Тоненький халат – єдине, що було на Любі. Сніг обпік її своїм холодом, немов крижаний кокон, що миттєво скував тіло.
— Я п0миpaю… — промайнуло в голові.
Вона відчувала нестерпну втому, хотілося лише спати. Закрила очі й подумки попрощалася з мамою. Як шкода, що вона так далеко…
«Матусю, прости мене… Прощавай…» — думала Люба, плутаючись у власних думках. Вона навіть не намагалася підвестися чи втекти.
Втекти від нелюда, що зламав їй руку, а потім безсило викинув у сніг, роздягнену, знесилену, без найменшого шансу на порятунок. Тим нелюдом був її чоловік Артур.
Люба розуміла: це кінець. Врятувати її нікому, надворі пізній вечір, а їхній будинок стоїть віддалік. Хто ж вийде у такий мороз? Вона навіть мовчки подякувала чоловіку. Нехай так. Нехай замерзне, помре. Хай тільки швидше! Адже скільки ще їй терпіти знущання та побої?..
А почалося все кілька місяців тому, коли до них у гості приїхав молодший брат Артура – Стас. Хлопець нещодавно повернувся з армії й вирішив пожити у брата.
Спершу все було добре. Але одного разу, коли Артур повернувся з роботи й застав, як Люба та Стас весело розмовляють на кухні, його наче підмінили.
— Йди в кімнату! — грубо вигнав дружину, навіть не давши закінчити приготування вечері.
З братом говорив на підвищених тонах. Після цього Стас мовчки зібрав речі й поїхав, більше не спілкувався з Артуром.
З того дня чоловік змінився. Він чіплявся до кожної дрібниці, звинувачував дружину в надмірній привітності до чужих чоловіків. Був упевнений, що вона намагалася спокусити майстра, який ремонтував холодильник. Добре, що він тоді повернувся додому вчасно — встиг, мовляв.
Згодом підозри впали на всіх сусідів-чоловіків. Артур висував такі абсурдні звинувачення, що Люба спершу просто втрачала дар мови від його вигадок.
А далі стало ще гірше. Він почав її бити.
Люба зверталася до дільничного, навіть писала заяву.
Але, по-перше, Артур бив так, що синців не залишалося. А по-друге, під час розмови з дільничним поводився як зразковий чоловік – усміхався, говорив ввічливо, турботливо. Той навіть подумав, що з Любою щось не так, якщо вона здатна обмовляти такого чудового чоловіка.
Вона намагалася втекти. Кілька разів. Але щоразу Артур її знаходив – перехоплював просто на вокзалі чи біля автобуса, повертав додому та жорстоко карав.
Сьогодні ж він прийшов п’яним. Хоча спиртного не любив – вважав себе спортсменом. Але щось сталося. Щось таке, що вивело його з рівноваги…
Спочатку Артур грубо скрутив Любу і потягнув у спальню. А потім, через деякий час, одним ковтком залив у себе ще півпляшки горілки й почав її нещадно бити.
Таким жорстоким і бездушним він ще ніколи не був. Десь у глибині душі Люба зрозуміла – сьогодні він її вб’є. Це її останній день.
І зараз, повільно засинаючи в сніговому заметі, вона подумки подякувала чоловіку. За те, що смерть буде не такою болісною… І за те, що більше не доведеться терпіти приниження й страждання.
Савелій Олексійович їхав на своїй кобилі за село, до місця, де стояли колгоспні стоги сіна та соломи.
— От уперта жінка, ну скажи, — бурмотів він собі під ніс, розмовляючи сам із собою. — Кажу їй: вранці привезу, вранці. Не пропадуть твої свині, і на старій соломі нічого з ними не станеться. Ні, «їдь» та «їдь»! Всі вуха прожужжала. Наче зараз літо надворі.
Савелій хльоснув коня, полози саней весело поскрипували по снігу. Поруч біг його вірний пес Атос.
Раптом собака різко метнувся до великого замету неподалік дороги. Голосно загавкав, кличучи господаря.
— Що там знову? Кішку знайшов? Іди-но сюди, годі вже лаяти, — покликав Савелій пса, але той не заспокоювався. Навпаки – ще дужче збудився, гарчав і продовжував кликати господаря.
Савелій важко зітхнув, зліз із саней і пішов за собакою. Те, що він побачив, його приголомшило.
— Оце так знахідка… — розгублено пробурмотів він. — Хто ж тебе так, доню? Додому тобі треба, вся ж закоцюбла…
— Не можна мені додому, дядечку… — лише прошепотіла Люба.
Коли за кілька днів до лікарні прийшов дільничний, щоб опитати Любу щодо події, він ніяк не міг повірити, що це зробив Артур.
— Ну треба ж… А на вигляд такий порядний чоловік…
Артура засудили, він отримав строк. А Люба залишилася жити в селі сама. Але вона розуміла: рано чи пізно Артур повернеться, і все може повторитися. А вдруге вона цього вже не переживе. Треба їхати. Шукати інше місце для життя.
Допоміг випадок. У відпустку з Півночі приїхала односельчанка Віра. Розповіла, що там дуже потрібні робочі руки. Будь-яка професія у пошані. А якщо не хочеш працювати за спеціальністю — можна влаштуватися кухарем чи на будь-яку іншу роботу. Вмовила. І Люба поїхала разом із нею.
На Півночі їй сподобалося. Холодно, та жити можна. Навіть цікаво.
А потім Люба познайомилася з Іваном. Він уже кілька років там працював, мав власну квартиру.
З часом вони створили родину, зажили мирно та щасливо. Не так, як раніше з Артуром. Чи можна те життя взагалі назвати життям?
Минув час, і в них із Іваном народилася донька. Якось вони гуляли парком із дитячим візочком, коли назустріч, наче привид із минулого, з’явився Артур.
Відсидів, вийшов із в’язниці й приїхав шукати Любу. Усе, як завжди. За тим самим сценарієм — знайти й повернути. Думав, відшукає й знову почне знущатися, як колись.
Але вона вже заміжня. І в неї є дитина.
Артур стояв, злий, щелепи міцно стиснуті. Іван хотів щось сказати, прогнати його, попередити, що поліція недалеко. Але Люба його випередила.
— Ти даремно приїхав. Тут тебе ніхто не чекав. І більше ніхто тебе не боїться. Я – тим більше! Тепер я знаю, що є справедливість. І ще… Дякую тобі. За те, що тоді викинув мене в замет, а не вбив удома. Тепер я живу справжнім життям. І я знаю, що таке справжнє кохання. Сподіваюся, ми більше ніколи не зустрінемося.
Взявши Івана під руку, вона гордо пішла геть. В інше життя. Назавжди.
