Марина була найвродливішою дівчиною в селищі. Ще зі шкільних років вона усвідомлювала свою красу і вміло користувалася нею. Вона чула, як сусіди та колеги говорили її матері:
— Ну й гарна у тебе донька, Рито. І очі, і фігура, і волосся – усе при ній. Видавайте за хорошого та заможного. Не прогадаєте.
Це «не прогадаєте» міцно закарбувалося в свідомості Марини. Через це вона упереджено ставилася до всіх залицяльників. А їх у Марини було чимало: і однокласники, і сусідські хлопці, і навіть приїжджі задивлялися на красуню.
Мати оберігала доньку, але батько часто докоряв дружині:
— Не балуй, Рито, нашу Маринку. Скоро заміж їй виходити, а вона ні готувати, ні шити, ні до городу й близько. Кому така потрібна буде?
— Наша донечка красуня. Навіщо їй з молодих років у полі чи на городі горбатитися? З її зовнішністю за заможного заміж вийде та й житиме, як сир у маслі.
— І де ти такого нареченого знайдеш? Дружина – не лялька, щоб на неї лише милуватися. Вона має й господарством займатися, і затишок створювати, і працювати. А твоя донька тільки біля дзеркала й стоїть, наряди міняє по кілька разів на день. Ви з тією красою зовсім голову втратили.
— Не чіпляйся до дівчини. Себе в молодості згадай. Усі люблять дивитися на молодих і гарних, а не на сірих мишей… Чоловіки такі й є. Вона все правильно робить, адже скоро під вінець.
— Ну, дивіться потім, щоб не плакати, — зітхав батько й ішов до своєї майстерні. Там його чекав Сашко, сусідський хлопець, із яким вони разом майстрували черговий кухонний стіл на замовлення.
— Що там у вас, Сергію Івановичу? Шумите? – весело спитав Сашко, помітивши хмурий вираз господаря.
— Та Маринка від рук відбивається. Виросла, вже наречена, а всі справи на матері.
— Такий її час, — намагався заступитися за дівчину Сашко, — до того ж вона у вас одна така.
— І ти туди ж… Ех, Сашо. Головне, не наступи на граблі, — з усмішкою попередив чоловік.
Сергій Іванович давно помітив, як хлопець дивиться на Марину. Йому здавалося, що Сашко майструє в майстерні не лише через заробіток.
А Сашко дійсно був закоханий із дитинства. Вони жили поруч, і дівчина з кожним роком розквітала перед його очима, як прекрасна квітка. Залишитися байдужим було неможливо.
Проте Сашко не плекав ілюзій. Він був із простої сім’ї, невисокого зросту та непоказної зовнішності. Веснянки на носі кожної весни він соромився, червонів, коли Марина дивилася на нього своїми сміючимися очима.
Звісно, Марина знала про його симпатію. Вона звикла, що легко зачаровує хлопців, і насолоджувалася своєю перевагою. Але мріяла про вигідного нареченого.
Після школи Марина вступила на заочне навчання. Мати не хотіла відпускати її далеко, бо надто любила доньку. Марина їздила на сесії, а тим часом Сашко служив в армії. Коли він повернувся, то помітив, що його красуня-сусідка стала ще гарнішою і поки що її серце вільне.
Сашко вирішив боротися за свою любов. Він дарував Марині квіти, супроводжував її на танцях, допомагав її батькові в господарстві, залишав на підвіконні ягоди та цукерки. Але одного дня дівчина прямо сказала:
— Сашо, даремно стараєшся. Спасибі, але ти мені друг і залишишся ним.
— Чому? — здивувався Сашко. — Тобі зовсім байдуже?
— Ти гарна людина. Людина. А мені потрібен чоловік. Чоловік моєї мрії… — Марина вимовила це, ніби поетичні рядки.
Сашко сумно відвернувся, але його надії не вмирали, поки він бачив її усмішку. Проте час минав…
Маринка поїхала на чергову сесію до інституту, а повернулася звідти з великим плюшевим ведмедиком. Вона несла його вулицею до свого дому, і було видно, що її настрій піднесений.
— Подарунок? – запитав Сашко, перегородивши їй дорогу біля дому.
— Подарунок. Догадливий ти.
— Від нареченого? – не вгамовувався Сашко.
— Так, — коротко відповіла Марина й пройшла до ганку.
Новина про Марининого нареченого швидко облетіла селище. Сашко дізнався від Сергія Івановича, що залицяльник Марини – заможний бізнесмен, хоча й старший за неї років на десять. Це не дуже тішило Сергія Івановича, а ось мати Марини була цілком задоволена. Вона молила Бога, щоб донька знайшла «хорошу та гідну людину, справжнього чоловіка».
Сашко взяв себе в руки й перестав ходити за Мариною. Він залишив її в спокої й почав заспокоювати себе. Ніби сам Господь допоміг йому в цьому. Йому довелося їхати до сусіднього села, щоб зробити заміри для нового замовлення – кухонного гарнітура з дерева.
Там Сашко познайомився із замовниками. У цій сім’ї він і побачив Олесю. Дівчина – його ровесниця, із ніжною білою шкірою та великими чорними очима – відразу привернула його увагу. Вона була скромно вдягнена й говорила тихим, приємним голосом.
Сашко ніби онімів, коли вперше побачив її. Жести дівчини були плавними, вона показувала йому кухню. Мати й батько були на роботі, а бабуся пригостила Сашка чаєм. Вона трохи розповіла про свою сім’ю й розпитала про його.
— Пам’ятаю, пам’ятаю я Голованових, — казала бабуся. — Давно вже ваш рід у селі живе. Ще наші бабусі зналися. Ми до їхніх козлів своїх козочок водили.
Після того візиту Сашко зрозумів, що його душа перевернулася. Він був упевнений, що саме ця ласкава й уважна Олеся – та дівчина, яку він візьме за дружину. Її погляд на нього, як на чоловіка, полестив йому й запаморочив голову.
Як же здивувалася Марина, коли дізналася, що Сашко, той самий закоханий у неї Сашко, одружується!
А в Сашка й Олесі все закрутилося й закружляло так швидко, що молодята ніби жили у сні аж до самого весілля.
Вони стали одне для одного і світлом, і повітрям. Вони мріяли лише про одне – ніколи не розлучатися.
А Марина так і не дочекалася пропозиції руки й серця від свого «заможного» залицяльника. Коли схвильований батько наводив довідки про приятеля доньки, то дізнався, що той уже був одружений, і не раз. Чому від нього тікали дружини, Сергій Іванович з’ясовувати не став, але заборонив Марині навіть думати про цього чоловіка.
Марина зрозуміла, що для міського бізнесмена вона була лише короткочасним захопленням, і не більше.
Заміж вийшла красуня вже на останньому курсі інституту за свого однокурсника й переїхала до нього в місто. Мати Марини довго звикала до розлуки з донькою, але що поробиш. На питання сусідок про зятя вона відповідала коротко:
— Хлопець як хлопець. Тієї ж професії, що й Марина. Її ровесник. Нічого особливого – звичайний… Звісно, могла б і краще знайти. Ви ж знаєте, яка в нас Марина… Але що поробиш – доля.
Сусідки мовчки кивали, дивилися на матір Марини зі співчуттям і казали:
— Не народжуйся красивою…
