Ніна повернулася з роботи, швидко переодяглася і зробила собі чашку гарячого чаю. До вечері ще було далеко, чоловік мав прийти лише за дві години, тож часу було достатньо. Вона взяла книгу, вмостилася на дивані й розтягнула втомлені після довгого дня на підборах ноги.
Ніна працювала вчителькою початкових класів. Завжди виглядала доглянутою – акуратна стрижка, стримані костюми або непомітні сукні відповідно до шкільного дрес-коду. Вона щодня спілкувалася з батьками своїх учнів, які були різними – від небагатих до дуже заможних. Вчителька навчилася вести діалог коректно, спокійно, не підвищуючи голос. І діти, і їхні батьки поважали її.
Через кілька сторінок книги повіки почали злипатися. Ніна прикрила очі й непомітно задрімала. Прокинулася від гучного стуку – книга впала на підлогу. Вона протерла очі, нахилилася, щоб підняти її, і в цей момент пролунав дзвінок у двері. «Алексій?» – майнула думка, але він не міг так рано прийти. Дзвінок повторився – короткий, несміливий.
Підійшовши до дзеркала в передпокої, вона швидко поправила зачіску і відчинила двері. На порозі стояв Коля, друг і колега її чоловіка.
– Привіт, Ніно.
– Привіт, Колю. Якщо ти до Льоші, то його ще немає, – сказала вона.
– Знаю. Я, власне, до тебе, – Коля виглядав ніяково, переминався з ноги на ногу.
– Заходь, – Ніна відступила вбік, впускаючи його.
Коля повільно зняв пальто, повісив його на гачок, запхав шарф у рукав і роззувся. Вона уважно спостерігала за ним, намагаючись здогадатися, що ж його сюди привело. Невже щось сталося з Льошею?
– Проходь на кухню, – запросила вона.
На кухні було затишно, на столі стояла вазочка з печивом та цукерками. Ніна поставила чайник, і той одразу загудів.
– Чай чи каву? – озирнулася вона до гостя.
– Чаю, якщо можна.
Вона дістала чашку, чайник швидко закипів, сповістивши про це різким свистом. Налила напій у чашку, підсунула ближче вазочку з солодощами.
– А ти не скласти мені компанію? – запитав Коля, очевидно почуваючись не в своїй тарілці.
– Ти ж прийшов не просто так. Щось сталося? З Льошею? – запитала Ніна.
– Твій чоловік живий-здоровий, – Коля опустив очі, удаючи, що вибирає цукерку.
– Кажи вже! – нетерпляче підштовхнула його Ніна.
– Я давно хотів тобі сказати… – почав він, розглядаючи фантик. – Ти гарна, розумна, чудова господиня… – розгорнув цукерку і поклав до рота. – Не хотів влазити у вашу сім’ю, але змушений відкрити тобі очі на Льошу.
– І що ж такого страшного ти мені зараз повідомиш? – Ніна схрестила руки на грудях.
– У нього є інша жінка, – нарешті випалив Коля і відразу закашлявся, подавившись цукеркою.
Ніна підвелася, стукнула його по спині, потім сіла й… розсміялася.
– Ти що, не зрозуміла? Не віриш? Чи знала? – розгубився він.
– Уф! А я-то подумала, що щось страшне трапилося! – сказала вона, витираючи сльози сміху.
– Як це?! – тепер здивувався Коля.
– Ну а що? Льоша чоловік привабливий, у розквіті сил. І тобі яка різниця? Ви ж друзі, а друзі не зраджують. Сам-то скільки разів «на сторону» бігав? – Ніна холодно подивилася на нього.
– Свою сім’ю втратив, а тепер мою руйнувати прийшов? – обурилася вона, підвівшись.
– Я просто хотів тебе попередити. Ти для нього все робиш – готуєш, прасуєш, випікаєш пироги, а він цього не цінує! – Коля почервонів, то чи від смущення, то чи від гарячого чаю.
– Попив чаю? А тепер йди, – різко сказала Ніна. – Льоша от-от прийде.
– Я піду, тільки подумай над моїми словами.
– Йди, йди, добродію! – відмахнулася вона.
Коля швидко вийшов у передпокій, завовтузився з взуттям, не знаходячи ложки для взуття, і врешті нахилився, застогнавши. Ніна стояла, схрестивши руки на грудях, притулившись плечем до дверного косяка. Дивилася холодно, вичікуючи, поки він нарешті піде.
Микола якось незграбно натягнув чоботи, схопив з вішалки пальто і попрямував до дверей. Він довго вовтузився із замком, нарешті відчинив двері й вийшов на сходову площадку. Його шарф, що звисав з рукава пальта, волочився по підлозі. Він ще раз озирнувся, ніби хотів щось сказати, але Ніна рішуче зачинила перед ним двері.
Вона повернулася на кухню, поставила чашку з недопитим чаєм у мийку й тяжко опустилася на стілець.
З Алексієм вони познайомилися у драматичному театрі. Під час антракту в буфеті зібралася величезна черга. Ніна з подругою пристроїлися в самому кінці.
— Ой, як пити хочеться! Як думаєш, встигнемо? — хвилювалася подруга.
— Почекай тут, — сказала Ніна і вирушила до початку черги.
Біля прилавка вона помітила двох хлопців. Підійшла до них і тихо попросила купити для неї пляшку води.
Один із хлопців кивнув, взяв пляшку у буфетниці й простягнув її Ніні, відмовившись від грошей. Вона подякувала й відійшла до подруги. Дівчата стали біля стіни і пили воду по черзі.
Коли Алексій повертався до свого місця у залі, він весь час шукав очима Ніну. Їхні погляди зустрілися, і Ніна сором’язливо опустила очі. Увесь другий акт Алексій крадькома озирнувся, намагаючись її розгледіти.
Після вистави Ніна з подругою вийшли на вулицю, і хлопці вже чекали їх біля входу.
— Сподобалася вистава? — запитав той, що купив воду.
— Так, дуже, — відповіла Ніна.
— Я Алексій, а це мій друг Сергій.
Дівчата теж представилися. Вони гуляли вечірніми вулицями, обговорювали спектакль. Потім розділилися на пари.
Алексій вже два роки працював після закінчення інституту, а Ніна щойно отримала диплом педагога.
Вона вже не пам’ятала всіх слів тієї першої розмови, але добре запам’ятала хвилювання, радість і відчуття щастя поруч із Алексієм.
У подруги з Сергієм нічого не склалося, а Алексій і Ніна більше не розлучалися. Навесні вони одружилися. Їм виділили кімнату у гуртожитку від підприємства, де працював Алексій. Через рік народився син, а ще через два — донька. Потім їм дали двокімнатну квартиру в тому ж гуртожитку. Це було справжнє щастя.
Черги на безкоштовне житло відійшли в минуле, але дозволили приватизувати кімнати у гуртожитку. Вони так і зробили, потім продали й, не без допомоги батьків, купили велику квартиру. Були молодими, легко долали труднощі, сварилися, мирилися і були щасливими. Здавалося, так буде завжди.
Син після інституту поїхав працювати до столиці, будував кар’єру, не поспішав створювати сім’ю. Донька ж вийшла заміж ще студенткою, не захотіла жити з батьками, орендувала з чоловіком житло, дітей заводити не поспішала.
Застиглим поглядом Ніна дивилася в одну точку. Вони з Алексієм давно стали одним цілим, звикли одне до одного. Діти виросли, стали самостійними. Тепер би жити і радіти життю. Вони ще молоді, навіть п’ятдесяти нема.
Але прийшов Микола і все зруйнував. Позаздрив їхньому щастю. Їм багато хто заздрив. Друзі розлучалися, одружувалися знову, а вони з Алексієм залишалися разом. І були щасливі. Але що тепер?..
Микола розлучився з дружиною ще десять років тому. Колись вони дружили родинами. Його колишня, Зоя, була веселою та жвавою жінкою, і Ніні вона подобалася. Але після розлучення жінка не хотіла більше бачити в їхньому домі Миколу з різними супутницями. Він навіть намагався залицятися до Ніни, але вона одразу дала йому відкоша.
«Може, він досі пам’ятає це і тепер мститься? Або ж взагалі нічого не було? Звідки Микола міг узнати? Свічку ж він не тримав. Флірт чи симпатія – це ще не зрада. А навіть якщо щось і було? Ну, зацікавився кимось Алексій, не факт, що серйозно. Не можна приймати поспішних рішень. Та й мені приємно відчувати увагу чоловіків. Батько однієї з моїх учениць нещодавно зізнався у своїх почуттях. Але це гра, звичайний флірт, а не справжня зрада. Ні, я не дозволю зруйнувати нашу сім’ю. А як же діти? Вони люблять батька. Я і сама не уявляю життя без нього. Ми стільки років разом…»
І Ніна вирішила: не говорити Алексію нічого, не показувати, що щось запідозрила. Поки що. А там буде видно.
Вона приготувала вечерю нашвидкуруч, якраз до приходу чоловіка. Все, як завжди, нічого незвичного, окрім неприємної розмови з Миколою. Апетиту не було. Ніна поворушила виделкою картоплю, а потім відсунула тарілку.
— Ти в порядку? – запитав Алексій.
— Так, просто втомилася.
Алексій подякував за вечерю й пішов у кімнату. Незабаром до Ніни долинув звук увімкненого телевізора.
Вона вимила посуд, сіла за стіл і окинула поглядом затишну кухню, стіни якої за всі ці роки бачили і сльози радості, і гіркоту, чули сварки й слова примирення. Скільки дитячих секретів зберігали вони! І що тепер? Невже можна просто перекреслити все це, забути, викинути з життя й замінити кимось іншим?
Кілька днів Ніна боролася із собою, намагалася переконати себе, що у них з Алексієм все залишилося, як раніше. Чоловік поводився звично. Якщо й затримувався після роботи, то ненадовго і завжди дзвонив, попереджав.
Одного разу вона не витримала й поїхала до нього на роботу. Навіщо? І сама не знала. Діти вдома, у школі й на вулиці поводяться по-різному. Може, й чоловіки так само? Тоді вона зможе все зрозуміти. Чи нарешті заспокоїтися. Вона відмінила останній урок – учні тільки зраділи – і поїхала до офісу Алексія.
— Ніно? Чому ти приїхала? Щось сталося? – стривожено запитав Алексій, побачивши дружину у своєму кабінеті.
— Ні, просто заняття скасували. Ти вже обідав?
— Так, щойно, — відповів він, все ще не приховуючи подиву.
— А я думала, що ми разом пообідаємо. Я тут у магазин заходила, хотіла плаття вибрати собі на день народження… – На мить в очах Алексія промайнуло почуття провини. Або Ніні так здалося. «Він забув про мій день народження», — зрозуміла вона.
— Ось і вирішила заскочити до тебе. Що хочеш на вечерю? – поспішно запитала вона, намагаючись приховати своє хвилювання.
Алексій не встиг відповісти. У двері зазирнула молода невисока жінка. На секунду їхні з Ніною погляди зустрілися. «Це вона», — майнула думка в голові.
— Ви зайняті, Алексію Вікторовичу? Я зайду пізніше, — сказала жінка й зачинила за собою двері.
Ніна відчула, як у ній щось обірвалося.
— Я піду. Не буду тобі заважати, — сказала вона і направилася до дверей.
— Ніно! — покликав Алексій, але вона махнула рукою й вийшла з кабінету.
Вона йшла коридором і картала себе за те, що приїхала.
— Почекайте! – раптом почула голос за спиною.
Ніна зупинилася і обернулася. Її наздоганяла та сама жінка, що зазирала у кабінет Алексія.
— Ви ж Ніна, дружина Алексія… Вікторовича, — не запитала, а ствердила вона.
Ніна мовчала, чекаючи продовження…
— Я хотіла поговорити з вами. У сусідньому будинку є кафе, ми часто там обідаємо. Наші співробітники, — поправилася жінка.
У кафе майже всі столики були порожні. Обідня перерва давно скінчилася, а до вечірніх побачень залишалося ще чимало часу. Вони сіли за далекий столик у глибині зали.
Ніна не намагалася уважно розглядати співрозмовницю, але все ж помітила яскраву помаду на губах, акуратно підведені чорним олівцем очі. Вишневий светр із глибоким декольте облягав її пишні груди. Повнота їй пасувала.
— Замовити каву? — запитала вона.
— Ні. Я вас слухаю, — відповіла Ніна.
— Я уявляла вас інакшою, — промовила жінка.
— Якою?
— Ви ж учителька? Думала, що ви нервова, сувора. Сухар, одним словом. А ви приваблива. Вам, можливо, буде неприємно це чути, але я кохаю Олексія. Щойно побачила його…
— А він вас? — різко перебила її Ніна.
Жінка моргнула, розгубившись від такого питання.
— Я знаю, що у вас двоє дітей, що ви разом двадцять п’ять років. Але діти вже дорослі, у доньки власна сім’я. Бачите, я багато знаю про вас. З часом почуття згасають, чоловіки шукають їх на стороні. Відпустіть його, — раптом сказала вона з відчаєм у голосі.
Ніна не очікувала такого повороту.
— Я його не тримаю. Але, як ви правильно зазначили, у нас родина, діти, які люблять свого батька. Ви думаєте, що можете просто прийти й забрати його, ніби він річ? А якщо він не такий, яким ви його уявили? Він хропе вночі, любить смачно поїсти, щоб до його приходу був готовий обід чи вечеря. А коли хворіє, стає примхливим, як дитина, лежить і «вмирає» від підвищеної температури та нежитю.
Ніна дістала з сумочки кілька фотографій. Три роки тому вона потрапила до лікарні з важкою формою ковіду. Хвороба була ще малодослідженою, хто знає, як усе могло обернутися? Вона взяла з собою ці знімки як нагадування, що її чекають, що вона потрібна і мусить одужати. Так і сталося. Відтоді вона завжди носила їх із собою, як талісман.
— Ось, подивіться. Це ми на морі. Невже Олексій виглядає нещасним? Дивіться, як діти його обіймають. І ви думаєте, що він забуде все це, викине зі свого життя заради ваших пишних форм? Не всі одружені чоловіки йдуть із родини, а якщо й ідуть, то нерідко повертаються назад. У вас нічого не вийде. Щастя потрібно заслужити, виростити терпляче, як примхливу квітку. Неможливо стати щасливою, забравши його в іншої. — Ніна встала з-за столу.
— Ви помиляєтесь. Я його не утримую. Якщо захоче — нехай іде до вас. Але він не піде, — сказала Ніна й попрямувала до виходу, відчуваючи на собі пронизливий погляд суперниці.
Їй хотілося вибігти звідти якнайшвидше, але вона йшла повільно, не озираючись, крізь увесь зал.
«Я не зможу без нього. Я не хочу жити без нього. Прокидатися й засинати на самоті, їсти, пити, ходити на роботу… Для чого? Я не зможу…» — повторювала вона подумки всю дорогу додому, ковтаючи сльози.
Дома, не роздягаючись, вона підійшла до шафи й почала ритися в ній. Знайшла помаду та чорний олівець. Перед дзеркалом у передпокої нафарбувала губи й намалювала нерівні стрілки біля очей. Здригнулася від власного вигляду. Їй усе це не личило так, як тій іншій. Вона навіть не спитала, як її звати. Яка різниця?
Ніна повернулася до кімнати, лягла на диван і втупилася в стелю.
— Ніно, чому ти лежиш у пальті? Тобі погано? – Олексій підійшов і нахилився над нею. – Що ти з собою зробила? Тобі це не пасує.
Він вийшов, але швидко повернувся з вологим рушником і почав змивати косметику з її обличчя.
— Не треба, відчепися… Мені боляче, — Ніна сіла, відмахуючись від нього руками. Двічі вона вдарила його по обличчю.
Олексій відкинув рушник, міцно обійняв її, хоча вона пручалася. Але поступово Ніна розслабилася. Наче прорвався дамбовий затор – з її очей потекли сльози. Вона схлипувала, тремтіла, щільніше притискаючись до Олексія, повторюючи знову і знову:
— Я не зможу без тебе. Не хочу… Не хочу жити…
Коли її ридання затихли, Олексій акуратно зняв з неї пальто, допоміг роззутися, уклав на диван і накрив теплою ковдрою.
Наступні кілька днів вони мовчки уникали цієї теми. А в неділю до них один за одним приїхали діти. З самого ранку Ніна й Олексій разом готували, накривали на великий стіл, у центрі якого красувався величезний букет червоних троянд, подарований Олексієм на світанку.
Коли всі зібралися, розлили вино, і син підняв келих:
— Мам, ти завжди питала, коли я одружуся. Відповідаю зараз – коли знайду таку, як ти. Ти найкраща мама й жінка у світі.
— Підтримую, — підняв келих зять. – Я люблю Світлану, але остаточно вирішив одружитися з нею, коли познайомився з вами, Ніно Михайлівно. За вас! Бажаю вам здоров’я і щастя на довгі роки.
— Дякую, хлопці, — Ніна простягнула до них свій келих.
Останнім вона чокнулася з Олексієм.
— Мам, ми не стали купувати дрібниці, а вирішили зробити ось такий подарунок, — сказав син.
Він поставив на стіл порожній келих, дістав із кишені піджака конверт і передав його Ніні.
— Що це? – вона обережно відкрила його і витягла два авіаквитки.
— Ми даруємо вам із татом подорож на Канари. Там завжди весна. Ми все підрахували. У тебе будуть зимові канікули, а батькові доведеться домовитися про відпустку. Відмови не приймаються. Хоч раз у житті ви маєте відпочити по-справжньому.
Олексій усміхнувся і знизав плечима, мовляв, для нього це теж несподіванка.
Після проводів гостей вони разом прибирали зі столу, мили посуд.
— Я знаю про твою розмову з Надією, — раптом промовив Олексій.
Ніна застигла з салатником у руках.
— Між нами нічого не було. Я давно помічав, що вона небайдужа до мене. Одного разу попросила полагодити їй двері. Я прийшов, але двері виявилися справними. Тоді вона сказала, що давно мене кохає, почала роздягатися… Але я вже не хлопчисько для таких ігор. Не звільнятися ж мені через неї. І йти від тебе я не збираюся.
— Це правда? – Ніна уважно подивилася на чоловіка.
— Микола тільки й чекає, щоб я тебе залишив. Але в них нічого не вийде. Син має рацію – ти найкраща.
Олексій забрав у неї салатник, поставив на стіл і міцно обійняв Ніну…
