Щоб скоротити шлях додому, Василь попрямував уздовж ринкових рядів. По дорозi купив кiлька продуктiв на вечерю. Витративши всi гроші, чоловік повільно попрямував до своєї дев’ятиповерхівки. Але несподівано почув голос, який змусив його здригнутися:
– Синочку! Вiзьми домашнi яблука!
Зупинившись, Василь повернувся в бік ринку й уважно подивився на бабусю, що його кликала. Вона була дуже схожа на його рідну, навіть голос був майже таким самим.
– Точно домашні? – запитав Василь.
– Авжеж! Яблуня цього року добре вродила! – відповіла старенька.
– А чому деякi з черв’ячками?
– Бо без хімії, синку. Природні, чисті яблучка, ось і черв’ячки не побоялися! – заусміхалася бабуся.
Насправді Василь повернувся сюди не за яблуками. Його зачепив той знайомий голос, що так нагадував покійну бабусю. Вона теж уміла так переконливо говорити. Вiн неначе приріс до мiсця.
– Добре, візьму. Дружина вагітна, синок вдома, може, їм сподобається, – погодився чоловік.
– Приходь завтра! Я тобі меду принесу, липового! – запропонувала старенька.
Василь кивнув, подякував і рушив додому. Дорогою він згадував свою бабусю. Вона була доброю жінкою, завжди дбала про нього, завжди підтримувала. Крiм неї, у хлопчика нiкого не було. Мати залишила його бабусi ще немовлям і поїхала. Казали, що її не стало через зловживання алкоголем. Бабуся часто нишком плакала, а маленький Вася втішав її:
– Бабусю, не плач. Я виросту й допомагатиму тобі!
Але їй не судилося дочекатися цього моменту. Вона померла, коли Василю було тринадцять. Його віддали в дитячий будинок, а бабусину квартиру забрали родичі, яких хлопець навіть не знав.
Так Василь виріс у притулку. Закінчив училище, відслужив в армії, отримав квартиру. Працював на заводі. Хлопець був гарним, високим, але дівчата, дізнавшись, що він сирота, одразу втрачали до нього інтерес. Лише через п’ять років він зустрів Галю, дівчину, яка теж виросла в притулку. Вони одружилися, у них народився син Микитка. А тепер Галя чекала на донечку.
З усмішкою Василь зайшов до квартири й поставив пакети на стіл.
– Галинко, розбирай продукти. А ще я купив у бабусі на ринку домашні яблука! – сказав він дружині.
Жінка зацікавлено заглянула в пакети. Незабаром вона з Микиткою сиділи перед телевізором і смакували соковитими яблуками.
Тієї ночі Василь знову бачив уві сні свою бабусю. Вона лагідно гладила його по голові й тихо казала: – Внучку, все у тебе буде добре!
Вранці його розбудив будильник. Пора було йти на роботу. Але думки про стареньку з ринку не покидали його. Його охопив смуток, ніби він втратив щось важливе. І тут у пам’яті спливло ім’я: Марія Тимофіївна! По дорозі додому він вирішив знову зайти на ринок. Виявилося, що Василь нагадав тій бабусі її загиблого сина Кирила. Вона вирішила наступного дня привезти для нього обіцяний мед.
Повертаючись знайомою дорогою, Василь почув знову той самий голос:
– Синку! А мед ти забув узяти!
Обернувшись, він побачив стареньку, яка дивилася на нього з такою теплотою. Підійшовши до ятки, чоловік глянув на банку з медом і запитав:
– Скільки я винен?
– Та які гроші, синку? Це від душі, для тебе й твоєї сім’ї!
Василь розгубився, але його серце наповнилося теплом…
Хіба ця бабуся просто так вирішила його пригостити?
– А у вас є солодка морква? – несподівано запитав він.
Старенька трохи розгубилася, але потім відповіла:
– А як же, синку! У мене в селі всього вистачає. Тільки от сумки важкі, сама не донесу. Хочеш – приїжджай, дам тобі і моркви, і картоплі, і цибулі, скільки треба.
Зачарований спогадами про дитинство, Вася пішов за бабусею. Прибувши в село, він задумався. Все було таким же, як і в далекі роки його дитинства: ті ж хатинки, ті ж дороги, обабіч яких ріс подорожник, ті ж грядки на городі, між якими він колись бігав маленьким хлопчиком.
…Наступного року Марія Тимофіївна знову чекала гостей. Вона вирушила до сільського магазину, щоб купити частування.
– Лорочко, мені он тих цукерок, та ще не забудь торт, – звернулася вона до продавчині.
Та простягнулася за солодощами, але тут у черзі почулося:
– Тимофіївно, навіщо тобі стільки солодкого? Ще діабет підхопиш! – хихикнула баба Нюра.
– Це не для мене, а для гостей, – з гордістю відповіла старенька.
– Ой, обберуть вони тебе як липку! Чужі ж, – зітхнула сусідка.
Марія Тимофіївна нічого їй не відповіла. Людям рота не закриєш. Головне, що їй добре! Адже для самотньої людини найбільше щастя – це приймати молодь із дітьми. Так і сталося, що Вася зі своєю сім’єю стали їй рідними. Щоліта вони приїжджали до неї, і це було для бабусі справжньою радістю. Адже не важливо, рідні вони чи ні – головне, що добрі люди!
