— Син, поїдь, будь ласка, до квартири бабусі, — попросила мама. — Там живуть дві студентки-орендарки. Особливо одна, Світка, дуже нахабна. Іншу я майже не знаю, бачила лише побіжно. Вони вже три дні затримують оплату, весь час обіцяють заплатити завтра. Я їм сказала, що якщо грошей не буде, приїде мій син і виставить їх за двері. З’їзди, вимагай оплату, а якщо не заплатять — висели їх.
— Мам, я ж просив не вплутувати мене у твої справи, — невдоволено відповів Сашко. — Я ж одразу казав, що не варто брати студентів, краще було вибрати сімейних.
— Допоможи, будь ласка, з’їзди. Я трохи прихворіла.
Саша неохоче сів у машину й вирушив розбиратися. Він кілька разів подзвонив у двері, але йому довго не відкривали.
Нарешті, коли він уже дістав ключі, двері трохи прочинилися, і в щілині з’явилося перелякане обличчя дівчини.
— Ви Світлана?
— Ні, її тут немає, вона поїхала.
— Значить, ви та друга студентка, яка живе зі Світланою?
Дівчина мовчки кивнула.
— Гаразд, дайте пройти, не стоятиму ж я на порозі.
Саша зайшов до квартири й подивився на дівчину. Господи, як же таку виганяти — маленька, бідна, стоїть, тремтить.
— Як ви вже здогадалися, я син Ірини Павлівни.
— Так, зрозуміла. Зараз, — сказала дівчина і зникла в кімнаті.
Саша стояв у коридорі, переминаючись із ноги на ногу, не знаючи, що робити. Але ось дівчина сама вийшла з рюкзаком за плечима, почала взуватися і передала йому ключі. Він навіть не встиг нічого сказати, як вона вислизнула за двері.
Саша пройшовся по квартирі — усе чисто, претензій немає, і виганяти нікого не потрібно, усе вирішилося саме собою. Він зачинив двері й вийшов на вулицю. На лавочці біля під’їзду сиділа та сама дівчина, гірко плакала й розмовляла з кимось телефоном.
Спершу Саша хотів пройти повз, але щось його зупинило — мабуть, зрозумів, що дівчині нікуди йти.
— Як вас звати? — запитав він, коли вона закінчила розмову.
— Таня, — тихо відповіла вона.
— Таня, як так сталося, що ви заборгували за оренду?
— Свєтка втекла з грошима. Ми складалися разом, я їй свою половину віддала, вона обіцяла передати Ірині Павлівні, а сама їх витратила й зникла. Потім подзвонила й сказала, що більше зі мною квартиру знімати не буде.
— Ось чорт, — пробурмотів Саша. — Ходімо назад.
Вони повернулися до квартири.
— Давай, розташовуйся знову і живи. Я віддам за тебе мамі гроші за місяць. Скажеш їй, що віддала мені, тільки не кажи, що я заплатив. Допомагаю лише на місяць, більше не зможу — я ж не благодійна організація. А далі вирішуй сама: або знайди когось у пару, щоб знімати квартиру, або шукай собі кімнату. Ну гаразд, я пішов.
— Дякую вам величезне! — Таня усміхнулася й витерла сльози.
Саша вийшов із під’їзду злий. Як він ненавидів такі справи! І мама хитра — варто щось трапитися, одразу «хворіє», а ти, синку, розбирайся. У нього ж сім’я, дружина з маленькою дитиною, а тепер доводиться платити за чужу дівчину. Але нічого не поробиш — її шкода.
Минуло кілька років, той випадок уже забувся. У Сашка народилася ще одна дитина, він почав стрімко рухатися кар’єрною драбиною. Одного вечора, коли Саша був у відрядженні, йому зателефонувала мама.
— Сашо, у мене висока температура, я викликала швидку, щоб зробили укол, а вони хочуть забрати мене в лікарню! Я не хочу, у мене ж Жужа, її треба вигулювати. Можеш приїхати до мене?
— Мамо, я ж у відрядженні. Мені літаком летіти, лише завтра до обіду зможу, або постараюся зранку.
— А твоя дружина?
— Діти теж хворіють, вона не може! Їдь у лікарню, із Жужею нічого не станеться.
— Ні, ні в якому разі! Я напишу відмову від госпіталізації.
Трубку взяла лікарка й попросила переконати маму, бо стан серйозний, а за нею нікому доглядати. Мама категорично відмовлялася. Саша метушився, не знаючи, як вчинити. Відрядження було важливе, особливо наступний ранок, адже від цього залежала його кар’єра. Але здоров’я мами важливіше.
Через годину він подзвонив їй знову. Голос був слабким, але мама вперто не погоджувалася їхати.
Ще за годину знову зателефонував, щоб сказати, що їде в аеропорт.
— Не поспішайте, — відповіла якась дівчина маминим телефоном. — Я медсестра зі «швидкої», яка приїжджала. У мене закінчилася зміна, тож я прийшла доглянути за вашою мамою. Вона зараз спить.
— Дівчино, дякую вам величезне! Ви зможете бути до обіду?
— Звісно! Не хвилюйтеся, все буде добре. Я й собаку вигуляю.
Яке полегшення! Є ж такі добрі медики! Саша вирішив, що треба буде обов’язково подякувати дівчині.
Яке ж було його здивування, коли він приїхав до мами й упізнав у медсестрі ту саму Таню.
Мама спала, і вони вийшли на кухню випити кави й поговорити.
— Вашій мамі було дуже погано: сильний жар, але їхати вона не хотіла. Ми з нею майже не спали всю ніч, але зараз усе позаду, їй вже краще. Якщо хочете, я можу взяти відгули й доглядати за нею на час хвороби.
— Таня, я вам безмежно вдячний, ви не уявляєте, як ви нас із мамою врятували, — сказав Саша, дістаючи гаманець. — Давайте одразу домовимося про оплату.
— Що ви таке кажете? — Таня здивовано округлила очі. — Не треба!
— Як це не треба? Ви ж не альтруїстка. У вас, мабуть, є сім’я, та й узагалі — гроші зайвими не бувають.
— Ви вже мені заплатили, пам’ятаєте? Тоді, коли внесли за мене орендну плату. Якби не ви, я б тоді пропала й, можливо, покинула б медучилище. Ви допомогли мені тоді, а я вам зараз. Вважайте, що повертаю борг.
— А мама вас упізнала?
— Ні, і не треба, щоб упізнала. Мені за минуле ніяково.
Мама прокинулася, їй було значно краще. Вона називала Таню ангелом-охоронцем і дивувалася, що є такі уважні медики.
Коли Саша збирався йти, Таня зупинила його біля дверей.
— Саша, можете мене ще раз виручити? Ваша мама все намагається мені гроші дати. Скажіть їй, що ви вже заплатили. Причому ви не збрешете — це правда.
Саша усміхнувся й кивнув. Таня була чудовою людиною, яка не забула добро.
