидко пішов.
Не знаючи, куди йти, він пішов до магазину, де працював кур’єром. Охоронець пустив його і дозволив переночувати в сторожці.
Вранці Мирона, як самого «раннього» працівника, відправили розвозити благодійні коробки з їжею по дитячим будинкам та державним установам з водієм на газелі. Вирушаючи на черговий об’єкт, він навіть не уявляв, що його життя різко зміниться через одну випадкову зустріч.
— Дякую вам, молодий чоловіче, — сказала жінка, яка приймала коробки.
— Це не мені треба дякувати… люди жертвують, та й керівництво намагається допомогти, — усміхнувся Мирон. Зазвичай він намагався не розмовляти на роботі, але ця жінка здавалася йому доброю та відкритою.
— Знаєте… ми дуже вам вдячні. Зараз обід, може, ми вас пригостимо?
Мирон від голоду відчував, як шлунок нило. Він не їв з самого ранку, і це пропозиція була для нього, як благословення.
Він подивився на водія, і той кивнув.
— Давай, якщо хочеш. Ми встигаємо за часом.
Вони зайшли в невелику їдальню, де вже було накрито на обід.
— У нас смачно годують, не переживайте. Наші підопічні не скаржаться.
Мирон усміхнувся. Він скромно сів у кутку, спостерігаючи, як з «палат» поступово виходять літні люди й сідають за столи. Вони були різні, але більшість з них була дуже старенька і погано рухалася. Проте, багато хто з них усміхався.
Його увагу привернула старенька жінка, яка ледве рухалася. Вона опиралася на «ходунки», а поруч йшла санітарка.
— Сідайте, Клавдіє Василівно… давайте, я вам допоможу.
Мирон, немов ошпарений кип’ятком, не помітив, як проніс ложку повз рота, і суп пролився на підборіддя.
— Ей, хлопче… що з тобою? — водій простягнув йому серветку, але Мирон уже не сидів на місці. Він підвівся і, привертаючи увагу, поспішив до тієї старенької.
— Бабусю… як це можливо?! — він дивився в її очі і був переконаний: це була вона, «похована» його батьком кілька років тому.
Жінка деякий час розглядала його. Думала.
— Ти що, не впізнав?! Забув? — сльози навернулися їй на очі.
— Молодий чоловік, ви впевнені, що це ваша бабуся? — насторожилася санітарка.
— Так! Я Мирон Міхеєв. Її внук.
— Мирон… приїхав… — тихо повторила Клавдія Василівна.
Після цієї дивної зустрічі відбувся довгий розмову з завідувачем будинку для літніх людей. Виявилося, що літню жінку помістили сюди кілька років тому.
— Клавдію Василівну Міхеєву визначив сюди Костянтин Ілліч Міхеєв, родич.
— Це мій батько… — Мирон стиснув кулаки. — Як він міг?! Він сказав мені, що бабуся померла.
— Знаєте, молодий чоловіче… за весь час моєї роботи я бачили багато такого. Такі історії трапляються, і важко в них повірити. Вашій бабусі пощастило, що вона тут. Тут добре годують, медсестри непогані… в загальному, не найгірший варіант для самотньої літньої людини.
— Але вона не самотня… у неї є родичі.
— Ваш батько так вирішив. Це його воля.
— Я хочу забрати її.
— У вас є власна квартира? — здивувалася завідувачка.
— Поки ні, — Мирон відвернув погляд. Насправді йому не було куди йти. Але залишити бабусю він не міг.
— Тоді краще, якщо вона залишиться у нас. Ви можете її навідувати, коли хочете. Хоч вона й почала щось забувати, але вас впізнала і буде рада.
Мирон поїхав з важким серцем.
— Не накоїш лиха, хлопче, — сказав водій. — Якщо твій батько так вчинив, на це були причини. І раз він не сказав тобі про це, значить, причини вагомі.
— Я витрясу з нього правду!
— Повір мені, сила — остання справа. Треба думати головою, тільки тоді будеш у виграші.
Мирон задумався. Він був певен, що причина в Юлії. Хлопець згадував розмову батька і дружини перед «смертю» бабусі.
— Вона хотіла забрати її квартиру! Точно!
— Мачуха?
— Так. Вона змусила батька відправити бабусю в будинок престарілих. А сама здає її квартиру. Я знаю.
— Значить, тобі пощастило, що бабуся жива і ще більш-менш у свідомості. Тепер тобі треба переконати її написати дарчу на тебе. Якщо, звісно, вона не написала її на твого батька.
— Як дізнатися?
— Перевірити документи. Ти знаєш, де батько тримає цінні папери і свідоцтва?
— Так.
— Тоді поїдь додому і шукай свідоцтво про право власності на квартиру.
Мирону довелося докласти великих зусиль, щоб знайти мачуху та потайки потрапити додому, поки її не було. Він був вражений, коли дізнався, що квартира була подарована йому. Через свій вік він не задумувався, чому вони з бабусею їздили в державну установу, вже й забув про це. А батько, ймовірно, сподівався, що Мирон не зрозуміє, що сталося з квартирою. Можливо, він планував її продати, але без його згоди не міг цього зробити. Тому в квартирі жили орендарі.
Мирон забрав документи і поїхав за вказаною адресою. Він довго розмовляв з жінкою, яка жила в квартирі, пояснюючи їй ситуацію. Йому пощастило, що оренда закінчувалася, і жінка виявилася мирною.
— Я знайду інше житло і переїду, — сказала вона. — Але мені треба повідомити про це вашій мачусі.
— Не треба. Вона не має до квартири ніякого відношення. Я можу викликати поліцію в будь-який момент, і закон буде на моєму боці.
— Ви впевнені, молодий чоловіче?
— Так. Особливо коли я повідомлю органам опіки, що мене обдурювали, приховуючи, що моя бабуся жива, здавали мою квартиру всі ці роки і тепер вигнали з дому.
— Ну… ситуація, — жінка зітхнула. Вона вирішила не ризикувати, оскільки орендувала квартиру без офіційного договору і боялася, що її виселять раніше терміну.
Через три дні квартира стала вільною. А через тиждень, після розмови з завідувачем і оцінки можливості проживання з бабусею, Мирону дозволили забирати Клавдію Василівну додому, в її рідні стіни.
Мирон розірвав усі зв’язки з батьком. Клавдія Василівна була дуже вдячна внуку за все. Він домовився з сусідкою, і та за невеликі гроші допомагала доглядати за старенькою, поки Мирон був на роботі. Після роботи Мирон поспішав додому набагато охочіше, ніж раніше.
Він попрощався зі середньою школою, забрав атестат про закінчення 9 класів. Тепер йому доводилося працювати, щоб забезпечити себе і бабусю.
Ця «школа життя» стала для нього набагато кориснішою, ніж уроки в класах.
Юлія дізналася про те, що квартиранти виїхали, лише через деякий час, коли помітила, що жінка не відповідає на дзвінки і не збирається платити за оренду. Вона розлютилася, але потрапити в квартиру не змогла: Мирон поміняв замок і відчував задоволення від того, як виглядала Юлія, коли вона била в двері. Потім прийшов батько. Він хотів поговорити, але Мирон порадив йому накопичувати гроші на сиділку.
— Твоя дружина давно відкладала на майбутнє. Видно, не дарма. На мою допомогу в старості не розраховуйте. Для мене ви з нею поховані там, де «могила» моєї бабусі, — сухо сказав він і захлопнув двері.
А через рік, коли Клавдія Василівна тихо померла зі спокійною душею, Мирон все ж пішов вчитися в технікум. Підробіток він не кидав: на життя вистачало, а головне — з’явилася надія на світле майбутнє.
