Колись Сергій Іванович працював інженером на заводі. Колеги поважали його й називали просто Івани́чем. Згодом він вийшов на заслужений відпочинок, проводячи дні на пенсії. Колись він був чудовим спеціалістом, навіть його фотографія висіла на дошці пошани. Завод виділив йому квартиру, і все, здавалось, складалося непогано. Єдина біда – син Сашко. Непосидючий, розбещений хлопець, якого ще треба було пошукати. Але й сам Сергій Іванович у цьому винен – занадто його балував. Сина любив понад усе, тому у всьому потурав.
Сашко не хотів вчитися, прогулював уроки, не виконував домашні завдання. Міг грубити вчителям, а ще любив проводити час із друзями, витягуючи гроші з батькового гаманця. Сергій Іванович заплющував на це очі, бо любив свого хлопця. Так тривало доти, доки не померла дружина.
Рак не щадить нікого. Чоловік бачив, як у його коханої дружини згасало життя, але нічого не міг із цим вдіяти. Лікування лише ненадовго стримувало хворобу. Втрата боляче вдарила по ньому. Він занепав, замкнувся у собі, жив спогадами. А тим часом син остаточно пустився берега.
Сашко народився, коли Сергію Івановичу було вже за сорок. Тому батько любив його до нестями. Але з часом хлопець став зовсім некерованим – зв’язався з поганою компанією, вживав заборонені речовини, крав. Зрештою, потрапив до в’язниці, відсидів два роки. А після звільнення наче зірвався з ланцюга – перестав поважати батька, водив у дім підозрілих людей. Старому це не подобалося, він намагався поговорити із сином:
— Сашко, що це за люди? Навіщо ти водиш їх у наш дім?
— Не твоє діло, — огризався той. — Сиди у своїй кімнаті й не заважай, інакше опинишся на вулиці.
— Чому ти так зі мною? Я ж тобі добра бажаю…
— Іди геть, щоб очі мої тебе не бачили! — кричав син.
Одного дня Сашко просто виставив батька за двері. Так Сергій Іванович опинився на вулиці. Він не хотів воювати з сином, полишив усе на його совісті. До того ж, після смерті дружини життя втратило сенс.
Тепер він жив на вулиці – ночував, де доведеться, збирав картон, пляшки, інколи метал. Заробленого вистачало на їжу, а пенсію намагався не чіпати – відкладав собі на похорон.
Згодом його помітив двірник. Розговорилися, і той запропонував йому місце у своїй комірчині. Це було краще, ніж жити просто неба. Сергій Іванович не копирсався у смітниках, лише міг узяти собі якусь стару одежину чи книгу. Він обожнював читати й завжди приносив книги в комірчину.
Двірник поважав старого. Той завжди міг дати добру пораду, ніколи не відмовляв у допомозі.
— Івани́чу, я вчора посварився з дружиною. Через дурницю, а тепер не знаю, як помиритися, — якось поскаржився двірник.
— Просто скажи їй, як сильно її любиш. Життя дається лише раз, — усміхнувся Сергій Іванович.
Він багато пережив, мав чималий досвід і добре серце. Коли дружина двірника захворіла, старий віддав йому всю свою пенсію на ліки.
Одного похмурого дня Сергій Іванович оглядав черговий смітник, коли випадково підвів очі на будинок навпроти. Це був звичайний дерев’яний дім із похилою покрівлею. У вікні стояла маленька дівчинка – років п’яти-шести – і махала йому рукою. У її погляді було щось дивне. Старий здивувався, але усміхнувся й помахав у відповідь.
Та дівчинка не посміхнулася. Вона лише мовчки дивилася, а потім раптово зникла з вікна. Сергій Іванович не став перейматися. Може, дитині просто було нудно, ось вона й привернула до себе увагу. Пожалів плечима й повернувся до своїх справ.
Наступного дня він знову був там і знову побачив її у вікні. Дівчинка серйозно дивилася на нього й махала ручкою. Старий знову не надав цьому значення, але помахав у відповідь. Так повторювалося кілька днів. І з кожним разом тривожне передчуття дедалі більше охоплювало його душу…
Було щось неправильне в цій ситуації, щось таке, що насторожувало і викликало підозру. Сергій Іванович не міг зрозуміти, що саме, але внутрішнє чуття буквально кричало про це. Він вирішив звернутися до дільничного і все розповісти. Звісно, той навіть не став слухати старого бомжу. У нього були важливі справи, а це все було зайвим. Лише висміяв старика.
— Теж мені — Шерлок Холмс. Мені ще не вистачало слухати всякі казки від бродяг.
Старик спробував відповісти, знову почав розповідати, що він бачив і що відчуває, але дільничний грубо перебив його і, злим голосом, запитав:
— Не заважай! Де твоя прописка? Ось я тебе за бродяжництво і прикрию, тоді побачиш, як лізти з дурними запитаннями. Не відволікай мене. Іди, мусорні баки тебе вже чекають.
Сергій Іванович зрозумів, що правду тут не добитися. Він вирішив сам розібратися в ситуації. Може, він і справді дарма турбує людей? Наступного дня він почав стежити за будинком. Спокійно копався в баках, але поглядав по сторонам. Хто зверне на нього увагу? Бомж копається в смітті — та й добре. Кому він потрібен?
Підозрілий будинок знаходився в приватному секторі, а навпроти нього стояли багатоповерхівки. Біля будинку не було нікого. Старик ще трохи покопався в баках і неспішно підійшов до огорожі, зупинився і подивився в вікно. Там знову стояла дівчинка і дивилась на нього. Сергій Іванович усміхнувся їй.
Вона стояла, а з її очей текли сльози по пухких дитячих щоках. Він відчув: щось не так. Поклав указальний палець на губи, показуючи їй, що треба мовчати, і заглянув через паркан. У дворі стояв автомобіль. Вийшли двоє чоловіків і сіли в нього. Лики у них були серйозні, вони не налаштовували на розмову.
Старик швидко відійшов від паркану і подумав: «Два дорослі чоловіки в будинку з маленькою дівчинкою. А де її мама? Чи є вона взагалі? Чому більше нікого не видно? Чому дівчинка одна залишилася вдома?» Він почекав, поки автомобіль з чоловіками поїде, і знову підійшов до паркану. Ворота і хвіртка були зачинені. Пришлося ламати дошку на паркані, бо паркан був слабенький. Сергій Іванович проник у двір, підійшов до дверей, потягнув. Зачинено на замок.
Що ж робити?
Сергій Іванович повернувся до того вікна, де бачив дівчинку. Вона все ще стояла на підвіконні і дивилася. Її очі були заплакані, і вона хлипала при кожному вдиху. Тоді старик вирішив: «Будь що буде», махнув дівчинці рукою, показуючи їй, щоб вона відійшла вбік, натиснув на скло і обережно виставив його. Він прибрав скло в сторону і звільнив отвір у віконній рамі, простягнув руки до дитини і, тремтячим голосом, покликав:
— Дівчинко, не бійся. Я тобі допоможу. Іди на руки.
Вона висунулась в отвір і простягнула ручки старику. Він швидко підхопив її і пригорнув до себе. Легка, худенька.
— Як тебе звати? — запитав Сергій Іванович.
Дівчинка мовчала і дивилася в очі старому, іноді шмигаючи носом. Він, більше не запитуючи нічого, обережно вибрався з дитиною на руках через проламаний паркан і швидко попрямував до своєї комірчини. По дорозі дівчинка трохи заспокоїлася і вже не плакала, лише озиралася по боках. Вона міцно трималася за старика, наче боялася, що він зникне. Коли Сергій Іванович переступив поріг, він посадив дівчинку на стілець і почав її допитувати:
— Як тебе звати, мила? Як ти опинилася в цьому будинку? Де твої батьки?
Але дівчинка продовжувала мовчати, лише іноді щось показувала пальцем. Старий не міг її зрозуміти.
«Може, вона німя? А раптом я викрав дитину з дому? Що тоді робити?» — промайнуло в голові чоловіка.
І тут йому спала на думку ідея: «Може, дівчинка вміє писати?» Він взяв чистий аркуш паперу та олівець, подав їх дитині і показав, що треба щось написати. Вона взяла аркуш, потім олівець і почала щось писати. На щастя, дівчинка вміла писати. Вона написала кривими літерами і з помилками: «миня ухрали».
Холодний піт виступив у старика. Як можна так поводитися з дитиною? Тепер Сергій Іванович не сумнівався в своїй здогадці. Шосте чуття підказало йому, що справа не чиста. Він більше не вагався ні хвилини, взяв дівчинку і попрямував з нею до найближчого відділення поліції. Приїхавши туди, він все розповів співробітникам. Дівчинку одразу перевірили по базі зниклих дітей.
Як з’ясувалося, вона зникла тиждень тому. Батьки вже практично втративши надію, безрезультатно її шукали. Дівчинку викрали в торговому центрі, коли мама на хвилинку відвернулася. Маленька справді була німою з народження. Того моменту вона дуже налякалася і замкнулася в собі, тому не могла звернути на себе увагу.
Того ж дня злочинців затримали і взяли під варту. Вони зізналися, що займалися перепродажем дітей за кордон. Це було не перше їхнє злочинство. В душі у них не було нічого святого, лише жадоба наживи. На все інше їм було байдуже.
За результатами розслідування дільничного усунули з посади за злочинну халатність. Він був сильно здивований, коли дізнався обставини справи. Батьки дівчинки, коли приїхали в поліцію, не знали, як подякувати старику.
Батько плакав і тримав руку Сергія Івановича, а мама дівчинки, розридана, впала перед ним на коліна. Це дуже збентежило старика. Він не звик до такого.
— Ну-ну, мила. Що ти? Все буде добре, — говорив він і намагався підняти ридану жінку.
Коли всі необхідні процедури в поліції були завершені, вони разом вийшли на вулицю. Мати тримала дівчинку на руках і гладила її по голові. З її очей все ще текли сльози, але це були сльози щастя. Батько дівчинки повернувся до Сергія Івановича і, усміхаючись, сказав:
— Я знаю, що вам немає де жити. Хочете — живіть у нас.
Старик був сильно здивований і почав відмовлятися.
— Я навіть не знаю… Дякую, але не треба. Я в комірці.
Батько продовжував настоювати.
— Сергію Івановичу, у нас великий будинок, місця всім вистачить. А після всього, що сталося, ви тепер як хрещений для нашої доньки. Не відмовляйтеся, будь ласка.
Старик не знав, що відповісти. Він лише розгублено дивився на молоду родину і м’яв кисті рук.
— Знаєте, нам буде спокійніше, якщо ви будете з нами. Ми будемо знати, що наша донька під наглядом, і з нею нічого не станеться, — додав батько дівчинки.
— Ну якщо ви справді хочете…
— Хочемо-хочемо, Сергію Івановичу, дуже. Не відмовляйте, — підхопила мама дівчинки і усміхнулася йому.
Сергію Івановичу не залишалося нічого, як погодитися після такої переконливої просьби. Він не думав, не гадав, що на старість втратить свою родину і знайде нову, де його будуть любити та поважати.
Переїзд не зайняв багато часу. Та й що старому брати? Вещей небагато, тільки книги.
Сина він простив і зла на нього не тримав. Кілька місяців по тому дізнався, що Сашка продав квартиру, а гроші швидко витратив.
«Його життя само навчить», — подумав тоді старик.
