Ліда робила вигляд, що в них немає сина. Але тільки зовні. Кілька разів на день вона ловила себе на думці, що звичкою розглядає куртку, прикидаючи, чи не буде вона завеликою для нього, або ж кладе в кошик зефір у шоколадній глазурі, хоча більше ніхто в домі, окрім Сашка, його не їсть. Ліда зітхала, повертала зефір на полицю й брала вафлі, які полюбляли чоловік та донька Соня, і знову питала себе: «Коли ж я його втратила?».
Чоловікові про це говорити не можна було. Він викинув усі речі та фотографії сина, і варто було лише згадати Сашу, як він скажено лютував. Одного разу навіть розбив сервант і порізався, а Ліда місяць намагалася вивести плями крові з підлоги, але врешті здалася, купила новий килим і накрила ними плями. Вона розуміла, чому чоловік так сердиться – у синові він завжди бачив її брата Гену, який колись зруйнував йому життя. Та й сама Ліда, якщо чесно, завжди знала, що в хлопцеві проявилися риси брата, про якого вона намагалася забути, так само, як тепер намагалася стерти зі спогадів сина. І тільки зараз вона почала розуміти матір, яка до останнього дня вірила, що її син одного дня повернеться.
— Це все погана кров твого брата! – кричав чоловік, коли Саша відмовився відвідувати боротьбу, хокей чи будь-яку спортивну секцію й попросив записати його в музичну школу. – Ти чуєш, що він каже? На скрипку його віддати! Якби ще на гітару – це ще куди не йшло. Але на скрипку! Він що, дівчисько?
Гену теж дражнили дівчиськом у школі. Він носив довге волосся, вдягав яскраві приталені сорочки й слухав дивну музику. Марно він намагався пояснити, що це стиль і показував модні журнали – у школі на околиці міста, де вчилися переважно діти працівників м’ясокомбінату, не розуміли таких речей. Гену часто били. Ліда спочатку його захищала, а потім припинила. Вона пам’ятала його засмучені очі, коли вперше не втрутилася, і його слова:
— Ти як Шрам, зрадниця – ось хто ти!
У роті відчувся гіркий присмак. Тоді Ліда вперше зрозуміла, що таке смак зради.
«Король Лев» був їхнім улюбленим мультфільмом. Вони дивилися його стільки разів, що касета завжди лежала на видному місці. У Генки улюбленим персонажем був Сімба, а у Ліди – Тімон.
Гена не змінився, скільки б його не били. Мріяв стати музикантом або модельєром. Мати казала, що він у діда – той був дворянином і великим шанувальником мистецтва. Батько вважав, що це вигадки, але у матері була фамільна перстень-печатка з гравіюванням, яку вона обіцяла подарувати Генці на повноліття. Він так цього чекав, що навіть думав підробити рік народження в документах.
— Ти ідіот? – сміялася Ліда. – Невже мама не пам’ятає, коли тебе народила?
Але печатку отримала не Гена, а Ліда. Бо у вісімнадцять він уже не жив удома – зв’язався не з тими людьми, спочатку почав пити, а потім іще гірше. Мама плакала, а батько сказав, що більше в нього немає сина. Як зараз чоловік Ліди.
Саші не дозволили вчитися на скрипці. І на гітарі теж. Чоловік боявся, що в їхнього сина вселився дух Гени. А що Гени вже немає серед живих, вони були впевнені, хоч і не знали, де він похований. З такою хворобою довго не живуть.
Про хворобу вони дізналися, коли Гена підставив її чоловіка. Тоді ще не чоловіка, а нареченого. Вони вже жили разом – щойно зняли квартиру й переїхали від батьків. Ліда була на сьомому небі від щастя: приємно було втекти від суворого нагляду родини й вважатися нареченою такого перспективного хлопця. Той відслужив в армії й планував вступати до Академії федеральної служби, і Ліда страшенно цим пишалася. Правда, сама вона боялася їхати в Москву – була там кілька разів і вважала місто надто галасливим і заплутаним.
До Москви вони так і не поїхали. І навіть зараз, через роки, Ліда чудово розуміла, що чоловік усе одно нікуди б не вступив. Але він був переконаний, що саме Гена зруйнував йому життя.
Гена прийшов уночі. Побитий, з гарячковим блиском в очах. Ліда впустила його, звісно, хоча її нареченому це не сподобалося – він його ніколи не любив. Гена переховувався від когось. Прожив у них майже тиждень. Тоді й розповів їй про хворобу. Ліда страшенно злякалася, бо нічого не знала про неї. І, звісно, поділилася з нареченим. А той вигнав Гену з квартири й довго кричав на Ліду, яка вона дурепа, і якщо він їх заразив…
Мабуть, Гена образився, тому й доніс, кому треба, що в квартирі були схованки…
У них він сам і зберігав цю гидоту. Підставив їх Гена, що й казати, там ще й відбитки на пакетах були, мабуть, він з мусорки їх витягнув. Навмисне ж… І хто після цього з них Шрам?
Єдине, на що чоловік погодився, це на художку, сподіваючись, що син хоча б стане архітектором, якщо вже не хоче бути хокеїстом. Ні, чоловік не втрачав надії – змушував Сашка віджиматися, водив його на вулицю обливатись водою, хоча син і плакав, казав, що йому холодно… Саша взагалі часто плакав, і чоловік називав його нюнем. Якби не це, він би силою заганяв його на тренування з хокею, але допустити, щоб його сина вважали слабаком, він не міг.
— Такий же слабак, як твій брат, – казав він.
Ліда не сперечалася. Але подумки зауважувала – Генка був значно сильнішим за Сашка, він ніколи не плакав. Ні коли його били в школі, ні коли вітчим намагався «вибити дурь»… Ні, Ліда зовсім не засуджувала сина, просто знала – він інший, не такий, як Генка. Ну так, теж тягнеться до мистецтва і теж любить дивний одяг, але в іншому Саша зовсім не схожий на брата – це вона могла сказати точно. Коли він був маленьким, Ліда намагалася показати йому «Короля Лева», але синові мультик не сподобався. І їй чомусь стало сумно.
У чомусь він був навіть кращим за Генку – з поганими компаніями не водився, до шкідливих звичок не був схильним. Але чоловік би краще погодився на сигарети в кишенях, ніж на те, що почало відбуватись.
Все почалося з волосся. Саша почав відрощувати його, прямо як Генка, і тоді чоловік узяв машинку і обстриг його майже наголо. Саша плакав, виривався, обзивав батька найгіршими словами, за що ще й отримав. А через місяць, коли волосся трохи відросло, пофарбував його в яскраво-зелений. Знову отримав від батька і знову плакав.
Потім був пірсинг, перше татуювання, один скандал за іншим. Закінчивши школу, Саша не захотів вступати нікуди і заявив, що буде бити татуювання, адже не дарма ходив на художку. Тут уже і Ліда злякалася – треба ж якусь освіту отримати, хоча б училище! Чоловік радів – сподівався, що сина заберуть в армію і там із нього всю дурь виб’ють. Немов забув про вроджену ваду серця або ніколи й не звертав на це увагу, хоча Саші навіть операцію робили, і Ліда, вже вагітна Сонею, лежала з ним у лікарні та думала, чомусь, про Генку.
Мабуть, вона давно знала, що все закінчиться саме так – останнім часом вони так сварилися, що рано чи пізно це мало статися. Чоловік до того ж почав пити, і тоді вже зовсім не міг себе стримувати. Того разу Саша дав йому відсіч, не побоявся. А вранці його речі вже лежали на сходовому майданчику.
— Щоб я тебе тут більше ніколи не бачив, – сказав чоловік синові.
Ліда плакала, звісно. Але коли чоловік і на неї замахнувся, вирішила, що краще його не злити. Часом, а точніше, дедалі частіше, вона думала про те, що можна було б від нього піти, але сама думка про це викликала в неї жах. По-перше, їй нікуди було йти – квартиру батьків вони продали, купили цю, у спільне користування, а більше у неї нікого не було. По-друге, їй просто було страшно – вона ніколи не жила сама, а в бібліотеці платили копійки, тож… Крім того, чоловік обожнював дочку, і ось на неї не те що руки б не підняв – він із неї пилинки здував! Невже він її відпустить? Якось навіть сказав, нібито жартома, що спустить зі сходів будь-якого її залицяльника. Але й сама Ліда, і навіть Соня розуміли – у цьому жарті було чимало правди. Тому Соня передбачливо не приводила кавалерів додому, хоча вони у неї були, Ліда точно це знала – якось випадково побачила листування в ноутбуці. Соня взагалі цілими днями сиділа в комп’ютері, навіть у коледж його носила.
— Мам, – прошепотіла вона одного вересневого дня, коли батько був у ванній, а вони ліпили вареники на кухні. – Саша одружується через два тижні.
Вареник випав з рук Ліди на підлогу.
— Як одружується?
— Як всі. Як ще люди одружуються? Він запросив мене на весілля. І тебе, до речі, теж.
Серце Ліди закалатало.
— То ти спілкуєшся з ним?
Дочка округлила очі.
— Якщо ви, безсердечні люди, вигнали власного сина з дому, ти думаєш, я теж відмовлюсь від брата?
Ліді стало соромно, наче донька знала все про Гену і цим її дорікала.
— Я його не виганяла, – почала вона виправдовуватися.
Дочка махнула рукою.
— Ага, не виганяла… Хоч би раз за нього заступилася! Ладно, зараз не про це. Я от що хотіла сказати – ти як хочеш, а я поїду.
Ліда похитала головою.
— Батько ні за що не відпустить.
— Ось я про що! Ти можеш щось придумати?
Від самої думки, що вона обдурить чоловіка, Ліді стало погано.
— У тебе є фото? – все так само пошепки запитала Ліда.
— Чиє, Сашине? – здивувалася Соня.
— Та ні! Невістки.
— А… Ну так, зараз покажу.
Дочка схопила ноутбук брудними руками, засипавши клавіші борошном. Ліда хотіла зробити зауваження, але стрималася – зараз не час сваритися.
— Ось, – з тріумфальним виглядом повідомила Соня.
Побачивши фото невістки, у Ліди йокнуло серце – ні, таке чоловікові точно не сподобається! Уся в татуюваннях, замість волосся якісь овечі хвости, у носі сережка…
— Який жах! – вирвалося у Ліди.
Соня закотила очі.
— Мамо, ну ти знову? Будь ласка, вигадай щось для тата, гаразд? Я дуже хочу поїхати!
Ліда й сама мріяла про цю подорож, особливо після того, як донька показала їй повідомлення. Сашко написав: «Скажи мамі, що ми будемо дуже раді її бачити». На аватарці син був із волоссям кольору жовтого пташеняти, а татуювань на його тілі стало ще більше.
Обдурити чоловіка було непросто, Ліда це знала. Але за роки спільного життя вона навчилася хитрувати. Заздалегідь нічого йому не сказала, хоча вже купила Соне гарну сукню, а собі знайшла святковий наряд у секонд-хенді. Гроші на подарунок довелося взяти зі схованки – чоловік міг це помітити, але Ліда сподівалася, що все минеться.
Напередодні весілля вона заявила:
— Тітка Дуся померла.
Збрехала, навіть оком не змигнувши. Тітка Дуся пішла з життя ще десять років тому, але тоді Ліда чоловікові про це не сказала. Та й він навіть не знав про її існування.
— Треба їхати, — спокійно додала вона. — Можливо, залишиться спадщина.
Гроші чоловік любив, тому пожвавішав:
— Звісно, їдемо! Про що мова!
— Ну, її сестра казала, що дах будинку зовсім протікає, паркан завалився – потрібно відремонтувати. А ти ж у нас майстер на всі руки, без тебе ніяк.
Чоловік не тільки любив гроші, але й був страшенно лінивий, коли справа доходила до чужої роботи. Удома все було ідеально – він і справді вмів ремонтувати будь-що. Але безоплатно – ні за що. І Лідин план спрацював.
— У нас якраз збори, не зможу поїхати.
— Може, Соню з собою візьму? Вона допоможе.
— А куди їхати?
Ризиковано. Але тут краще не брехати.
— Під Пітером вони живуть, я ж тобі казала.
Насправді — під Тамбовом, але яка тепер різниця.
При згадці міста, куди виїхав син, чоловік напружився. Ліда ж дивилася прямо й невинно, ніби Сашко тут зовсім ні до чого. І чоловік поступився.
— Ну гаразд, нехай їде.
Святковий одяг довелося ховати по сумках, щоб не викликати підозр – на похорон з валізами не їздять. Соня світилася від щастя, без упину писала братові.
— Він такий радий, що ти приїдеш! І Міла також.
— Міла?
— Ну, його наречена. У неї тільки брат буде, батьки загинули в аварії минулого року, уявляєш? Їй, мабуть, дуже важко. Тільки не починай свої дурні зауваження про татуювання та інше, добре?
Ліда зітхнула. Наче це вона завжди робила такі зауваження!
Пізніше вона думала: як би все обернулося, якби вона вимкнула телефон, як планувала? Вона боялася, що чоловік дізнається правду, немов у кіно влетить до аеропорту, змусить їх повернутися додому. Вже зібралася перевести телефон у авіарежим, хоча до вильоту залишалося ще дві години, але передумала. Краще знати, що він у курсі (а що чоловік подзвонить – Ліда не сумнівалася), ніж нервуватися в невідомості. Тому, коли задзвонив телефон, вона ледь не вилаяла себе за те, що залишила його увімкненим.
Номер був незнайомий.
— Алло?
— Лідіє?
— Так.
— Мене звати Аня. Я дзвоню від вашого брата, Геннадія.
Добре, що Ліда сиділа, бо кров вдарила в голову, і перед очима потемніло.
— Ге… Геннадія? — заїкаючись, перепитала вона. У роті пересохло.
— Так. Він… Він помирає. І хоче вас побачити.
Якби ця жінка сказала, що Геннадій передає привіт з того світу, Ліда, мабуть, здивувалася б менше. Вона не змогла вимовити ані слова, тому незнайомка запитала:
— Ви ще тут?
— Так, — видихнула Ліда. — Вибачте, просто це так… Я думала, що він, що його…
Вона замовкла.
— То ви приїдете?
Ліда помітила нотки роздратування в голосі жінки.
— Зараз? — перепитала вона, хоча розуміла, як безглуздо це звучить.
Донька, яка вже не слухала розмову, бо зрозуміла, що телефонував не батько, раптом насторожилася. А Ліда, не вагаючись жодної секунди, відповіла:
— Приїду.
Донька, звісно, засмутилася. Спочатку вона навіть не повірила Ліді, адже ніколи не чула про Геннадія. А, можливо, й зовсім не повірила, але Ліді не було коли з цим розбиратися. Нічого, Сашко зрозуміє, весілля у нього, може, й не останнє (все ж ця татуйована дівчина їй не дуже подобалася), а брат у неї лише один.
Вона його не впізнала і в перший момент навіть подумала, що її обманули. Хтось дізнався про Гену і вирішив пожартувати. Але хто і навіщо?
Чоловік на ліжку був худим, з жовтуватою шкірою, коротким посивілим волоссям. Нічого спільного з її братом. Але коли Ліда підійшла ближче, вона одразу впізнала його очі – блакитні, майже прозорі, з темними цяточками по краю райдужки. Ліда розгублено присіла на стілець поруч і довго дивилася на нього, не знаючи, що сказати. Гена сам простягнув руку й торкнувся її, промовивши хрипким голосом:
— Лідочко…
Про що можна встигнути поговорити, якщо не бачилися двадцять років? Якщо залишилося кілька годин або днів? Ліда не знала і навіть пошкодувала, що приїхала.
— У тебе зараз таке обличчя, – засміявся Гена. – Наче ми знову дивимося «Короля Лева», пам’ятаєш?
Ліда пам’ятала. І ніяковість миттєво зникла. Вони почали говорити, перебивали один одного, ставили запитання і тут же на них відповідали.
— Чому ти ховався всі ці роки? – нарешті запитала Ліда.
Гена здивувався.
— Я писав тобі. Спочатку листи, потім дзвонив на домашній, але твій чоловік… Загалом, я вирішив, що ти не хочеш зі мною спілкуватися. Кілька років тому, коли я подумав, що в тебе точно є мобільний, я знайшов його номер і написав тобі повідомлення, ти не пам’ятаєш?
Ліда нічого такого не отримувала.
— Ти відповіла, щоб я більше не шукав зустрічі. Я й не шукав. Розумів, що після всього, що було… Це Аня мене вмовила, я не хотів тебе турбувати, але вона наполягла.
Він замовк. А Ліда подумала, що без чоловіка тут не обійшлося… Але обговорювати це зараз було не на часі. Тож вона змінила тему – розповіла Геннадію про Соню, про Сашка, правда, опустивши те, що його вигнали з дому.
— Татуювання робить, уявляєш? Я, звісно, засмутилася – ми думали, що він стане архітектором, а він…
Гена тихо засміявся.
— А пам’ятаєш, як ти мені татуювання синьою ручкою малювала? А мама нас сварила, казала, що татуювання роблять лише злочинці.
— Не було такого! – обурилася Ліда.
— Було-було, – усміхнувся він. – Ми тоді зовсім малі були. Ех, Лідко, хоча б на мить повернути ті часи…
Раптом Ліду осяйнуло. Вона зняла з пальця перстень, який Гена колись так хотів отримати, і наділа на його палець. Вона бачила, як він висить, і від цього в неї стиснулося серце – він так схуд, наче не просто вмирав, а танув, намагаючись залишити у цьому світі якомога менше слідів.
Коли вона зустріла його погляд, то побачила там багато того, що важко було висловити словами. Вони помовчали.
— А ця Аня – хто тобі? – обережно запитала Ліда.
— Аня? Моя дружина.
— Дружина? Така молоденька? Але ти ж…
Закінчити думку вона не змогла, не знаючи, як говорити про його хворобу.
Гена тепло усміхнувся і сказав:
— Вона така хороша… Якби ти знала, як вона мене рятувала!
Ліда переночувала у лікарні, вони з Анею по черзі сиділи біля його ліжка. Їй було страшно, що брата не стане під час її чергування, але вона боялася даремно – він помер на руках у своєї Ані. Коли Ліда прокинулася, вона одразу зрозуміла це по неприродній тиші в палаті, і її охопив такий сум, якого вона не відчувала всі ці роки…
Звичайно, усе стало явним: і весілля Саші, і її прощання з братом. Чоловік влаштував страшенний скандал, навіть ударив її, і Ліда відчула полегшення: це дало їй змогу нарешті зробити те, що давно планувала.
— Я йду, – твердо сказала вона. – Досить, більше не можу. Ти все життя тримаєш мене в страху, наче я не людина, а якесь безправне створіння!
Чоловік злобно і розгублено подивився на неї. Потім на його обличчі з’явилася єхидна усмішка.
— Ну то йди! І куди ж ти підеш? До нашого клоуна-сина? Подивимося, як він тебе прийме!
Ліда гордо підняла голову і спокійно відповіла:
— Не хвилюйся, мені є куди йти. Гена залишив мені дещо.
В очах чоловіка промайнув жадібний блиск – спадок він любив. Але Ліда одразу додала:
— І не розраховуй – тобі з цього нічого не дістанеться.
Вона боялася, що чоловік спробує її зупинити. Але, можливо, всі ці роки вона даремно хвилювалася – він відпустив її без зайвих слів, і навіть з полегшенням. Ліда раптом замислилася – а чи не мріяв він про це сам? Чи не була вся його агресія лише наслідком того, що десь його вже чекала інша жінка, до якої він не міг піти через свою улюблену доньку? Але зараз розбиратися в цьому не мало сенсу…
Коли Ліда сказала, що їй є куди йти, вона блефувала – Гена справді залишив їй трохи грошей, але майже все пішло на лікування в останній рік, коли йому стало гірше. Однак її припущення виявилося правильним – у чоловіка давно була коханка, і він сподівався, що Соня його пробачить, бо саме Ліда подала на розлучення. Проте Соне було все одно – головне, щоб її більше не чіпали. Чоловік залишив їм квартиру – забрав тільки свої речі, новий телевізор і навіть холодильник, але житло залишив. Ліда відчула свободу, хоча вже давно забула, що це означає.
Адресу салону дала донька. Оскільки місто було для неї незнайомим, орієнтуватися було важко. Двічі вона запитувала у перехожих дорогу, але все одно заблукала і навіть пройшла повз потрібну будівлю. Зайшла обережно, не знаючи, яка зустріч її чекає. Дівчина на рецепції запитала, на який час і до кого вона записана, і Ліда зніяковіла – про це вона не подумала.
— Мені б до Олександра, – невпевнено сказала вона.
— Ви не записувалися? – здивувалася дівчина.
Ліда похитала головою.
— Гаразд, я зараз запитаю. Ви хочете обговорити татуювання, так?
— Так, – погодилася Ліда. – Обговорити.
Дівчина повернулася через кілька хвилин.
— Він вас прийме. Але майте на увазі, що о п’ятнадцятій у нього клієнт.
Ліда невпевнено зайшла до зазначеного кабінету. І раптом на очах виступили сльози – вона так давно не бачила сина, а він так змінився…
— Мамо?
Саша підскочив, але, здається, не був дуже здивований. Очевидно, Соня попередила його.
— Привіт, сину.
Ліді хотілося обійняти його, але вона не була впевнена, що він її не відштовхне. Але він сам підійшов і незграбно притягнув її до себе. Ліда схлипнула.
— Ну, мам… – пробасив Саша.
Вона витерла сльози і сказала:
— Вибач, я не збиралася плакати. Взагалі-то я прийшла у справі. Ти можеш зробити мені татуювання?
Очі Саші округлилися, як у Соні.
— Мам, ти серйозно?
— А що – тобі можна, а мені ні?
Він розсміявся.
— Ти справді це задумала?
— Абсолютно.
Ліда сіла на кушетку для клієнтів.
— Щось невелике, – сказала вона. – Просто на пам’ять.
Саша став серйозним.
— Хочеш, покажу ескізи?
Ліда задумалася і похитала головою.
— Не треба. Я знаю, що хочу. Зможеш зробити мені Симбу? Ну, того левеня з мультфільму «Король Лев», – уточнила вона, побачивши здивування на обличчі сина.
Саша засвітився посмішкою.
— Звичайно, зможу! Ти завжди любила цей мультфільм, так?
— Любила, – відповіла Ліда. – Дуже…
Виявилося, що робити татуювання – боляче. Ліда прикусила губу. У роті з’явився солоний присмак. Коли вона заплющила очі, їй здалося, що вона знову маленька дівчинка, яка дивиться улюблений мультфільм, а поруч з нею сидить молодший брат, ніжно притискаючись плечем…
