Цілу ніч безперервно лив дощ, гримів грім. Вийшовши надвір, Саша побачила чисте небо – ніби негода й не бушувала. Вона згадала, що її улюблена собака Ася голосно вила, і вирішила перевірити, чи не протекла будка через сильну зливу.
Проте Ася не вибігла їй назустріч, як завжди. Зазвичай собака вранці носилася подвір’ям, радісно зустрічаючи господиню, але сьогодні поводилася незвично – залишалася в будці й навіть не думала виходити.
Саша стривожилася: може, Аська захворіла? Вона повернулася до будинку, відрізала кілька шматочків ковбаси, сподіваючись виманити улюбленицю.
— Ася, дивись, ковбаска! – лагідно покликала вона.
Проте собака навіть не поворухнулася – лише лежала й мовчки дивилася на неї. Це ще більше стривожило жінку, і вона вирішила негайно викликати ветеринара.
За двадцять хвилин приїхав лікар Леонід Іванович. Він теж намагався покликати собаку, але марно.
— Дивно… Ніколи вона так себе не поводила, – стурбовано мовив він. – Може, її вкусив кліщ? Треба спробувати витягнути її звідти.
Саша нахилилася до будки і почала обережно витягати Асю. Відчувши, що сховатися вже не вдасться, собака неохоче виповзла назовні.
Раптом ветеринар заглянув у будку і вигукнув:
— Там хтось ворушиться!
Саша подивилася всередину і застигла від подиву.
— Що там таке? – запитав Леонід Іванович.
— Це не «що», а «хто»! – ошелешено промовила жінка. – Там дитина!
— Дитина?! Давайте я допоможу!
Лікар надів окуляри й нахилився до будки, проте Ася загрозливо загарчала. Саша відвела її на веранду, а коли повернулася, то побачила в руках ветеринара маленького хлопчика. Дитина, років трьох на вигляд, протирала сонні очі й розгублено дивилася навколо.
— Хто ж це? – здивувалася Саша.
Хлопчик був у брудному одязі, без взуття. Побачивши Леоніда Івановича, він раптом заплакав.
Саша взяла малого на руки й понесла в будинок, щоб зателефонувати в поліцію. Очевидно, батьки давно його шукають.
— Не поспішай дзвонити. Я знаю цього хлопчину, – раптом сказав ветеринар. – Це син Оксани… Її раніше за крадіжки саджали до в’язниці. Сумніваюся, що вона шукає дитину – швидше за все, десь п’яна валяється.
— Але ж її посадили! – нагадала Саша.
— Недавно випустили, і вона одразу забрала хлопця з інтернату. Тільки ось, схоже, він їй зовсім не потрібен… Таких горе-матерів слід позбавляти батьківських прав. Мало того, що дитині майже п’ять, а він і говорити добре не вміє…
Саша пам’ятала Оксану – вони разом навчалися у школі. Але після випуску та зв’язалася зі злочинцем, і її життя покотилося шкереберть: пиятики, крадіжки. Спершу її засудили умовно, але вона не зробила висновків і продовжила красти. Наступного разу від відповідальності не втекла – після зухвалого пограбування листоноші, що розносив пенсії, Оксану затримали.
У в’язниці вона народила сина, якого передали в інтернат. Однак, вийшовши на свободу, забрала дитину.
— Нехай хлопчик трохи побуде в мене, – зітхнула Саша. – Я його нагодую, скупаю, а потім відведу до Оксани.
— Скоріш за все, він учора гуляв неподалік, – припустив ветеринар. – Злякався грози й забився в будку до собаки. У Асі, мабуть, спрацював материнський інстинкт – вона його захищала і навіть нас не підпускала.
Саша нагодувала малого, викупала і загорнула в теплу ковдру.
Саме в цей момент у будинок увійшов її чоловік Андрій.
— Коханий, ти якраз вчасно. Зможеш з’їздити в магазин? Ромчику треба купити одяг і взуття, — зустрічаючи чоловіка, сказала Саша.
— Не зрозумів… Що тут сталося без мене? Чия це дитина?
— Рідний, я все поясню пізніше, — відповіла жінка. — Це син Оксани, про яку я тобі якось розповідала.
Андрій більше нічого не питав. Він розвернувся й поїхав у магазин. Йому було відомо, наскільки болісна для дружини тема дітей. Саша двічі вагітніла, але втрачала дитину. Жоден лікар не міг пояснити, чому вона не здатна виносити малюка.
Повернувшись, чоловік простягнув дружині пакет із новим одягом для маленького гостя. А ще купив хлопчикові яскраву машинку. Побачивши подарунок, Ромчик усміхнувся й почав радісно крутити іграшку в руках.
Переодягнувши дитину, Саша вирішила покласти його спати.
— Я не хочу до мами! — тихо промовив хлопчик, потираючи очі.
— Спи, маленький. Ніхто тебе зараз не веде до неї, — заспокоїла його жінка, вкриваючи пледом.
Коли Ромчик заснув, Саша підійшла до чоловіка й розповіла, що хлопчик боїться повертатися до матері.
— Ну, воно й не дивно, якщо Оксана постійно п’є, — зітхнув Андрій. — Але що нам тепер із цим робити?
— Побудь із ним, а я сходжу до неї. Треба дізнатися, що там у них коїться, — попросила Саша.
Вона попрямувала до напівзруйнованого будинку. Всередині стояв густий тютюновий дим, і в темному приміщенні майже нічого не було видно. Саша закашлялася, і тут почувся хрипкий голос Оксани:
— Ти хто? Горілка є?
— Ти мене не впізнала, Оксано? Я – Саша. Ми в школі разом навчалися.
— Не впізнала. І що? Горілка є?
— Ні, я ж не п’ю.
— А я п’ю! — захрипло розсміялася жінка.
— Оксано, де твій син?
— А я знаю? Може, спить, може, на вулицю пішов. Чого приперлася?
— Ромчик у мене. Я знайшла його в собачій будці. Тобі не соромно?
— Ой, не вчи мене жити! Як малий бігає по чужих тітках — нехай там і залишається. А як повернеться додому, я йому ременя дам!
— Він до тебе не повернеться! Я зараз викличу поліцію. Дитина не має жити в таких умовах!
— Зажди… Не треба поліцію, — замотала головою Оксана. — У мене ж нікого, крім Ромчика, немає… Нехай повертається, він мій єдиний.
— Тоді спершу витверезися й приведи дім до ладу! Потім і поговоримо, — різко відповіла Саша й вийшла за двері.
Минув тиждень, але за хлопчиком ніхто так і не прийшов. За ці дні Ромчик встиг прив’язатися до Саші й навіть почав називати її мамою.
Жінку непокоїло, що Оксана не приходить по сина, тому вона вирішила знову до неї навідатися. Але, увійшовши до будинку, застигла в жаху: на підлозі нерухомо лежало тіло.
Саша негайно викликала швидку, але було вже пізно – лікарі констатували смерть від алкогольного отруєння.
Після похорону Оксани жінка твердо вирішила оформити опіку над хлопчиком. Завдяки дозволу соціальних служб Ромчик залишився в їхній родині. Він майже не згадував рідну матір, лише зрідка повторював:
— Я ніколи туди не повернуся…
Андрій і Саша були щасливі, що змогли подарувати дитині справжню родину.
Минуло два роки. Весняне сонечко лагідно зігрівало землю. По подвір’ю весело бігав уже підрослий Ромчик, граючись із цуценятами Аськи.
— Синку, обережно, не впади! — усміхаючись, гукнула Саша.
— Та нічого! Синці прикрашають справжнього чоловіка! — розсміявся Андрій, поправляючи шапочку маленькій дівчинці, яка сиділа в нього на руках. — Правда, Дашенько?
Маленька посміхнулася у відповідь, і щасливі батьки продовжили гуляти разом із двома своїми прекрасними дітьми.
