— Алешеньку, ти прийдеш сьогодні? — запитала Тетяна Олегівна.
— Мамо, ну ти ж чудово знаєш, скільки у мене справ. Мені доводиться працювати і за себе, і за тебе, — відповів Олексій. — А сестра моя взагалі нічого не тямить у бізнесі, від неї ніякої допомоги!
— Ти забагато від неї вимагаєш. Вона – мати, у неї інші обов’язки! І потім, чим же ти такий зайнятий на фірмі? Там завжди все йде своєю чергою. Карл Семенович усім керує.
— Твій Карл Семенович, — тихо перебив її син, — давно застарів. Я взагалі хочу, щоб ти дала мені довіреність, і я звільнив цього пенсіонера.
Тетяна стиснула губи.
— Ні, сину, я довіряю Карлу Семеновичу ледь не більше, ніж собі.
Олексій зірвався на крик:
— А нічого, що я твій син, і саме я маю тут усім заправляти, а не цей старий дід?!
У слухавці пролунали короткі гудки. Тетяна Олегівна відкинулася на подушку. Ця розмова забрала у неї останні сили.
До лікарні її привезли діти. Вона довго намагалася боротися з хворобою вдома, але марно. Коли зрозуміла, що сили на межі, подзвонила дітям. І тільки після слів, що їй залишилося зовсім небагато, вони нарешті приїхали.
Все вирішили швидко – за дві години вона вже була в палаті. Як не благала їх мати залишити її вдома, щоб останні дні провести поруч із рідними, вони навіть не слухали. Уже в лікарні вона усвідомила: ніхто не прийде, усі просто чекатимуть її смерті.
Коли її діти стали дорослими, вона вдруге вийшла заміж. Чоловік мав невеликий бізнес, дітей у нього не було, а у Тетяни з’явилося багато вільного часу. Вони разом взялися за роботу, але несподівано чоловік помер, залишивши їй у спадок підприємство.
Діти, звісно, не відмовлялися від фінансової допомоги, але навідувати матір без причини не поспішали. Коли вона захворіла, спершу навіть зраділа – думала, що тепер вони будуть поруч. Але діти швидко зникли, і стан її лише погіршувався.
Лікарі нічого не обіцяли, але за їхніми очима Тетяна розуміла – чекати хорошого не варто. Вона просто лежала і згадувала життя. Після розмови з сином навіть хотіла вимкнути телефон назавжди. І зробила це з останніх сил.
Карл Семенович відвідував її, розповідав, що Олексій намагається керувати фірмою, віддає безглузді накази, і що скоро все піде шкереберть.
Тетяна, стискаючи руку старого друга, прошепотіла:
— Потерпи, Карле. Ось мене не стане – нехай тоді Льошка все руйнує.
— Тань, ну що ти таке кажеш! У твоєму віці ще зарано про смерть думати.
— Час настав, Карле, я це відчуваю.
— Тобі потрібна турбота, Танюш. Тоді й не думатимеш про погане.
Тетяна заплющила очі. Їй було нестерпно боляче усвідомлювати, що рідні діти просто чекають її смерті.
Вона майже задрімала, коли почула дивний шелест. Відкривши очі, побачила молоду дівчину, яка винувато дивилася на неї.
— Ой, пробачте, я вас розбудила! Можу зайти пізніше, — сказала вона, тримаючи у руках швабру та відро.
— А де Зоя?
Зазвичай тут прибирала Зоя – тиха, добра жінка, що працювала санітаркою. Інших Тетяна не помічала. Але сьогодні все було інакше.
— Мама захворіла, я їй допомагаю, — пояснила дівчина.
— Звісно, люба, — усміхнулася Тетяна Олегівна, спостерігаючи за її рухами.
Вона смахнула сльози. І з кожним помахом швабри відчувала, як життя триває. Навіть тут, у лікарняній палаті. Це було, наче ковток свіжого повітря. Дрібниця, що дарує надію.
Дівчина прибирала обережно, і Тетяна подумала, що, можливо, ще не варто здаватися. Може, ще є час повернути життя на правильний шлях.
— Вам щось потрібно? Принести, купити? — запитала прибиральниця, помітивши, що Тетяна плаче.
Тетяна витерла сльози, що навернулися на очі.
— Нічого мені не хочеться, дякую тобі, люба, — відповіла вона.
Дівчина здивовано подивилася на неї.
— Але чому ж ви тоді плачете? Знаєте що, я до вас увечері забіжу! Обов’язково принесу млинців, якраз збиралася смажити. Не сумуйте!
Вона легко вибігла з палати. Тетяна Олегівна раптом зрозуміла, що навіть не запитала, як її звати.
Увечері стало особливо самотньо. Хотілося включити телефон, але вона зітхнула і відклала його — все одно ні Олена, ні Олексій не захочуть говорити.
Раптом двері палати відчинилися.
— А ось і я! — пролунав знайомий голос.
Тетяна Олегівна навіть трохи підвелася від здивування.
— Це ви?
— Я ж обіцяла! До речі, мене Іра звати, — відповіла дівчина, викладаючи на тумбочку тарілки.
Тетяна вдихнула аромат свіжих млинців та ще чогось, давно забутого.
— Не можу зрозуміти, чим так смачно пахне…
— Це полуничне варення! Я ще й сметану принесла. З чим вам більше подобається? Ось шматочок млинця — будете з варенням чи зі сметанкою?
Іра обережно піднесла шматочок до губ Тетяни. Та й сама не помітила, як з’їла майже всю тарілку.
— Ох, більше не можу! — вигукнула вона.
— Ну й добре, — усміхнулася Іра.
— Онуко, яка ж ти чудова!
Тетяна заплакала.
— Не плачте, будь ласка, — сказала Іра, лагідно погладивши її руку. — Все буде гаразд, от побачите. Головне — вірити і, звісно ж, добре харчуватися. А звідки ще взяти сили, щоб одужати? Ви спіть, а завтра я знову замість мами прийду. Тож побачимося!
Наступного дня Тетяна Олегівна почувалася ніби краще. Як могла, привела до ладу волосся. Коли з відром і шваброю зайшла Іра, здавалося, що разом із нею в палату увійшло сонце — стало тепліше на душі.
Таня розпитувала дівчину про все. Іра навчалася та допомагала матері. Батько помер, коли вона була ще зовсім маленькою, тому вона його не пам’ятала.
— Ластівко, — сказала Тетяна Олегівна, кинула погляд на охололі млинці. — Візьми, у мене є трохи грошей. Ти ж купувала продукти, старалася.
Іра збентежено опустила очі, але Тетяна наполягала. У цю мить між ними з’явилося щось схоже на справжню дружбу, про яку Тетяна вже й не мріяла. Їй стало легше на серці.
Іра весело розсміялася.
— Ну що ви таке кажете? Це ж дрібниця! Головне — здоров’я. Це справді страшно, коли хтось втрачає можливість бути здоровим.
Тетяна Олегівна майже не зімкнула очей за всю ніч, а на ранок уже точно знала, що має зробити. Коли Іра прийшла, вона вже чекала на неї. Розмову почала здалеку:
— Ірочко, ти зараз сильно зайнята навчанням?
Іра усміхнулася:
— Ні, у нас канікули. Сесію здала добре.
— А в тебе є мрія?
Іра присіла поруч, взяла тарілку з голубцями, подула на шматочок і простягнула Тетяні. Та, не сперечаючись, почала їсти і раптом зрозуміла, що робить це сама, без допомоги.
— Звичайно, у кожної людини має бути мрія. Без неї ніяк. Знаєте, з самого дитинства мрію відвезти маму в Париж. Так-так, не смійтеся, саме туди! Моя мама ніколи не була за кордоном, усе життя працювала, жила заради інших. Пам’ятаю, коли мені було п’ять, я пообіцяла їй, що коли виросту, обов’язково відвезу її в Париж. І знаєте, я це зроблю! Закінчу університет, знайду роботу – і повезу, чого б це мені не коштувало.
Тетяна лагідно взяла її за руку:
— Я впевнена, що ти досягнеш всього, чого захочеш. Але я хотіла б запропонувати тобі роботу.
— Роботу? — Іра здивовано подивилася на неї.
— Так, саме роботу. Побудь моєю онукою. Справжньою, доброю, турботливою. Мені залишилося небагато, а так не хочеться йти з життя на самоті. Моїм дітям я не потрібна, їм лише гроші подавай. Я добре заплачу тобі та твоїй мамі, вам вистачить на подорож до Парижа з надлишком.
Іра здивовано, навіть трохи налякано, глянула на неї.
— Ви що? Так не можна! Не треба ніяких грошей! Я й так буду вашою онукою… І не треба! Не пропонуйте гроші за турботу й теплі стосунки. Не все можна купити або продати.
Тетяна Олегівна дивилася на неї з сумом і думала, що дівчина ще надто молода, щоб знати справжнє життя.
Іра стала приходити так часто, що Тетяна ледь встигала доїдати гостинці та дякувати їй за тепло. Вона спробувала поговорити із Зоєю про оплату за турботу, але та так глянула на неї, що всяке бажання продовжувати цю тему зникло.
Одного разу Іра принесла купу книжок: вони разом вивчали, які вправи необхідні для хвороби Тетяни, яка дієта їй підходить. Лікар лише знизував плечима й говорив, що турбота та бажання жити іноді творять дива більше, ніж медицина.
І справді, Тетяна відчувала себе набагато краще, навіть помічала за собою, що частіше усміхається. Вона давно не усміхалася. Таня розуміла, що Іра їй ніхто, але зараз ближче за неї й Зою не було нікого.
Якось увечері до палати зайшов лікар.
— Тетяно Олегівно, хочу з вами поговорити.
— Так, я слухаю.
Лікар трохи пом’явся.
— Хотів би обговорити питання операції.
Тетяна здивовано глянула на нього:
— Але ж ви казали, що сенсу немає, що вже запізно?
— Так, тиждень тому я казав саме так. Але зараз скажу інакше: шансів мало, але ви почуваєтеся значно краще, ваш організм зміцнів. Тому це все-таки шанс.
— Можна мені подумати?
— Так, але, будь ласка, не зволікайте.
Таня провела ніч без сну, перебираючи в пам’яті все своє життя — і хороше, і погане. Хотілося їй жити? Безперечно, так. Хотілося лежати безпомічною, не знаючи, скільки ще залишилося? Ні.
Вранці вона покликала лікаря. Вони довго розмовляли, а потім до палати зайшов якийсь чоловік, слідом за ним жінка. Вони оглядали її, проводили обстеження, брали аналізи…
Коли прийшла Іра, Тетяна сяяла від радості.
— Доню, мені запропонували зробити операцію!
— Справді? — Іра широко розкрила очі, потім присіла поруч і взяла Тетяну Олегівну за руку. — Але ж ви казали…
— Так, і мені так казали. А вчора лікар сказав, що шанс є — маленький, але все ж є. Ти знай, ти — найсвітліше і найдобріше, що було в моєму житті.
Іра витерла сльози. Їй справді подобалася ця жінка — така сильна, незламна.
— Коли операція?
— Завтра по обіді, Ірочко. А можна попросити тебе про одну річ?
Іра швидко кивнула, все ще витираючи сльози:
— Звісно, що завгодно.
Тетяна нахилилася і щось тихо прошепотіла їй на вухо. Брови дівчини злетіли вгору від подиву.
А потім вона захоплено вигукнула:
— Ви неймовірна! Я все зроблю!
Наступного дня коридором лікарні йшла ціла процесія. Лікар намагався зупинити цих людей, але марно.
— Ви не розумієте, — говорив молодий чоловік, — якщо не сьогодні, то завтра мама помре. А потім доведеться чекати пів року, щоб вступити у спадщину! А з заповітом усе набагато простіше. Ми ненадовго, все вже підготовлено, ось і нотаріус із нами. Пара хвилин — і все!
Лікар раптово змінив тон:
— А, ну раз із нотаріусом, то, звісно, заходьте.
Алексій не звернув уваги на цю зміну, рішуче відчинив двері палати й… завмер.
Слідом за ним увірвалася Алёна і теж застигла на місці. Нотаріус зазирнув через їхні плечі і здивовано промовив:
— Не зрозумів… А хто тут помирає?
Тетяна, що лежала в ліжку, трималася впевнено. Їй було нелегко, але вона дуже старалася. На обличчі легкий макіяж, волосся акуратно укладене, на плечах — шовковий халат. А поруч Іра читала їй книгу.
Побачивши дітей, Тетяна з удаваним захопленням вигукнула:
— Ой, дітки! Яка радість, що ви прийшли!
Алексій розгублено пробурмотів:
— Мамо… Ти що? Ти ж мала вже… ну… померти…
Він кинув спантеличений погляд на Алёну. Тетяна насмішкувато посміхнулася:
— А ти що, хоронити мене прийшов?
— Та ні… Гаразд, бачу, що тобі краще. Але ж ми нотаріуса не просто так запросили! Ось заповіт, тобі треба підписати.
Тетяна знизала плечима:
— Навіщо?
— Ну як? Щоб потім не було тяганини…
— Не хвилюйся, ніякої тяганини не буде.
Вона повільно піднялася і поглянула на дітей.
— Заповіт вже складений, завірений, і ваших імен у ньому немає.
Тетяна відвернулася. Вона чула, як Алёна верещала, обзиваючи її останніми словами, як Алексій лаявся, але охорона швидко вивела їх із палати.
Лікар підійшов ближче:
— Тетяно Олегівно, час.
Тетяна глянула на Іру. Дівчина витирала сльози.
— Послухай, внученько… Ти для мене зараз найрідніша людина. Ти зробила більше, ніж будь-хто. Ти змусила мене захотіти жити. Якщо раптом я не повернуся… Виконай мамину мрію, обов’язково! Заповіт складений на тебе. Тепер у тебе буде все, щоб здійснити її. Хоч кожного дня в Париж літайте!
Тетяну на каталці повезли коридором. Іра спочатку розгублено дивилася їй услід, а потім кинулася вперед і догнала її.
— Я чекатиму тут. Чекаю на вас! А в Париж ми поїдемо разом — на наступні канікули!
А вже за три місяці Іра, Зоя і Тетяна захоплено дивилися на Ейфелеву вежу. Перед ними відкривалася нова сторінка життя — поруч із тими, хто став близьким не за кров’ю, а за душею.
