— Бо ти завжди на боці своєї матері, Артеме. Мені це набридло, — дорікала я чоловікові після чергового втручання свекрухи в наше життя.
— Але мама краще знає, який пуховик мені пасує, — як завжди виправдовував її чоловік.
Такі суперечки у нас виникали часто. Ми з Артемом одружилися два роки тому, і весь цей час Валентина Вікторівна не припиняла втручатися в наші справи. Після весілля чоловік навіть натякав, щоб ми пожили разом із його мамою задля економії, але я категорично відмовилася.
З першої зустрічі з Валентиною Вікторівною я зрозуміла, що ми ніколи не порозуміємося. Вона б могла народитися у дев’ятнадцятому столітті й бути панією-самодуркою, тримаючи в страху всіх навколо. Але доля вирішила інакше: вона народилася у наш час і змушена була спрямувати свій важкий характер на єдиного сина й невістку, тобто на мене.
Артем був пізньою, довгоочікуваною дитиною. Валентина Вікторівна народила його для себе, розчарувавшись у спробах вийти заміж. Навіть по батькові чоловік отримав лише для порядку, бо про рідного батька було майже нічого невідомо.
Колись у Валентини Вікторівни на четвертому десятку були короткочасні стосунки з чоловіком, які завершилися бажаною для неї вагітністю Артемом. Після цього батько дитини зник назавжди, і більше не брав участі в їхньому житті. Артема виховували мати та бабуся.
Бабуся була сильною жінкою, як фізично, так і духовно. Вона не соромилася міцного слова і встановлювала багато заборон. Артем ріс у цьому жіночому колі єдиною надією й опорою. Але насправді його мучили надмірною турботою.
У дитинстві Артем був слабким і часто хворів, через що мати проводила багато ночей біля його ліжка й невпинно водила його по лікарях. Це ще більше зміцнило їхній зв’язок. Мати була для Артема найважливішою людиною, а він — для неї. Валентина Вікторівна часто нагадувала синові про його обов’язок перед нею.
Артем працював у службі доставки, отримував небагато, але навіть із цієї зарплатні примудрявся віддавати майже третину матері.
Свекруха вважала матеріальну допомогу від одруженого сина чимось само собою зрозумілим і на всі мої спроби припинити ці нескінченні витрати з сімейного бюджету лише злилася. Хоча я заробляла вдвічі більше, ніж мій чоловік, працюючи бухгалтеркою в невеликій, але перспективній компанії з продажу садової техніки, свекруха все одно вважала мене невідповідною парою для свого сина. А втім, така, як вона, вважала б будь-яку жінку недостойною її єдиного чада.
Для Валентини Вікторівни Артем здавався справжнім скарбом, який треба було оберігати від усіх. Ситуацію ускладнювало те, що до нашого знайомства чоловік зустрічався з донькою її близької подруги – Катею. Катерина була успішною рієлторкою, молодою і амбіційною жінкою, яка швидко зрозуміла, що Артем навряд чи колись зароблятиме великі гроші. Тому потенційний наречений пішов у відставку через її високі очікування.
Я ж ніколи не вважала гроші головним у житті. Мене цілком влаштовувало, що чоловік задоволений своєю роботою, а я його люблю. Щоправда, моя любов часто зазнавала суворих випробувань через безмежну відданість Артема до матері.
Мене не полишало відчуття, що я завжди буду на других ролях. Від цього часом ставало боляче й холодно на душі. Але я намагалася не піддаватися негативним емоціям.
В усьому іншому Артем був турботливим і чуйним. Цього літа ми вперше вирішили поїхати на море разом. Спеціально підлаштували відпустки так, щоб вони збіглися, і ми могли вирушити до теплих бірюзових вод.
Я зі значними труднощами домоглася відпустки саме в серпні, адже начальник розраховував, що я піду у відпустку не раніше жовтня. Іван Прокопович, наш керівник, був справді хорошою людиною, який підтримував своїх співробітників.
— Сарікова, горить тобі це море саме цього року? Поїхала б у наступному, — бурчав він, заповнюючи табель.
— Шість років мені жодного разу не давали відпустку влітку. Маю ж я право хоч раз нормально відпочити? — я подивилася на нього з очима, як у оленяти Бембі. Ми з чоловіком збиралися провести час удвох.
— Знаю я, як ви там проведете той час. Повернешся, рік в кабінеті, три в декреті. Ладно, їдь уже. Відпочивай на своїх морях-океанах.
Я послала йому повітряний поцілунок. На щастя, такі дрібні витівки начальник сприймав від молодих співробітниць з батьківською теплотою. Йому було за 60, і його доньки навіть старші за мене.
Артем уже взяв відпустку на серпень, і тепер наша подорож на море була вирішеною справою. Ми пів року відкладали гроші й тепер із чистою совістю замовили квитки, потроху збираючи речі.
Але за тиждень до від’їзду мене чекав неприємний сюрприз…
Валентина Вікторівна поставила мене перед фактом, що завітає на вечерю. Я зітхнула й вирушила за продуктами.
Приготувала неймовірно смачну рибу з розмарином під морквяною шубою, декілька салатів, закуски, а також купила половину кавуна й ароматну диню. Додала ще солодощів до чаю.
Свекруха запізнилася на 40 хвилин, довго скаржилася на затори, але нарешті сіла за стіл. Ми з Артемом переглянулися й одночасно посміхнулися Валентині Вікторівні.
— Мамо, затори ввечері завжди є, ти ж знаєш. Давайте швидше їсти. Риба дуже смачна, перевірений рецепт.
Я гостинно вказала на паруючу ароматну страву в центрі столу.
— Дякую, Кристино, але ти ж знаєш, я не дуже люблю рибу. Та й взагалі, я прийшла не тільки, щоб наїстися, а й по справі.
Я з цікавістю підвела очі на свекруху, яка зробила паузу.
Коли та затягнулася надто довго, я вирішила уточнити:
— Щось трапилося?
— У відпустку я поїду із сином, а ти залишишся вдома, — заявила вона нахабно.
Я щиро оторопіла й перевела розгублений погляд на Артема.
Той, наче нічого не сталося, із задоволенням їв крабовий салат і закусував тарталеткою з єврейською закускою.
— Валентино Вікторівно, ми з Артемом заздалегідь домовилися про цю поїздку. Зазвичай у нас відпустки не збігаються, а цей рік для нас важливий.
— Кристино, досить тиснути на жалість, — зовсім безцеремонно перебила мене свекруха. — Ти ще сто разів встигнеш свої кістки на сонці погріти.
А я вже у віці, мені треба про здоров’я думати зараз. Лікарі ще минулого року казали, що мені необхідне море: і морське повітря, і клімат, і харчування.
— Тож розпаковуй валізу.
— Артеме! — я у відчаї дивилася на чоловіка.
Той лише меланхолійно знизав плечима:
— Ну, якщо мама так хоче, то поїду з нею, а ти наступного разу.
Я остаточно втратила дар мови, втупившись у тарілку із салатом. Чорні оливки, блискучі від оливкової олії, ніби співчутливо дивилися на мене. Сперечатися з цими двома я сенсу вже не бачила.
Я зрозуміла, що це навіть на краще. Тепер остаточно стало ясно, наскільки мій чоловік залежний від матері. Було шкода лише двох втрачених років шлюбу.
Проте, з іншого боку, у нас не було дітей, що значно полегшувало мої плани на майбутнє. Вечеря минула в розмовах ні про що. Свекруха, як завжди, скаржилася на слабке здоров’я.
Артем знову приїхав до Валентини Вікторівни, щоб полагодити пральну машину, яка останнім часом знову почала погано віджимати. Потім вони з матір’ю перейшли до обговорення майбутнього відпочинку на морі, на який мала їхати я разом із чоловіком. Я слухала розмову краєм вуха, насолоджуючись улюбленим грецьким салатом і запиваючи апельсиновим соком. Згодом, пославшись на головний біль, я залишила Артема з матір’ю наодинці.
Переодягнувшись у свою затишну піжаму з пінгвінами, я вляглася під ковдру й увімкнула серіал. Занурилася у сюжет настільки, що помітила, як час пролетів, лише коли чоловік покликав попрощатися з його матір’ю.
Тиждень промайнув непомітно. Наближався день відльоту на море. Речі Артема вже давно були зібрані. Свекруха теж була готова до подорожі.
Вранці вони зібралися у нашій квартирі, попили чаю та вирушили до аеропорту. Щойно за ними зачинилися двері, я одразу набрала номер за оголошенням, яке знайшла раніше, — квартира в оренду.
Затишна студія в тихому районі виявилася світлою й охайною. Подивитися її я вирушила разом із подругою Аленою, з якою ми дружимо ще зі школи.
— Ну, Кристино, поважаю. Давно тобі треба було втекти від цього мамусика, щоб твої п’яти на сонці блищали. Йдемо дивитися нове житло, — вигукнула Алена, сяючи, як полірована монета.
— Йдемо. Діма допоможе з переїздом? — уточнила я, маючи на увазі її чоловіка. Діма був чудовою людиною, і подрузі з ним справді пощастило, не те, що мені.
— Звісно, не хвилюйся навіть.
Ми піднялися на третій поверх, де біля відкритих дверей нас уже чекала господиня квартири — привітна бабуся, якій я відразу сплатила місячну передоплату.
Після цього ми зателефонували Дімі, і той приїхав із другом на «Газельці», щоб перевезти мої речі з квартири, де ми жили з Артемом. Я заробляла більше за чоловіка, тому значна частина меблів була моєю ще до шлюбу.
Я без жодних докорів сумління забрала все: від великих меблів до своєї колекції пухнастих декоративних кактусів із підвіконня. Алена допомогла розпакувати коробки, а чоловіки розставили важкі меблі.
Ми вирішили відзначити переїзд святковою вечерею. Приготували піцу, курку в рукаві з молодою картоплею та зеленню, а також закуски на шпажках. У Алени з Дімою якраз був вільний вечір, адже їхні хлопчаки гостювали в бабусі в селі.
— Слухай, Кристина, ми тут теж вирішили трохи відпочити. Як щодо сплаву по річці? Знайшли класне оголошення, ціна адекватна, а пригоди забезпечені, — запропонував Діма, широко усміхаючись.
— Точно, Кристино! Чого киснути в місті? Тим паче, від Артема ти вже пішла. Завтра подавай документи на розлучення, а через два дні гайда в похід, — підтримала Алена.
Я кивнула з радістю. Добре мати таких друзів, які завжди поруч, у горі й у радості.
Через кілька днів ми вирушили на сплав. Вечорами сиділи біля вогнища, співали пісень під гітару, пили ароматний чай із душицею та хвоєю з котелка. Спали в наметах у теплих спальниках.
Природа не переймалася нашими турботами. Ліс загоював шелестом листя, шепотом вітру й тихим спокоєм хвої.
За цей тиждень я остаточно переконалася, що розрив із Артемом був правильним рішенням. Про його відпочинок із матір’ю я дізнавалася лише зі світлин у його соцмережах.
Жодного разу з моменту від’їзду чоловік мені не подзвонив. Але телефон почав дзвонити, коли він повернувся й побачив порожню квартиру без меблів і без мене.
Артем благав мене передумати та повернутися, проте я слухала його спокійно й залишалася непохитною. Моє рішення було остаточним. Моє нове життя починалося без нього й без його нав’язливої матері, яка встигла набриднути гірше гіркої редьки.
— Кристино, прошу тебе, дай мені ще один шанс! — благав мене Артем знову й знову.
— Я зроблю все, що ти захочеш, клянуся!
— Що ж я такого непростимого вчинив, скажи мені!
— Два роки твоя мати була для тебе важливішою за мене настільки, що ти навіть у відпустку поїхав із нею, а не зі мною. Це для мене показник, Артеме! — втомлено пояснювала я.
— Тільки повернися, і ми поїдемо ще раз!
— За які гроші? У тебе зарплата сорок тисяч! Ти не зможеш прямо зараз купити квитки й оплатити готель!
— Що? Навіть у кредит заради моря полізу, Кристю, тільки прости мене!
— Ради мене треба було раніше поставити свою матусю на місце, а не заохочувати її барські примхи.
— Я більше не терпітиму подібного, запам’ятай!
Артем дзвонив мені цілий місяць. Писав, намагався прийти, але я щоразу відмовляла. Зрештою він змирився з тим, що тепер самотній.
Після відпустки мені запропонували підвищення. Тепер я стала начальницею відділу.
До нашого колективу приєднався новий співробітник, Єгор. Він був мого віку, завжди усміхнений, із прекрасним почуттям гумору та неймовірною працелюбністю. На нього завжди можна було покластися. Він приймав рішення швидко й ніколи не боявся відповідальності. Мені він подобався.
Наш начальник, Іван Прокопович, який знав про зміни в моєму житті, хитро й із розумінням поглядав то на мене, то на Єгора.
— Кристино Андріївно, а що ви робите після роботи? — запитав мене якось, ніяковіючи, Єгор.
— Іде з тобою в театр на прем’єру «Юнона і Авось», — раптом пробасив із-за свого столу начальник, який мав відмінний слух. — А потім мені доповідає, чи сподобалася вистава. Ми з дружиною теж хочемо сходити.
Ми з Єгором переглянулися й розсміялися. Після спектаклю зайшли до затишного театрального кафе й ласували надзвичайно смачними тістечками з ароматом кави.
Про Артема я забула швидко. А з Єгором ми через рік одружилися. Ще через кілька років моя нова свекруха дякувала мені за чарівну онучку Оленьку.
Мати мого нового чоловіка вважала, що я — справжній подарунок долі для її сина. І щодня дякувала Богу за те, що Єгор одружився саме зі мною.
