Дівчинку підкинули в ті пів години, поки Люба доїла корову.
Вийшла з хати – нікого не було, а повернулася – на ґанку коробка з немовлям. Найзвичайнісінька коробка з-під пряників, мабуть, із магазину забрали. Усередині – рожевий згорток. Спочатку Люба подумала, що це лялька, але торкнулася пухкої щічки й зрозуміла – дитинка. Жива.
Поставивши відро з молоком на землю, Люба сіла на ґанок. Довго гадати, чия це дитина, не довелося – усі в селі знали, що її чоловік ходив «наліво» до продавчині Мані. Потім Маня завагітніла, й подейкували, що саме від Любиного чоловіка. Щоправда, відразу після цього Маня поїхала – її мати відправила до тітки в місто. Хтось казав, що на аборт, інші припускали, що її поспішно видають заміж. Люба навіть не встигла ні суперниці волосся висмикати, ні чоловіка сковорідкою відлупцювати – той вирушив на вахту, на заробітки. Схоже, Маня таки народила й вирішила передати дитину батькові. А де ж він, цей батько? Уже понад пів року додому носа не показував.
— Гарненька яка, — зітхнула Люба.
Дівчинка спала, тримаючи соску в роті. Її обличчя було таким невинним, що Люба навіть розсердитися не могла.
Збоку в коробці вона побачила конверт – звичайний, білий. Дістала його й заглянула. Усередині – пачка грошей і аркуш у клітинку. На аркуші кілька рядків. Почерк здався знайомим, але це й не дивно – Люба понад двадцять років у школі працює, багатьох учнів навчала. Серед них і Маню.
«Її звати Надя. Будь ласка, подбайте про неї й нікому не кажіть. Я повернуся за нею».
Люба аж розлютилася – що значить, нікому не кажіть? Вони що, подружки? І коли вона повернеться? Ні вже, у такі ігри Люба не грає. Зранку повезе дитину до райцентру дільничному, хай там розбираються.
Ще раз глянула на Надю. Гарне ім’я! Люба важко зітхнула. Так звали її сестру. Вони були близнючками, схожими, як відображення в дзеркалі. Мали власну мову, яку навіть мама не розуміла, свої ігри. Але Надя захворіла – Люба пам’ятала, як батько віз сестру до лікарні, а повернувся вже сам. Для Люби сестра просто зникла, розчинилася, як дим. Згодом вона дізналася, що Надя померла від запалення легень – пізно привезли, недогледіли. І от тепер перед нею лежить дівчинка, теж Надя. Спробуй скажи, що це не доля.
— Мам, ти чого тут сидиш?
Це вийшов старший син, який після від’їзду батька взяв на себе всі чоловічі обов’язки по господарству. Вставав рано разом із матір’ю.
— А це що?
Він пильно глянув на коробку, переводячи очі з неї на матір.
— Не знаю, — Люба відчула, як у неї защипало очі. — Підкинули.
Вона простягнула йому аркуш. Син прочитав написане, і Любі здалося, що він зблід. Напевно, зрозумів, звідки ноги ростуть – він уже дорослий, теж чув усі ці плітки.
— Ось, думаю, що тепер робити, — сказала Люба, ледь стримуючи сльози.
— А що тут думати, — похмуро відповів син. — Раз попросили доглянути – будемо доглядати.
Такого Люба не очікувала. Їй завжди здавалося, що старший син на її боці, засуджував батька за його пригоди. З іншого боку – сестра ж, як-не-як.
Але Сергій ще дитина, хоч йому вже й двадцять. Як йому зрозуміти, що це непросто? На дитину потрібні документи, її треба до лікарів водити – це ж не кошеня, яке просто залишив удома, і все.
Тому Люба схилялася до того, щоб дівчинку відвезти до служби опіки чи в поліцію. Або навіть – віднести до магазину, до бабусі Мани, нехай сама й займається!
Напередодні Люба посварилася з матір’ю Мани – не спеціально, так склалося. Та почала звинувачувати Єгорку, що той украв шоколадку. Єгорка – найстарший у багатодітній родині, їх шестеро. Жили вони бідно, це всім було відомо. Батько пив, а хлопчик у свої дванадцять не лише непогано вчився, а ще й намагався підробляти. Люба знала, що Єгорка чужого без дозволу й копійки не візьме. Тому вступилася за нього, але мати Мани й слухати не захотіла, ніби це Люба винна, що її чоловік до Мани під спідницю ліз. Добре, що якась дівчина простягнула гроші продавчині й змусила відчепитися від хлопчика. Здається, це була Аня, яка вчилася з Серьожою в одному класі.
Проте Серьожа продовжував наполягати:
— Мамо, ну будь ласка! Подивись, яка вона гарненька! Я завжди мріяв про сестричку, а ти одних хлопців народжувала. Обіцяю, я буду тобі допомагати!
У цьому Серьожа дійсно був досвідченим – молодший брат фактично виріс на його руках. Але проблеми нікуди не зникали, і Люба з важким серцем вирушила до подруги Лариси, яка працювала фельдшеркою. Вона все розповіла, як є, і Лариса пообіцяла приходити оглядати дівчинку, робити щеплення за віком. Але попередила, що якщо щось піде не так і доведеться їхати до району, їм обом доведеться відповідати.
У селі Люба пустила чутку, що це племінниця привезла їй доньку. Це нікого не здивувало, і якщо хтось щось і подумав, обговорювати не став. А ось із чоловіком Люба остаточно посварилася. Коли він зателефонував і сказав, що затримається ще на місяць, вона накричала на нього, заявивши, що може взагалі не повертатися – набридли його пригоди. Чоловік образився і більше їй не телефонував.
Надя була таким чудовим немовлям, що не полюбити її було неможливо. Люба швидко забула, що це позашлюбна дитина її чоловіка, і сприймала дівчинку як свою племінницю, онуку.
Та ще більше до дівчинки прив’язався Серьожа – він поводився з нею, мов молодий татусь, і Люба навіть жартувала, чи не час йому одружуватися.
Хоча насправді – яке там одруження? Він ще зовсім дитина, професії немає: лише повернувся з армії, як батько поїхав, і Серьожа залишився вдома, щоб допомагати Любі з господарством. Втім, середній син теж уже багато що робив, і вони б удвох справлялися, але старший завжди був улюбленцем матері, і відпускати його зовсім їй не хотілося.
Так і жили. Поки Люба була на роботі, Серьожа доглядав за Надею й куховарив. А коли вона поверталася, він брався за чоловічу роботу по дому, не забуваючи залучати до цього братів, навіть молодшого. Постійно наголошував, що матері треба допомагати, адже батько їх покинув. Старший син батька засуджував, а от молодші за ним скучали, але тут Люба нічого вдіяти не могла.
Минуло кілька місяців, Надя вже почала ставати на ніжки, коли до них завітала несподівана гостя.
Собаки загавкали першими. Люба вийшла подивитися, хто прийшов. На порозі стояла дівчина, яка здалася їй смутно знайомою. Здається, Аня. Люба її майже не пам’ятала – та жила тут усього рік у дев’ятому класі, коли через якісь сімейні проблеми дівчину відправили до бабусі. У школі її, здається, не надто любили і навіть дражнили, бо була занадто не такою, як усі. Так, точно, Аня вчилася в одному класі із Серьожою. Тоді Любі було не до того: молодший син ще зовсім маленький, середній тільки пішов до школи, а Серьожа постійно бився з кимось, через що навіть директор, який зазвичай ставився до Люби лояльно, кілька разів телефонував із докорами.
Здається, Люба бачила Аню якось у магазині – так, саме напередодні того дня, коли їм підкинули Надю. Тоді продавчиня звинувачувала Єгорку в крадіжці шоколадки, а Люба за нього заступилася.
— Добрий день, Любов Борисівна, – сказала Аня, ніби трохи злякано.
— Добрий, – Люба не приховувала здивування. – А ти чого тут? Хату, чи що, продавати приїхала?
Бабуся Ані померла кілька років тому, і з того часу будинок стояв пусткою, заріс кропивою та лободою.
— Ні, – похитала головою дівчина. – Я за Надею приїхала…
Люба спочатку навіть не зрозуміла – що вона таке говорить? Тільки коли Аня повторила ім’я дівчинки, до неї дійшло – так ось хто, виходить, підкинув їй дитину! Сумнівів не було: усе стало зрозуміло з блідого обличчя Ані та її стривожених очей, якими вона нервово оглядала все позаду Люби, закусуючи губи.
— Ну… Заходь.
Всередині Люби закипіло обурення. Та хто вона така, щоб на дівчинку права заявляти? Сама покинула її, створила всім проблеми, а тепер з’явилася! Через неї Люба посварилася з чоловіком, Сергій нікуди не поїхав і залишився киснути в селі. А він же молодий хлопець, йому потрібно вчитися і працювати! А про гроші навіть говорити нічого – ті, що лежали тоді в конверті, давно закінчилися. А жити на одну вчительську зарплату з дітьми ой як складно! І це ще добре, що Сергій працює, але що там платять – самі копійки.
Та все це Люба тримала в собі, чекаючи, що ж ця молодичка скаже.
На їхні голоси з дитячої вийшов Сергій – він якраз годував Надійку і тримав її стовпчиком, щоб вона відригнула повітря. Аня, не звертаючи уваги ні на Любу, ні на Сергія, кинулася до дівчинки, буквально вихопила її з рук Сергія й притиснула до себе. Незважаючи на обурення, Любі навіть стало її шкода – гарненьке обличчя Ані скривилося, із очей бризнули сльози. Вона щось пошепки благала на вухо дитині, притискаючи її так, що Люба навіть злякалася – як би не задавила! А Сергій теж хорош – то дихати нікому в сторону Надійки не дає, а то першій зустрічній дозволив її забрати!
Люба сподівалася, що дівчинка почне вередувати, і тоді вона зможе підійти й забрати її, сказавши щось на кшталт: «Не треба лякати дитину, вона чужих не любить!». Але малеча спокійно розглядала гостю, не проявляючи ніякого занепокоєння. І тут Аня сама передала дівчинку Сергію, а потім раптом упала перед Любою на коліна і почала благати:
— Любове Борисівно, дякую вам! Все життя буду вам вдячна! Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!
Люба такого не очікувала і страшенно знітилася. Поки вона шукала слова, щоб заспокоїти дівчину, втрутився Сергій – сунув Надійку в руки Любі, а сам опустився до Ані й почав піднімати її.
— Годі тобі, – суворо сказав він. – Ми що, звірі якісь, щоб дитину не захистити?
Тут Аня розридалася ще більше, а Сергій притиснув її до грудей, обережно погладжуючи по волоссю.
І тільки тут Люба все зрозуміла – і чому Сергій так багато бився в дев’ятому класі, і чому так прагнув у місто, і чому так дбав про Надійку. Вона ж думала, що її син – ще зовсім дитина, а він, виявляється, вже готовий жених!
Коли всі заспокоїлися, а Надійку поклали спати, Аня рівним, спустошеним голосом розповіла свою історію: як мама завела нового чоловіка, як товариш цього чоловіка поклав на неї око, як мама змусила її вийти за нього заміж, а коли той почав її бити, навіть не повірила їй і не стала допомагати.
— Я боялася, що він мене приб’є. Його навіть моя вагітність не зупиняла. І я знала, що він ні за що її мені не залишить, навіть якщо я втечу – забере і буде знущатися з неї, як із мене.
Люба бачила, як у Сергія грають жовна, як міцно стискаються кулаки, і їй стало страшно – як би Сергій чогось не накоїв!
— І я вирішила його обдурити, – продовжила Аня. – Сказати, що дитина народилася мертвою. Це було нелегко, але одна знайома допомогла мені, у неї мама в лікарні працює. Потім я хотіла подати на нього до суду, бо інакше від нього не позбутися. Я знайшла одну організацію, де допомагають таким, як я, і вони пропонували сховати мене з дитиною. Але я не хотіла, щоб він почав шукати доньку. Тому я привезла її сюди. Я знала, що така жінка, як ви, не покине дитину. Пам’ятаю, як ви за того хлопчину в магазині заступилися, та й взагалі завжди доброю були. І ваш син мене захищав. Вибачте, що нічого не пояснила, але я боялася, що він не повірить і почне шукати, а чим менше людей знає…
— Треба було сказати мені! – не стримався Сергій. – І ніяких судів не знадобилося б…
Аня подивилася на нього зі вдячністю, і Люба подумки зітхнула – ну, принесла ж її нелегка!
— Дякую, – м’яко відповіла Аня. – Але він того не вартий.
— То що із судом? – не втрималася Люба, якій хоч і не подобалася ця історія, але покарати негідника все ж хотілося.
— Учора тільки закінчився, – пояснила Аня. – Посадили його. І я одразу сюди приїхала.
— Так довго? – здивувалася Люба. – По телевізору все швидше…
Син подивився на неї з легким докором.
— Ну а що? – виправдовувалася Люба. – Що там вирішувати – раз-два, і готово!
Аня та Сергій перезирнулися. І по тому, як він на неї дивився, Люба вже все зрозуміла. І їй це зовсім не подобалося. Хоча… Надійку ж вона залишить у себе! Ця думка раптом осяяла Любу, і аж подих перехопило від страху. Ні, Надійку вона нікому не віддасть! Молоді хай будують своє життя, а вона сама якось справиться з дівчинкою.
Сергій, ніби прочитавши її думки, сказав:
— Може, ти трохи поживеш у нас? Ну, щоб Надійка звикла і не думала, що ми її покинули.
А в очах сина Люба прочитала: поки ти тут будеш, я зроблю все, щоб ти залишилася назавжди.
Це її цілком влаштовувало.
— А що, – відповіла Люба. – І справді, залишайся. Ти після суду, мабуть, зовсім виснажена. Відпочинеш тут, ми тобі все про Надю розкажемо.
Аня погодилася. Залишилася в них на деякий час, а там Сергій і справді зробив усе, щоб Аня не сумнівалася – тут її ніхто не скривдить.
На цьому можна було б і завершити історію, бо і так усе зрозуміло: Аня закохається в Сергія, який так трепетно дбає про її доньку. Люба, хоч і не буде в захваті від цього шлюбу, заради Надійки погодиться терпіти таку невістку. Але варто розповісти ще одну деталь.
Через місяць після того, як Аня приїхала за донькою, додому повернувся чоловік Люби. Тепер, коли вона знала, що Надя не його донька, її злість вщухла, навіть соромно стало, що звинувачувала його без причини. Хто ж знає, від кого Маня завагітніла? Вона завжди була легковажною.
Хлопці раділи поверненню батька, і Люба не стала його виганяти. Що було, те було – минуле залишилося в минулому.
— Тільки май на увазі, – сказала вона. – Якщо я хоч краєм вуха почую, що ти за старе взявся…
Але чоловік і не думав повертатися до минулого – здається, за час розлуки він зрозумів, що сім’я для нього найважливіша. Навіть старший Сергій невдовзі змирився й перестав сердитися на батька. Тим більше той, на відміну від Люби, був радий Ані й вважав, що кращої дружини для сина годі й шукати.
