У серці була й біль, і розчарування, і повне нерозуміння того, що робити далі. Я все дивилася на чоловіка округлими очима, наповненими надією. Надією на те, що його слова — це просто невдала жартівлива фраза. Але ніхто не сміявся.
Ігор і я в шлюбі вже майже п’ять років, скоро буде наша річниця. Живемо, здавалося б, душа в душу, але з питанням, як відзначати мої дні народження та інші свята, ніяк не можемо дійти згоди. Точніше, я підтримую ідею обговорення спільного відпочинку, щоб він дійсно був спільним, а Ігор відмахувався, уникав і втікав від обов’язків. Я жодного разу не бачила, щоб хтось так прагнув якомога швидше втекти на роботу.
Чому ж він був таким утікачем, що на половину свят тільки його п’ятки й світилися? Відповідь очевидна. Спочатку покличе цілу родину, а як зрозуміє, що для них ще треба готувати, одразу ж зникає. А я стою, як статуя на кухні, мій телефон дзвенить від дзвінків, а голова буквально тріщить від списку покупок і всього, що потрібно приготувати. Гірше, ніж математика в університеті, чесне слово. Щоразу сподіваюся, що чоловік таки подорослішає, і сам почне приймати своїх гостей. Але мої мрії так і не реалізувалися.
Мабуть, саме через таку безвідповідальність Ігоря у нас і не було дітей… Іноді мрію, іноді шкодую, що взагалі з ним пов’язалася, але чомусь тримаюся за нього всіма силами. Люблю. В іншому ж він ідеальний сім’янин: і полку прикрутить, і за продуктами побіжить, і доглядати буде. Але ось ця його невиправна тяга до сімейних застіль, на яких він обов’язково має бути гостем. Правда, нас нікуди не запрошують, зрозуміло. Адже чоловік на кожне свято випереджає родичів: «Святкуємо у нас!» — а що є святкувати, як організувати… Це вже інші для нього питання. Невідомі, адже підготовкою, як такою, займалася лише я. Ну і, може, сестра Ігоря час від часу, якщо випадково прийде раніше.
— Ігор, — я обережно почала розпитувати про моє майбутнє свято, — як ми будемо відзначати мій день народження?
— Що відзначати? — чоловік відірвав погляд від важливих новин по телевізору.
Я моргнула і образливо надула губи…
— Пожартував я! Пам’ятаю-пам’ятаю, Новий рік, всі справи. З наступаючим! Відсвяткуємо, як завжди.
— Ігор! — я різко зірвала усмішку з його обличчя.
— Та знаю я, що ти мене цим доставляєш? День народження, тралі-вали… Ми ж завжди так святкуємо, навіщо щось змінювати?
— Я хотіла запропонувати трохи інший план, — спокусливо прошепотіла я.
І шепіт справді подіяв: Ігор нахилився ближче, в очах з’явився справжній інтерес. Він дивився на мене, як на Діда Мороза, котрий ось-ось подарує йому бажані подарунки. Було цікаво спостерігати за Ігорем, таке в ньому я бачила вперше.
— Ну ж! Кажи, — нетерпляче, з ноткою сарказму, промовив чоловік.
— Хочу відзначити особливим чином цього разу. Хочу лише з тобою, і щоб нікого зайвого.
Ігор обдумував мою пропозицію, час від часу чухаючи підборіддя і піднімаючи свою руду брову. У його голові йшов процес мислення, що було видно навіть на обличчі. З’явився рум’янець. Але, здається, мова тіла чоловіка вже всіма можливими способами показувала його згоду на «авантюру». Для когось це буденність, а для когось — ціле пригода, на яке треба налаштуватися.
— Як заманливо, Світланко, — ласкавим голосом він особливо виділив останнє слово: Ігор любив мене так називати з самого початку нашого знайомства, — Чому б і ні.
Я всіма силами довірилася його веселому обличчю і побігла до спальні планувати наш відпочинок. Готувати — точно ні! Кулінарні турботи не піднімали настрій перед святом.
«Точно! Чому б не поїхати на міський каток? — думала я, стукаючи олівцем по губах, — Там і лід дивної форми — кататися буде цікаво, і глінтвейн, і гарячий шоколад, і кафе різні, і атмосфера!»
Зрештою я вирішила, де ми з Ігорем відзначимо день народження. Вперше лише удвох. Це була справжня рідкість — провести свято без зайвих турбот. Я майже ніколи не чекала свого дня народження: я проводила його, бігаючи від плити до раковини. Але тепер я була щаслива, вже передчувала, як чудово ми проведемо вихідні.
Одного вечора я повернулася з роботи. Ноги ломило від втоми, і я просто хотіла впасти на підлогу, але здійснити план не вдалося — в коридорі з’явився чоловік.
— Привіт, дорогий. Сьогодні так втомилася. Просто жах! — я скинула взуття та верхній одяг.
— Це… — Ігор м’явся з ноги на ногу, — Тут справа така, хлопці в гори кличуть.
— Ой, а я вже все з катком запланувала… — я швидко порівняла відпочинок в горах і катання на ковзанах, — Ну, нічого! Поїдемо хоч туди. Може, навіть крутіше буде.
— Ти не зрозуміла, вони тільки мене кличуть, мої друзі.
З усмішки на моєму обличчі миттєво зникло все, і всередині все розсипалося. Тепер я святкуватиму сама, в темряві, в тиші…
— Ах, точно. Забув додати. Мої вже квитки на поїзд купили, ось-ось будуть тут! Не переживай, ти не залишишся одна: свято, все ж таки.
Ігор потягнувся до мене обійматися, ніби зробив для мене щось хороше, за що я повинна його подякувати. Але мої нерви витримали лише відштовхування.
— Ти взагалі розумієш, що ти говориш? Зрадник, — з очей потекли сльози, — Мені знову цілий вікенд доведеться обслуговувати твоїх родичів? Я просила лише один день за п’ять років, коли я теж зможу відпочити.
— Ти що, проти того, щоб мої родичі скласти тобі компанію? Боже, звідки мені було знати, що ти зірвеш таку бурю через цю дрібницю.
Ігор голосно цокнув і закотив очі.
— Свій день народження святкуй без мене, але моя родина приїде, тож накривай на стіл, — сказав мені чоловік.
Дрібниці? Дрібниці? Він справді серйозно? У грудях була і біль, і розчарування, і повне нерозуміння, що робити далі. Я дивилась на чоловіка округлими очима, сповненими надії. Надії на те, що його слова — це просто невдала жартівлива спроба. Але ніхто не сміявся.
Я мовчки пішла. Було занадто неприємно. Я почувала себе зрадженою та розбитою, і ці почуття посилювались, коли я бачила, як чоловік збирає свою сумку для поїздки в гори.
Двері грюкнули. Ігор поїхав.
Я так і залишилась сидіти на краю ліжка, вдивляючись у стіну. Тепер не хотілося йти, готувати, прибирати, всіх обслуговувати… Очікування зовсім не співпали з реальністю. Я думала, що чоловік зустріне мене з букетом квітів, запросить у ресторан… Але навіть мінімуму — виконання обіцянки — не сталося. Я не просила дорогих подарунків.
— Та що це все! — я буквально скрикнула, коли різко піднялася з ліжка.
Почала поспіхом збирати речі, деякі чоловічі речі випадково валялись на підлозі. Дивно. Швидко запхала в сумку святкову сукню, домашній одяг, трохи теплих речей і кілька обов’язкових предметів гардеробу.
Я знала, що ще не пізно встигнути на автобус, а потім на поїзд, і дістатися до рідного міста, де мене справді люблять і цінують близькі люди.
І ось, через десять хвилин, я стояла в темряві біля дверей. Куртка приємно шурхотіла, обіцяючи гарне свято. Місяць на вулиці привітно проводжав мене до зупинки, а потім сховався за густими хмарами. Чорне небо поглинуло небесне світило повністю, жодної зірки не було видно.
Коли я вже була в поїзді і спокійно дочитувала цікаву книгу, почали дзвонити родичі:
— Ти де ходиш? — з докором запитала свекруха, — Ми тут чекаємо, під дверима, між іншим!
— Я поїхала, — коротко відповіла, уникаючи питань.
— Як це? — голос став тихіший, тепер це почули всі, — Що?! Ти повинна нас зустріти, як належить.
— Що почули, до побачення!
І я скинула трубку, як тільки з того кінця почалися крики і метушня, яка мені була непотрібна.
Поїзд приємно покачував, а зручні сидіння заспокоювали. Я була зовсім одна в вагоні, окрім кількох проводників. Мене зовсім не хвилювали ні родичі під порогом, ні безлад, адже квартира була моєю, ні чоловік, який теж зателефонував і почав влаштовувати скандал.
— Як ти могла? Моя родина приїхала на свято, а ти їх позбавила його, — грізний голос з трубки псував атмосферу.
— А вони мене його не позбавляють кожен раз? Тобто ти. На кожен мій день народження ти запрошуєш цілу юрбу своїх родичів, і місця для моїх гостей не лишається.
— Ти могла б відсвяткувати зі своїми пізніше, — неуклюже відповів чоловік.
— Так твої гості забирають все час! Я за ними прибираю, готую їм, накриваю стіл і цілий вечір обслуговую. Втомилася. Все!
— Як ти можеш? Мені що, платити за їхню гостиницю та їжу? Вони хотіли зупинитися у нас, — чоловік ображено скиглив, будучи впевнений, що я блефую.
— Покажіть квиток, — гарна проводниця зупинилася переді мною.
Я із задоволенням дістала шуршучу в кармані папірець і простягла його під дирокол у руках дівчини:
— Будь ласка.
Ігор деякий час мовчав, намагаючись, ймовірно, придумати, що робити в цій складній ситуації. Вперше дружина не захотіла танцювати під його дудку!
— Ти справді просто поїхала?
— Я тобі про це казала весь час.
Ігор почав щось бубоніти, але я вже давно вимкнулася і слухала відривисті гудки. Мені стало настільки байдуже, що навіть стало смішно. Зачем мені такий чоловік, якщо він не здатен подумати про свою дружину? Більше не буду терпіти. Якщо побачу, що він егоїст, — одразу попрощаюся.
Вихідні я провела чудово. Батьки були дуже раді мене побачити, водили по ресторанах і торгових центрах, щоб я відчула себе найулюбленішою дочкою. Я ще не казала їм, що розійшлася з Ігорем, але чоловікові вже відправила документи. Повернувшись додому, я зібрала його речі і виставила за поріг — нехай забирає сам.
Зітхнула, нарешті, на повні груди. Присвятила час собі, святкувала з рідними. Вони, до речі, ніколи не дозволяли мені готувати на мій день народження, а на інші свята ми разом різали салати. Життя стало набагато простішим.
