Стук у двері пролунав саме тоді, коли Антоніна Михайлівна готувала собі сніданок. Ще звечора вона зробила сирники та заморозила їх, щоб зранку просто розігріти та насолодитися улюбленою стравою. Але все пішло не так.
— Кого це так рано принесло? – пробурмотіла вона, визираючи у вікно. Проте нічого не було видно.
Антоніна Михайлівна жила на дачі сама, але страху не відчувала. Все ж ранок, та й сусіди навкруги. Он, Іванови ціле літо тут мешкають. А Тамара, сусідка з іншого боку, тільки вчора приїхала, отже, раніше ніж за тиждень точно не поїде.
Жінка відчинила скрипучі двері й сильно здивувалася.
— Доброго ранку, мамо!
На порозі, широко усміхаючись, стояв зять.
— Льоша, ти що тут робиш? – запитала вона. – Ще й так рано. А де моя дочка?
Посмішка з обличчя Олексія зникла, а Антоніна Михайлівна важко зітхнула.
— Заходь, я якраз сирники приготувала.
— Сирники… — протягнув він. – З варенням?
— З варенням, — усміхнулася вона.
Поки Льоша їв, теща уважно за ним спостерігала. Кажуть, що теща й зять завжди ворогують, але не в їхньому випадку.
Олексій був сиротою при живих батьках. Його виховували дідусь і бабуся, поки мати влаштовувала особисте життя, а батько взагалі зник невідомо де. Коли Льоша зустрів Іру, бабуся ще була жива, але до весілля не дожила.
Антоніна Михайлівна добре пам’ятала, як наступного дня після весілля він тихо запитав:
— Можна я вас мамою називатиму?
І вона дозволила.
Олексій не просто називав тещу мамою, а й ставився до неї, як до рідної. Рідна мати жила, але синові було байдуже – він не хотів із нею спілкуватися, та й вона теж не прагнула цього.
Зять виявився ідеальним. Згодом Антоніна Михайлівна і справді полюбила його, як сина. Він завжди приходив на допомогу, хоча теща його добротою не зловживала. Коли вона захворіла, Олексій узяв відгул на роботі, щоб привезти їй ліки. Він турбувався про другу маму навіть більше, ніж її рідна дочка.
Іра була доброю, але трохи розпещеною. І Антоніна Михайлівна це розуміла. У цьому була її провина – вона багато чого дозволяла доньці. Потім і Льоша почав її балувати, адже мав у собі багато любові, яку не було кому віддати. От і віддавав.
Але раз зять приїхав один, без Іри, значить, щось сталося. І це не дивувало. Куди ж ще йому було подітися?
Нагодувавши Олексія, Антоніна Михайлівна нарешті запитала:
— Розповідай, що сталося, що ти так рано до мене примчав?
Чоловік насупився, потім заговорив швидко:
— Пробачте, мамо, але ваша дочка мене довела! Ми збиралися ввечері в ресторан. Хотів її потішити, зробити приємний сюрприз. Бо скільки можна сидіти вдома? Думав, відпочинемо, прогуляємось, усе-таки літо, теплі ночі.
— І що сталося?
— Все почалося ще вдома. Спочатку вона довго не могла обрати, що вдягнути. Через це ми запізнилися, і наш столик уже віддали іншим. Це дорогий ресторан, там важко забронювати місце. Іра влаштувала скандал і ще й мене звинуватила – мовляв, я мав подзвонити й попередити, що ми затримуємося.
Антоніна Михайлівна важко зітхнула. Це так схоже на її дочку…
— У результатı ми пıшли в ıнший заклад, простıший. Але ı там ıй усе не подобалося. Весь вечıр вона бурчала, була всıм незадоволена. Я мовчав, терпıв… А потıм, пıсля вечерı, запропонував прогулятися. I тут вона почала сваритися, мовляв, я такий неуважний, не помıтив, що в неı туфлı на високих пıдборах. Ну, я не витримав, викликав таксı. А вдома вже все ıй висловив, сказав, що вона не цıнує мою турботу ı любов. Ми ще раз посварилися, ı я першою ранковою електричкою поїхав до вас на дачу. Розведусь з нею, їй-богу, — з болем у голосı додав Олексıй. — Уже б подав на розлучення, але як я вас покину!
Антонıна Михайлıвна похитала головою. Не карала вона в дитинствı доньку за примхи, вважала, що бити дıтей не можна. Намагалася розмовляти, пояснювати. А, мабуть, ремıнця таки слıд було дати, щоб розумıла, коли варто змовчати, а не вıдкривати своє невдоволення на близьких.
— Так, годı тобı переживати. Я їй ще поясню, — промовила теща. — А ти вıдпочинь, виспись. Бо я тебе знаю, ти, напевно, всю нıч не спав.
— Та пусте, — махнув рукою Олексıй. — Ще встигну виспатися. Я он дивлюся, гıлка яблунı ось-ось на дроти впаде. Пıду її спиляю. А потıм ганок пıдлатаю, а то там уже сходинка ледве тримається. Дякую за снıданок ı за те, що вислухали. Пıду працювати.
Зять перевдягнувся в дачний одяг, щоб не шкода було забруднити, ı взявся за роботу. Антонıна Михайлıвна дивилася йому вслıд ı посмıхалася. Ох ж ця Іра, нерозумна, не розуміє, який скарб у неї пıд боком. I руки золотı, ı серце добре, ı турботливий. А вона всıм незадоволена. Нıчого, зараз вона їй подзвонить ı вıдчитає. Байдуже, що доньцı вже двадцять п’ять. Якщо треба, то ı ременя дасть, раз колись пожаліла.
Але дзвонити Антонıнı Михайлıвнı не довелося — Іра сама зателефонувала.
— Слухаю, — сухо вıдповıла мати.
— Мам, привıт. А Льоша не у тебе? — винувато запитала донька.
— У мене.
— Слава богу. А то пıшов, нıчого не сказав, телефон вимкнув…
— А тобı не соромно, доню? — м’яко, але з докором запитала Антонıна Михайлıвна. — Чоловıк тобı сюрприз хотıв зробити, порадувати. А ти як себе повела?
Іра невдоволено сопла у слухавку, не наважуючись сперечатися з мамою. Вона ж розумıла, що Льоша вже все розповıв.
— І що менı робити? — тихо запитала вона.
— Виправляти помилки. Приїжджай ı вибачайся. I надалı добре думай, перш нıж влаштовувати сцени на порожньому мıсцı. Бо наступного разу Льоша може поıхати не до мене, а просто вıд тебе.
— Взагалı-то, я твоя донька, — пробурмотıла Іра. — I ти маєш бути на моєму боцı, а не на боцı зятя.
— Я на боцı того, хто поводиться правильно. I Льоша менı, як син. Тож не треба менı розповıдати про якусь там жıночу солıдарнıсть.
Антонıна Михайлıвна поклала слухавку ı теж рушила до городу. Потрıбно грядки прополоти, полити, спека ж стоїть.
Льоша вже встиг спиляти гıлку ı полагодити ганок. Вони разом сıли обıдати. Для зятя Антонıна Михайлıвна зварила борщ, знаючи, як вıн його любить.
I тıльки вони взяли ложки, як дверı скрипнули.
— Усıм привıт, — почулося винувате привıтання.
Льоша насупився ı продовжив їсти. Антонıна Михайлıвна ж кивнула на стıлець — мовляв, сıдай.
Іра налила борщ ı сıла поруч з чоловıком. Той демонстративно вıдсунувся на кıлька сантиметрıв, показуючи, що ображений.
— Гаразд, ви їжте, — мовила теща, — а я пıду ягıд назбираю.
Іра подякувала мамı за те, що залишила їх наодинцı. А коли та вийшла, тихо штовхнула чоловıка лıктем.
— Льош, ну, Льош…
— Що? — буркнув вıн.
— Пробач мене… Не знаю, що на мене найшло. Втомилася за тиждень, от ı вередувала. Я знаю, що ти старався. Пробач, будь ласка…
Олексıй подивився на дружину ı не змıг стримати усмıшку.
— Гаразд, пробачаю… Але тепер ти винна менı вечерю. Тепер ти поведеш мене в ресторан, ı я буду до всього чıплятися.
— Не будеш, — засмıялася Іра. — Тобı ж завжди все подобається.
Раз вже всі все одно приїхали на дачу, то вирішили залишитися тут на вихідні. Антоніні Михайлівні дуже кортіло прочитати своїй доньці кілька повчань, але вона втрималася. Якщо колись не змогла закласти в її голову елементарні речі, то й зараз це буде марно. Нехай тепер чоловік виховує.
Та коли вони від’їжджали, Антоніна Михайлівна все ж нахилилася до зятя і пошепки промовила:
— Якщо щось трапиться, телефонуй мені. Не зважатиму на те, що вона вже доросла дівчина – приїду й випарю!
Олексій усміхнувся та лагідно обійняв свою другу маму.
— Я зрозумів, буду мати на увазі.
— І пам’ятай, що я завжди тебе прийму. Ти ж мені, як син.
— Дякую, мамо, — щиро відповів Олексій.
Антоніна Михайлівна дивилася їм услід, спостерігаючи, як діти, узявшись за руки, йдуть у напрямку станції. І що б хто не казав, якщо теща поводиться мудро, то у зятеві вона отримує не ворога, а ще одного сина.
