— Отже, Ніко Афанасьєва, сьогодні ти йдеш додому, — лікарка посміхнулася, але усмішка була якась сумна. — Хтось зустрічатиме тебе?
— Мама… дідусь із бабусею…
— Добре, телефонуй їм, збирайся!
Лікарка підвелася і попрямувала до дверей. Біля виходу зупинилася й похитала головою:
«Ще дитина сама, навіть сімнадцяти немає, а вже народила. Ні чоловіка, ні батька…»
Коли лікарка вийшла, Ніка дістала телефон і набрала номер:
— Мамо, мене виписують.
— За тобою приїдуть дідусь із бабусею, — пролунало рівним голосом матері. — Я їм зараз подзвоню.
— Я сама подзвоню.
— Телефонуй. Я теж під’їду.
Ніка набрала інший номер:
— Бабусю, мене виписують. Ви приїдете? Приблизно за годину.
— Приїдемо, звісно!
Заплакав малюк.
— Зараз, Тимошо, нагодую тебе, — Ніка подивилася на немовля і мимоволі усміхнулася.
Вона почала годувати свого сина, продовжуючи розмову з ним:
— Як же ми з тобою житимемо? Твій татко лише за пів року повернеться. Якщо повернеться… Казав, щоб я тебе народила і берегла. Надіслала йому твоє фото — не відповідає. А де нам жити? Бабусі ти, схоже, не потрібен. Каже, що їй лише тридцять п’ять, сама ще не пожила. Та й квартира у неї однокімнатна…
Малюк наївся і заснув.
— Гаразд, буду збиратися.
Ніка почала складати свої речі. Спробувала закутати малюка в ковдрочку, яку привезла бабуся, але гарно це зробити не вдавалося. До палати зайшла медсестра:
— Давай допоможу. Там за тобою вже приїхали.
На порозі лікарні було похмуро: йшов набридливий осінній дощ.
Підбіг дідусь, взяв із рук медсестри згорток із немовлям:
— Як там мій правнучок, Тимоша?
Підійшли бабуся й прабабуся. У цей момент із дверей вийшла інша матуся з дитиною, явно старша за Ніку, і дівчина зрозуміла, що її мама, яка стала бабусею, виглядає значно молодшою за ту жінку.
— Швидше в машину! — скомандував дідусь і поспішив до старенької «Ниви».
— Куди ми їдемо? — запитала Ніка.
— До бабусі, — пояснила її мама. — Не до нас же в однокімнатну. Ох, і наробила ти справ.
— Каріно, а ти хіба була кращою? — не витримала бабуся.
— Я хоча б у вісімнадцять народила, а не в шістнадцять.
— Та хіба різниця велика? Розуму в тебе було не більше, ніж у Ніки. Та й зараз не додалося.
— Годі сперечатися! — суворо сказав дід.
Приїхали до селища недалеко від міста. Це був другий дім для Ніки. Всі канікули вона проводила тут, а після школи також часто приїжджала. Тут завжди було, що поїсти, і своя кімната, не те, що в їхній однокімнатній квартирі в місті.
Малюка скупали й нагодували. Ніка теж помилася після лікарні. Потім усі сіли обідати, хоча обід швидше перетворився на обговорення подальшого життя.
— Ніко, розповідай! — наказав дід.
— Про що? — онука зробила вигляд, що не розуміє.
— Про те, від кого народила. Де він? Бо ти з матір’ю мовчали, як партизани.
— Тату, ну навіщо ти…
— Помовч, Каріно!
— Ну, він… — почала заїкатися Ніка. — Його зараз немає. Він поїхав заробляти гроші.
— Скільки йому років? — запитала бабуся…
— Вісімнадцять, скоро дев’ятнадцять буде.
— Ага, як у твоєї матері. Той теж поїхав гроші заробляти, так ані його, ані грошей не побачили.
— Як по-батькові у правнука? — поцікавився дідусь.
— Викторович. Я і в свідоцтві про народження записала.
— Каріно, як ви з Нікою тепер будете жити? — звернувся дід до доньки.
— Тато, мама, хай у вас трохи побудуть. Я життя налаштую, а потім…
— Аня, — перебив її чоловік, звертаючись до дружини. — Буде нам з тобою правнука виховувати. Не змогли нормально виховати доньку і онуку, будемо свої помилки на правнуку виправляти.
— Юро, коли правнук виросте, мені вже буде вісімдесят, а тобі — вісімдесят три.
— Дідо, бабо, ось Вітя повернеться… — почала внучка.
Але плач дитини перервав її виправдання, і вона разом з прабабусею побігла в дитячу кімнату.
Через півгодини бабуся повернулася сама:
— Обоє заснули.
— Тоді я піду, — встала Каріна від столу.
— Іди! — махнула рукою Анна Василівна.
Коли донька пішла, Юрій Сергійович запитав:
— Ну що, Аня, що будемо робити?
— Треба купити ліжечко… Ні, спершу візок. Взимку ж з дитиною на прогулянку треба виходити.
— Завтра субота, поїдемо, — погодився дідусь.
— Грошей зайвих немає.
— Ти ж Карині весь час гроші давала, більше не будеш.
— А думаєш, на цих, — вона кивнула головою в бік кімнати внучки, — менше витрачатимемо?
— Більше. Все одно візок треба. Візьми з похоронних.
— А якщо з кимось із нас щось станеться, хто допоможе? На Карину надії мало.
— Та ладно, рано ще помирати.
Увечері Ніка з бабусею возилися з малюком. Бабуся все охала:
— Всього кілька років тому ти була такою ж, а тепер сама мамою стала, — але не втрималася й засміялася. — Яка з тебе матуся?
Ніка сфотографувала сина і відправила фото:
— Кому це ти відправляєш? — одразу спитала бабуся.
— Віталію.
— І що говорить твій Вітя про народження сина?
— Нічого, — опустила голову. — І навіть не телефонує.
— Ох, горе моє горе! — Анна Василівна обняла внучку.
— Баба, він хороший. Просто йому не можна дзвонити. Він заробить гроші й обов’язково повернеться.
— Повернеться… повернеться. Іди, памперс малюку поміняй!
Ніка лягла спати разом зі своїм маленьким сином. Поки була в лікарні, звикла спати з ним. У бабусі ліжко було ширше і м’якше, але не спалося.
«Тепер цей маленький чоловічок буде поруч, поки йому вісімнадцять не виповниться. А мені тоді скільки буде? Тридцять п’ять? Я буду стара, як мама. Мама в мене красива і не така вже й стара, на неї чоловіки дивляться. Вона ж так само мучилася зі мною, як я зараз з Тимошею.
Як би добре було, якби Вітя повернувся. Полгода його вже немає. Він наказував, щоб я народила сина і дала йому його по-батькові. Він же з дитячого будинку, не хоче, щоб син без батька жив. Йому обіцяли однокімнатну квартиру. Він завжди вважав себе дорослим, а мене — дитиною, хоч між нами лише два роки різниці.
Обіцяв, що як побачить фото сина, почне надсилати гроші. Не надсилає. Я йому вже стільки фотографій відправила, а він навіть не відповідає».
Вранці за сніданком дідусь оголосив:
— Сьогодні поїдемо за візочком. З Тимошею треба гуляти. Ніка, відразу попереджаю, дороге не будемо брати. З зарплати ще треба ліжечко купити. Будемо економно жити. Від твоєї мами грошей не чекай.
— Так, Ніка, ти вчитися збираєшся? — втрутилася в розмову бабуся. — Подивилася, дев’ять класів закінчила, ледь-ледь і заспокоїлася. Дід один нас усіх не прогодує, йому до пенсії всього три роки залишилося. Як ти дитину виховувати збираєшся?
— Вітя повернеться…
— Все, вистачить про твого Вітю. Збирайтеся з дідом в місто за візочком. Не затримуйтеся там! Повертайтесь через півтора-два години. Поки йдете, Тима погодуй.
Вона годувала дитину, коли на її телефоні пролунала сповіщення. Спробувала дістати, але не вдалося.
Через кілька хвилин знову зазвучала мелодія на телефоні. Дитина була нагодована, і вона поспішила до телефону:
— Вітя!!! — мимоволі вигукнула вона, проводячи пальцем по зеленому колу.
— Привіт, Ніка! — пролунало радісне його привітання. — Ми тільки-но повернулися, а у мене народився син. Ось останні фото… Ви де?
— У бабусі з дідусем. Ми тут поки будемо жити. Вітя, головне, швидше повернись.
— Терпи, Ніка! Ще півроку.
— Як довго.
— Я тобі гроші вислав на твою картку, — сказав Віктор, гордо в голосі. — Хай харчуються добре! Купи синові ліжечко і візок. На зиму собі теплий одяг купи. Допомагай бабусі з дідусем! Ти вже доросла. Кожен місяць гроші надсилатиму.
— Вітя, я тебе так сильно люблю!
— Я тебе теж дуже люблю, Ніка! Але нам не можна довго розмовляти.
— Вітя…
— Все, не плач!
Розмова обірвалася. Вона взяла синочка на руки:
— Тато твій дзвонив. Через півроку повернеться, будемо жити разом.
— Ніка, збирайся! — почулася сувора бабусина вимога.
— Зараз.
Вона поклала дитину на ліжечко і почала радісно кружляти по кімнаті. Згадала про настанови свого улюбленого, схопила телефон.
— А-а-а! — не стримала крику, коли на картку надійшло сто тисяч рублів.
— Що сталося? — забігли бабуся з дідусем.
— Вітя дзвонив і гроші прислав. Ось дивіться! — показала на екран телефону. — Сто тисяч.
— Та ти що?! — здивовано вигукнула бабуся. — Де це він так заробляє?
— На війні.
— Ніка, навіщо він туди пішов?
— Він із дитячого будинку, батьків у нього немає. Йому квартиру повинні дати, — радісно розповідала внучка. — Він заробить гроші, і ми будемо жити трьома.
— Боже, храни його! — тільки й змогла сказати бабуся.
Пройшло півроку.
Черемха одяглася в білий одяг, немов повідомляючи всьому світу про прихід літа.
Ніка варила обід, а бабуся гралася з маленьким Тимофеєм. Він вже не такий малий, сам сидить, перебирає іграшки і навіть намагається повзати.
Знову пролунала мелодія на телефоні Анни Василівни.
— Твоя бабуся, — усміхнулась вона, звертаючись до правнука. — Згадала про нас.
— Мама, як ви там? — запитала вона з надмірно щасливим тоном.
— Нормально. Карина, чому ти така радісна?
— Я заміж виходжу.
— Назавжди? — з іронією запитала мати.
— Мама, назавжди. Він звичайний чоловік, працює на верстаті. Такий добрий і хороший.
— Ой, Карина, аби все було добре. Тобі ж уже тридцять шість. Як його звати?
— Іван.
— Гарне ім’я. Приведи його, познайомимось.
— Ми завтра прийдемо. Завтра ж неділя.
Анна Василівна вимкнула телефон.
— Баб, хто дзвонив? — зайшла в кімнату Ніка.
— Мама твоя. Заміж вона виходить.
— Рада за неї.
— Хай знайде своє щастя! — мрійливо сказала бабуся.
— Я борщ зварила. Смачний!
— Поклич діда! Обідати будемо.
Юрій Сергійович ремонтував ворота. Літній сезон завжди намагався оновити щось у дворі.
До нього під’їхав таксі, з якого вийшов зовсім молодий хлопець у плямистій формі, розрахувався з таксистом і підійшов.
— Здрастуйте! Ніка тут живе?
— Вітя!!! — пролунав пронизливий голос внучки.
Вона відразу опинилася в його обіймах. Довго стояли, не звертаючи уваги на навколишнє, потім Ніка прийшла до тями:
— Дідусь, це мій Вітя!
Чоловіки навіть не встигли потиснути руки, як Ніка швидко сказала:
— Дідусь, йдемо обідати, — схопила улюбленого за руку.
Парубок зайшов у кімнату і побачив маленького хлопчика, який сидів на ліжечку і уважно дивився на нього.
— Синочок? — нерішуче промовив Віктор.
Маленький Тимофей вже вмів розрізняти родичів. Цей дядько був йому незнайомий, але поруч стояла мама і усміхалася, тому малюк простягнув руки.
Молодий батько взяв його на руки, дивлячись на нього з захопленням, і прошепотів:
— Синочок!
Майже двадцять років Віктор жив на світі і завжди мріяв про той момент, коли у нього з’являться родичі. І ось на його руках маленька істота, що трогає його носа і губи, а поряд стоїть дівчина, яка через місяць стане його дружиною.
— Юра, — прошепотіла Анна Василівна чоловіку. — Карина тільки що дзвонила. Каже, заміж виходить.
— Схоже, скоро буде дві весілля.
— Лише б вони були щасливі!
