— Сергунь, пожалів би себе, не дай Боже щось трапиться!
— Не каркай, Маріє! Завтра дощі підуть, знову будеш скаржитись.
— Так Нікіта обіцяв приїхати на вихідних і дах полагодити.
— Не приїде він, вже кілька тижнів обіцяє й не приїжджає. Йому зараз не до нас.
Марія Іванівна махнула рукою й пішла до дому. У чомусь її чоловік мав рацію, їй не можна ображатись на сина. Адже в нього своя сім’я: дружина, новонароджена дитина, робота, будинок — звідки час на батьків?
Десь на подвір’ї пролунав тріск і глухий удар. В грудях Марії Іванівни все похолоділо, як від холодного душу. Вона, не відчуваючи ніг, вибігла на двір. Сергій Васильович — її чоловік лежав на траві, на спині, як впав, так і залишився.
Залунали крики, сусіди зібралися, хтось викликав швидку. Сергій тихо стогнав, хоча якби був здатний, він кричав би сильніше за свою дружину. Кому він тепер залишить свою жінку? Вона не впорається, як би він не старався, а синові вона зовсім не потрібна. Він добре пам’ятає їхню останню розмову, коли батько сказав: «Потурбуйся про матір, вона ж сумує». І що відповів він?
— Тато, зрозумійте, у мене своє життя. Спасибі вам, що ви мене виростили, дали освіту, але тепер у нас у кожного своя дорога. Я вам буду допомагати фінансово, але тільки іноді, бо у мене й так турбот вистачає. Я до села не повернуся, не кличте.
Як їй пояснити, що вони виростили сина, якому байдуже, що батьки вже старіють і потребують допомоги? Як донести йому, що в селі старим важко? Якщо він не хоче повернутись додому, хоча б нехай знайде квартиру поближче, щоб можна було навідуватися один до одного.
Швидка приїхала швидко, і вже через годину Сергій Васильович був на операційному столі. Марія Іванівна, стискаючи в руках мокрий від сліз хустинку, ходила по лікарняному коридору, чекаючи на вирок лікарів. Нікіта так і не приїхав, хоча сусіди повідомили йому, що батько впав з даху й його забрали в лікарню. Можливо, йому було соромно, що він не приїхав, а може, просто не було часу — хто його знає.
Операція була дуже складною, серце Сергія Васильовича кілька разів зупинялося, але, слава Богу, все обійшлося. Однак одне непокоїло Сергія — тепер він, як овоч, буде лежати на ліжку, а Марія годуватиме його з ложечки та носитиме горщики. Марія Іванівна, звісно, заплакала, дізнавшись, що чоловік став паралізованим, але вона була рада, що він живий. А на старість років важливо мати когось поруч, хто піклується про тебе, і відчувати, що й ти потрібен іншій людині.
Нікіта приїхав до лікарні лише один раз, і то, щоб поговорити з лікарями про стан батька. Він не заходив до палати, послався на брак часу. Але до матері в село він все ж поїхав, щоб повідомити, що знайшов будинок для людей з інвалідністю, і навіть домовився, щоб його батьків прийняли туди разом, за певну плату.
— Мамо, ти ж розумієш, як важко буде справлятися з батьком. А в тому будинку сиділки, медсестри, лікарі… Живіть скільки хочете, вас не виганятимуть. Там вам і їсти дадуть, і прати, і купати — живіть, не хочу!
— Ех, синочку… Так ти хочеш нас у будинок для престарілих відправити?
— Який будинок для престарілих? Це спеціалізований будинок для інвалідів, це зовсім інше.
— Ні, сину, це не інше, і не треба мене переконувати. Я не прошу в тебе допомоги, сама впораюся. А якщо не впораюся, то добрі люди допоможуть. А ти йди… Йди і живи, як підказує тобі совість, якщо вона в тебе є.
Нікіта плюнув на підлогу, голосно грюкнув дверима й пішов. А Марія Іванівна заплакала. Не такої старості вона собі уявляла, ой не такої. Вона ж думала, що син одружиться, що їхній будинок буде повний дітей, а син з дружиною допомагатимуть їм на старість. А вийшло так, що під старість вони нікому не потрібні. І здоров’я вже не те, Господь забрав, як наче вирішив перевірити їх з дідом на міцність.
А може, й справді, цей будинок, де давно не чути дитячого сміху, може, поїхати до того будинку престарілих? Марія Іванівна вийшла на подвір’я і озирнулася. Високий, міцний будинок, збудований з брусів, виглядав, як казковий терем: різьблені наличники, красиве крильце, так само різьблений дерев’яний паркан. А сад який у них — ой! Чого тільки немає: і яблуні, і вишні, і груші, і сливи, і навіть черешня. Трохи осторонь стояла баня, хороша, майже нова. А скільки березових віників вони заготовили, скільки ароматних трав назбирали! Думали, що син з дружиною приїдуть, вони їм баню натоплять, а потім чаєм смачним із медом та варенням із лісових ягід частуватимуть.
Спочатку Марія Іванівна справлялася і не скаржилася. Покормить чоловіка, перестелить йому ліжко, змінить одяг, потім стирає, прибирає, готує. А потім стало важче, але і тут сусіди не залишили її, допомагали чим могли. А нещодавно почали навідуватися городяни, кажучи, що вони цікавляться продажем будинку, бо бачили оголошення.
— Це, мабуть, якась помилка! Ми ж не давали ніяких оголошень.
— Ось, будь ласка! Село Лугове, вулиця Лісова, будинок вісімнадцять. Читайте самі.
Марія Іванівна прочитала: «Продам будинок разом з батьками. Недорого». І знову по її зморшкуватих щоках покотилися гіркі сльози. Мало того, що з чоловіком сталося таке нещастя, так ще й єдиний син виявився підлим. Звісно, вона прогнала тих покупців, але приїхали наступні. Чоловік з дружиною та двома дітьми.
Обоє вихованці дитбудинку, тому, коли вони побачили оголошення, то не повірили своїм очам. А коли зателефонували за вказаним номером і поговорили з Нікітою, то були приголомшені його цинізмом.
— Не хвилюйтеся, вони все одно довго не протягнуть, зате вам дістатиметься будинок з садом і, зверніть увагу, зовсім недорого, — сказав Нікіта.
Це так вразило подружжя Мітрофанових, що наступного ж дня вони вирушили до села, щоб на власні очі побачити тих нещасних, яких їхній єдиний син вирішив продати. Те, що вони побачили, глибоко вразило їх. У будинку було безладно. На металевому ліжку біля вікна лежав старий паралізований чоловік, а трохи далі на дивані сиділа Марія Іванівна, у якої вже другий день не знижувалося тиск, ймовірно, від переживань.
Ігор і Ірина пішли в магазин. Поки Ірина готувала курячий суп, Ігор нарубав дров та розпалив піч. Вони також натопили баню, а потім Ігор підняв старого Сергія Васильовича, висохлого від хвороб і віку, і поніс його в баню. Помив його і переодягнув у чисте, а Ірина потім нагодувала його. Після цього настав черга для Марії Іванівни — паритися в бані.
— Ви нас купили? — запитали вони до вечора, коли побачили, що подружжя не тільки не поїхало, але й навели порядок, миють і чистять.
— Та що ви! Ми просто прочитали оголошення і вирішили допомогти. Ми з Ігорем обидва з дитбудинку… Завжди мріяли про велику родину, ось навіть двох діток народили, але це не межа, хочемо ще двох взяти. А коли діти підростуть і запитають: «Де наші дідусь і бабуся?» — що ми їм скажемо?
— Це так… А знаєте що… Залишайтеся! Живіть тут, поки не набридне, ми й так люди самотні, хоч син є, а хоч його й немає… Нам старим приємно усвідомлювати, що ми не одні в цьому світі, а вам за вашу доброту повернеться все з надлишком.
Ось так Ірина з Ігорем і дітьми переїхали до села. Вони зробили невеликий ремонт, змінили штори та килими, купили трохи нових меблів і техніки. Коли наступного разу Нікіта приїхав з новими покупцями показувати будинок, він був сильно здивований, побачивши, що в дворі рубає дрова незнайомий чоловік, а в будинку пече пироги молода жінка. Двоє маленьких дітей бігали по дому туди-сюди, а його мати — Марія Іванівна сиділа біля телевізора і в’язала дитячі носочки, як колись в’язала йому. Батько сидів у новому інвалідному кріслі, тримаючи в руках газету і читаючи новини про події в країні та світі.
— Чого приїхав?
— Так от… вас проведати…
— Нас проведати чи будинок продавати?
— Тату, не починай…
— А я не починаю. Я скажу один раз, а ти запам’ятай. У нас більше немає сина — Нікіти. Ми безплідні.
— То ви обидва розум втратили! Я звернуся, куди слід, і вас визнають недієздатними.
— Я звернуся, куди слід! За залишення батьків у безпомічному стані, за торгівлю людьми тобі світить не маленький термін.
Ігор ткнув Нікіті в ніс своє посвідчення, і той, побачивши його, швидко відступив назад і втік, виблискуючи п’ятами.
Марія Іванівна та Сергій Васильович живі і досі. Їхня мрія здійснилася: у домі лунають дитячі голоси та веселий сміх, про них піклуються, їх люблять — хоч і не рідні, але все ж. Щоб не було проблем у майбутньому, вони написали дарчу на Ігоря та його дружину. Адже від Нікіти можна було чекати всього, якщо навіть батьків разом із будинком вирішив продати.
Пожилі люди не потребують багато — тарілку гарячого супу, лагідне слово і відчуття турботи. Не важливо, хто це зробить, головне — відчувати, що ти потрібен, що тебе люблять.
Не проходьте повз старих,
Не залишайте їх у самотності.
Купіть хліба, молока, крупи
І допоможіть з доброю усмішкою.
Для вас це кілька сотень,
Кілька хвилин, що ви витратили,
А наверху все буде зараховано,
Адже доброта не забувається.
