Аліса народила сина через два роки після того, як її брат Саша одружився. Коханий Аліси, дізнавшись про майбутнє поповнення у їхньому неофіційному сімействі, відразу зник. Він наче розчинився у заході сонця чи в тумані, чи в чомусь ще – ніби його й не було. Аліса переживала, сумувала, але все ж вирішила народжувати, обґрунтувавши своє рішення тим, що «кожен має право на життя».
Ніхто її не намагався переконати. Мати, Віолетта Леонідівна, підтримала, батько залишився на нейтральній позиції, а Саша лише похитав головою. Йому ідея сестри не сподобалася, але він розумів, що змінити її думку – це те ж саме, що намагатися зупинити бронепоїзд голими руками.
Віка, дружина брата, теж не втручалася, тільки сказала:
— В цій історії є один плюс: той її так званий нарцис, «жених», втік. Їй би з ним було дуже важко.
Малюк народився точно в строк – здоровий, рум’яний. Ім’я дали просте – Віктор. Віолетта Леонідівна була на сьомому небі від щастя – радісна, горда, схвильована та водночас розгублена. Виписку з пологового будинку влаштували урочисто: замовили фотографа і відеографа, орендували лімузин, купили величезну кількість квітів.
— Чому стільки грошей витрачати? – здивувалася Віка, побачивши цю пишну урочистість. – Молодій матері вони ще як знадобляться. Краще б зекономили.
— А це не твоя справа, – відповіла Віолетта Леонідівна, кинула на невістку презирливий погляд. – На все у нас вистачить. А тобі краще б, замість того щоб рахувати чужі гроші, подумати про своїх дітей. Скільки ви з Сашею вже одружені? І що? Ні дитини, ні котика.
Віка почервоніла.
— Я не рахувала ваші гроші.
— Ось і мовчи тоді, – кинула свекруха і, одразу усміхнувшись голлівудською усмішкою, пішла до Аліси, яка спускалася по сходах невисокого ганку:
– Алісочка, донечка! Вітаю тебе від всього серця!
Аліса виглядала виснаженою, дуже втомленою: під очима темні кола, обличчя поблякло й осунулося. Вона наче постаріла на п’ять років за ті три дні, що провела в пологовому будинку. З полегшенням передала матері блакитний згорток і, навіть не поглянувши на Віку та Сашу, пірнула до машини.
— Мабуть, не варто її турбувати, – сказала Віка чоловіку. – Нехай відпочине. Все-таки не на курорті була.
— Я тільки «за», – відгукнувся Саша.
Відносини з Алісою в нього були напруженими. Він пояснював це тим, що сестра завжди була у батьків улюбленою дитиною, а йому якісь блага доставлялися по залишковому принципу, до того ж купа обов’язків на нього навантажувалась. Прибрати? Саша, ти ж старший. Помити посуд? Звісно, Саша, Аліса ще маленька. Прогулятися з собакою? Аліса не впорається, краще Саша.
— Так було завжди, – розповідав він. – А от якщо йшлося про подарунки, свята, щось таке, то одразу – Алісі потрібніше. Мені на день народження якусь дешеву машинку, Алісі – ляльку з обмеженої колекції. Їй аніматора і стіл в дитячому ресторані, а мені – хіба що пиріг вдома спечуть та салат наріжуть. І більше п’яти людей не можна було запрошувати.
Віка сама виросла в великій родині: у них було четверо дітей, дві бабусі, дідусь, прабабуся і батьки, а ще – дві собаки, три кішки, папуга і рибки, але такого у них ніколи не траплялося. Все ділилося порівну між усіма, не зважаючи на те, хто старший, а хто молодший. Тому відношення Віолетти Леонідівни до своїх дітей вона зрозуміти не могла: як можна любити когось більше, а когось менше? Для неї це було абсолютно незрозуміло…
Аліса оселилася у матері — знімати квартиру стало дуже дорого — і повністю занурилася у виховання сина. Віолетта Леонідівна допомагала чим могла, інколи навіть на шкоду собі. Проте Віку їхнє життя особливо не цікавило — у неї була своя, насичена емоціями і фарбами. Час від часу свекруха дзвонила, розповідала, як поживає молода мати і дитина, намагалася обговорювати «дитячі несподіванки», коліки і зуби.
— Я в цьому нічого не розумію, ви ж знаєте, — сміялася Віка.
— А варто б було розуміти, — наставницьким тоном зауважила якось Віолетта Леонідівна. – Тобі вже пора й своїх дітей завести.
— Але я не хочу.
— Хочеш чи не хочеш, а молодість проходить. Потім захочеш, а вже й не зможеш. Що ви з Сашком будете робити? З дитячого дому чужу кров візьмете?
— Ну, я так далеко не заглядала, — протягнула Віка. – Ось коли настане такий момент, тоді і подивимось. Проблеми треба вирішувати по мірі їх появи.
— А ти чекай, чекай, коли вони з’являться, ага, — підколола її свекруха.
Одного разу Віка і сама задумалась, чи не варто поспішити з потомством, але швидко відкинула цю думку. Не зараз. У неї ще багато часу попереду — хто б що не говорив. Вона посміхнулась про себе: чому взагалі хтось вирішив, що має право на неї тиснути і вказувати, як будувати своє життя? Врешті-решт, Віці хотілося ще трохи насолодитись своїм життям перед тим, як поринути в круговерть пустушок, прикорму і підгузників.
Коли племіннику виповнився рік, померла бабуся Віки, залишивши їй в спадок невелику дачку неподалік від міста. Відгулявши траур, Віка взялася за приведення території в порядок — і раптом захопилась.
— Ніколи б не подумала, що садівництво і городництво мене так захоплять, — сміялася вона, розповідаючи чоловікові про нове хобі. – Але ж правда класно! – І почала будувати плани: — Наступного року посадимо там болгарський перець і помідори. Хочу спробувати сама виростити овочі.
Саша допомагав їй у всьому — здавалося, що він сам теж зацікавився. Не задоволена була тільки Віолетта Леонідівна. Кілька разів приїжджала на дачу, уважно оглядала кімнати та кухню, проходилася по фруктовому саду. Поцокала язиком.
— Хазяйство, так…
А через кілька днів вона подзвонила Саші з несподіваною пропозицією: чому б їм не залишити дачу Алісі?
— Навіщо? — здивувався він. – Їй з вами легше, у неї ж дитина.
— Ну, у неї тут наречений з’являється, — неохоче поділилася Віолетта Леонідівна. – Можливо, вони оселяться, буде у хлопця батько… То де їм жити? У нас?
Саша ще більше здивувався:
— А чому про це повинні думати ми? Нехай наречений і думає, куди наречену привести.
— Безсердечний, — кинула Віолетта Леонідівна і поклала слухавку.
Але відступати від цієї ідеї вона явно не мала наміру і розпочала масштабну кампанію по тиску на невістку і сина. Обидва стійко тримали оборону, мовчки здивовані її поведінкою, гадали, коли ж вона нарешті відстане.
Згодом свекруха зникла, припинилися дзвінки, повідомлення в чатах і месенджерах. Настала якась підозріла, напружена тиша. Віка боялася обговорювати цю тему з чоловіком, він теж не починав розмову. І обидва кожну хвилину чекали нового дзвінка.
Але замість неї подзвонила Аліса.
— Вік, у мене тут термінова справа, — ласкавим тоном сказала вона. – А мама не може з сином посидіти. Тато теж на роботі. Ви не могли б з Сашею годинку за Вітенькою приглянути?
Почекавши, Віка погодилась. Вітю було вже рік і сім місяців, він ріс активним, кмітливим і веселим хлопчиком, і вона не була проти провести з ним час. Тим більше, годинку — від неї точно нічого не зміниться.
Аліса приїхала через двадцять хвилин, увійшла до воріт, штовхаючи перед собою коляску, передала Віці пакет з іграшками та деякою їжею.
— Я, звісно, ненадовго, але раптом він зголодніє.
— У нас у холодильнику не пусто, — зауважив Саша. – Не зажали б.
Аліса махнула рукою:
— Та ладно, не важливо. Він не все їсть, так що…
Забрала сина вона через півтора години, а наступного дня знову подзвонила — з тією ж проханням.
— Я просто медкомісію проходжу, — пояснила вона. – Вчора не всіх лікарів встигла обійти. Посидите ще годинку-другий?
— Добре, — погодилася Віка, хоча прохання невістки трохи насторожило її.
З того моменту прохання посидіти з Вітєю почали надходити майже щотижня. То їй потрібно було купити новий одяг, то квартиру орендну подивитись, то ще якісь документи оформити. Віка відчувала, що починає злитися. Скільки можна, вона що, безкоштовних нянь знайшла?
— Вам що, важко? — нагло запитала Аліса. — Не чужий же він вам! Тим більше, ви ж у відпустці, цілими днями тільки шашлики смажите і по гамаках валяєтесь.
— Неправда, — обурилась Віка. — У нас город. Ми цілими днями на ньому працюємо.
З кожним разом Аліса залишала сина на все більший час — спочатку це був лише годинник, а згодом вони проводили з ним цілий день, з ранку і до вечора. Іграшки золовка вже навіть не забирала — навіщо? — а от їжу перестала привозити, через що Віці доводилось готувати ще й для дитини. Всі розмови Аліса відмахувалася і знову повторювала одну і ту ж фразу:
— Від вас що, відвалиться? Все одно нічого не робите.
Віка давно здогадалась, що поки вони сидять з її дитиною, Аліса будує своє особисте життя — і злилася так, як ніколи в житті. Врешті-решт, терпець лопнув, і коли Аліса вкотре без попередження привезла Вітю, Віка не стрималась.
Золовка злякано застигла, витріщивши очі на неї.
— У тебе що, кукушка поїхала?
— Це у тебе кукушка поїхала! — різко відрізала Віка. — Приезжаєш без дзвінка, кидаєш дитину і біжиш! Але якщо раніше тобі вдавалося провернути цей твій коронний номер, то тепер не вийде. Няньчити твого Вітю ми більше не будемо.
Аліса здригнулася, як від удару, стиснула губи.
— І ще й готувати йому постійно треба, — продовжила Віка. — У мене що, часу вагон, щоб я біля плити по годині стояла через твого сина? Я краще цей час на себе витрачу! І продукти для нього теж ми купуємо, ти ж кожного разу «забуваєш» привезти.
Аліса примружила очі.
— Що, хлібом для дитини дорікаєш?
Віка вдарила себе по лобі.
— Що ти несеш? Я не дорікаю, але і годувати твого сина постійно теж не збираюсь. Він мені, якщо ти не забула, ніхто.
— А Саші — племінник! — вигукнула Аліса. — Якщо ти не забула, що Саша — твій чоловік.
Віка скрестила руки на грудях.
— Чудово, тільки відповідальність за дитину в першу чергу несе її мати. Якщо хочеш на когось його скинути, знайди горе-батька і скинь йому!
— Не вказуй мені, що робити, — раптом спокійно сказала Аліса. — А якщо тобі їжі так шкода, то… ну… не знаю. Нехай Вітя у вас на грядках попрацює. Відпрацює, так би мовити, свою їжу.
Віка чуть не поперхнулась повітрям, з докором подивилась на золовку і покрутила пальцем у виска.
— Ти в своєму розумі? Яке «відпрацює»? Йому і двох років немає!
— Ну і що, — спокійно відповіла Аліса і встала. — Ну ладно, я пішла. Якщо що, дзвоніть.
— Вітю забирай, — твердо сказала Віка. — Заперечень не приймаються. На дачу до нас свого дитину більше не привозь, — заявила невістка.
Аліса намагалася чинити опір, але Віка вперто стояла на своєму. Врешті-решт золовка, бурмочучи щось недоволене собі під ніс, взяла дитину на руки і пішла. Саша цього розмови не чув — він поїхав в магазин за продуктами.
Кілька разів Аліса ще намагалася залишити їм дитину, але кожного разу отримувала рішучий, впевнений відмову, і через тиждень вона, нарешті, залишила їх у спокої.
— Слава богу, — сказав Саша. — А то повадилась. І якби вела себе по-людськи, ніхто б і слова проти не сказав! Але ні, як завжди, берегів не бачить. Вона завжди такою була. Розбалувана. Всі їй повинні.
Віолетта Леонідівна чомусь теж не дзвонила, і тільки пізніше Саша з Вікою дізналися, що вони обоє в неї в чорному списку. А на своїй сторінці в соціальній мережі вона опублікувала пост, де писала про загадкових «знайомих», які виявились настільки скупими, що пожалкували дитині шматочок чорного хліба.
