Дмитро ніколи раніше не був настільки задоволений своєю покупкою. Просторий будинок із шістьма кімнатами, лазнею та гаражем — що може бути краще? А ще там був горище, яке за бажання можна було переобладнати на додаткову кімнату. Справжня мрія! Продавець будинку залишив приємне враження.
Павло одразу пояснив, що прожив тут зовсім недовго.
— Купував його для дачі, але бував тут від сили разів десять. Узяв його три чи, може, чотири роки тому. Точно не пам’ятаю, треба в документи дивитися.
— А чому продаєте? Щось із будинком не так? — насторожився Дмитро.
Продавець на мить замислився, підбираючи слова.
— Ну, він якийсь дивний, цей будинок. Не подумайте, я не лякаю. Просто іноді здається, ніби тут живе хтось ще. Не знаю, з чим це пов’язано. Ціну поставив адекватну, тому вирішуйте самі. Брехати не буду — вже є троє охочих, продам без вагань.
Дмитро кивнув і вирішив змінити тему, аби не втратити таку нагоду.
— Пів року шукав підходящий будинок, тому беру його. Мене все влаштовує. Я не з тих, хто вірить у забобони. По руках!
Павло знизав плечима й зателефонував нотаріусу, щоб домовитися про зустріч. За кілька годин Дмитро вже став щасливим власником затишного будинку, про який мріяв не один рік.
— Нарешті прощавай, орендоване житло. Тепер можна насолоджуватися життям по-справжньому, — тихо промовив він.
Але радість було ні з ким розділити. Три роки тому його дружина Олена загинула в автокатастрофі. Це була жахлива випадковість. Вона тільки недавно отримала водійські права, а в той день Дмитро саме був на операції.
— Як це могло статися? Це просто неможливо! Вона завжди була обережною, уважною за кермом, — шоковано промовив він, дізнавшись страшну новину.
Медсестра трохи зам’ялася, а потім додала:
— П’яний водій на іномарці виїхав на зустрічну смугу. Кажуть, шансів не було.
Сльози покотилися з очей Дмитра. Один із найкращих хірургів, талановитий лікар, люблячий чоловік — як доля могла бути такою жорстокою?
Наступні три роки стали для нього справжнім випробуванням. Щоб упоратися з болем утрати й не скотитися в депресію, він занурився в роботу, брався за будь-які операції, лише б рятувати пацієнтів. Поступово це дало свої результати, і Дмитро почав повертатися до нормального життя. Звісно, не повністю, але тепер, із придбанням будинку, усе мало стати простіше — адже в своєму домі завжди знайдеться робота.
Спочатку будинок лише радував. Дмитру навіть здавалося, що він створений спеціально для нього, враховуючи всі його вподобання. Але невдовзі він почав помічати дивні речі: з холодильника почали зникати продукти. Причому зникали вони у таких мізерних кількостях, що помітити це було непросто, якби Дмитро не жив один.
— Може, це миші? Чи щури? — припустив його колега Ігор.
— Та що ти таке кажеш! Якби це була комора, я би ще повірив, але в холодильнику? Ні, виключено, — заперечив Дмитро.
Проте зникнення продуктів було не єдиною тривожною деталлю. Іноді йому здавалося, що вночі він чує приглушені кроки. Але щоразу, коли він вставав і вмикав світло, дім був порожній.
«Невже я сходжу з розуму? — думав Дмитро, хитаючи головою. — Хоча це був би непоганий сюжет для фільму: хірург-вдівець, який поступово втрачає глузд у новому домі».
Тим часом дивні речі не припинялися. Інколи, повернувшись із роботи, він помічав на поверхні ванни ледь помітні краплі води. Це було б нормально, якби він точно не пам’ятав, що вранці не приймав душ. Та навіть якби приймав, волога не могла би залишатися так довго.
Якось, обговорюючи ці загадкові випадки з колегою, Дмитро зайшов у палату для обходу пацієнтів. Їх завжди цікавили результати лікування та дати виписки. Один із пацієнтів, почувши частину розмови, раптом запропонував:
— Дмитре Олеговичу, та ви камери вдома встановіть — і все стане зрозуміло!
— Камери? Які ще камери? — не відразу зрозумів Дмитро.
– Ну, приховані відеокамери, – пояснив пацієнт. – Їх зараз скрізь ставлять, вони маленькі, ледь помітні. Розмістіть їх по всьому будинку, і все стане зрозуміло. Відео навіть можна буде переглядати на телефоні в реальному часі.
Дмитро задумливо підняв брови:
– А де такі можна придбати?
Пацієнт усміхнувся:
– У мене в магазині електроніки якраз є такі. Скажете, що від мене, і отримаєте хорошу знижку. Вам підберуть найкращі камери й, якщо потрібно, допоможуть із встановленням.
Дмитро задумався. Ідея спостерігати за будинком через смартфон здавалася доволі цікавою.
– Чудова думка. Думаю, найближчим часом завітаю до вас. А зараз давайте готуватися до огляду, – сказав він.
Колега Дмитра схвально усміхнувся, підтримуючи вибір. Наступного дня Дмитро придбав камери та все необхідне. Від запропонованої допомоги з встановленням він відмовився, впоравшись із монтажем самостійно.
– Нічого складного, – усміхнувся Дмитро. – Якщо що, можу покинути медицину й стати монтажником. А тепер подивимося, хто ж у мене тут за таємничий гість.
Перші кілька днів камери не показали нічого підозрілого. Дмитро бачив лише порожні кімнати або самого себе в домашньому одязі. Здавалося, ніби щойно камери були встановлені, небажаний гість кудись зник.
– Схоже, гроші на вітер викинув, – подумав Дмитро.
Але наступного дня він побачив дещо, що шокувало його до глибини душі. Камери зафіксували, як через чорний хід у будинок зайшла літня жінка. Дмитро пригадав, що у будинку справді була непримітна дверця, яка виглядала так, ніби її не відкривали цілісіньку вічність.
Жінка рухалася обережно, постійно озираючись і вслуховуючись.
– Вона явно відчуває, що за нею спостерігають, – подумав Дмитро, вражений її обережністю.
Незнайомка виглядала неохайно, ніби безпритульна, але як їй вдалося отримати ключ від запасного входу? Дмитро згадав, що попередній власник говорив про заміну замків на основному вході, але, очевидно, забув про другий.
– Час познайомитися з цією загадковою гостею, – прошепотів Дмитро, спостерігаючи, як вона відкрила холодильник і взяла лише одну ковбаску та маленький шматочок сиру. Вона, здавалося, намагалася не брати багато, щоб не привертати увагу.
Вирішивши покласти край її візитам, Дмитро знайшов вільний час у своєму графіку і поспішив додому. Серце шалено калатало – хоча він розумів, що тут немає нічого містичного, а просто бездомна, яка якось потрапила в його будинок.
– Головне – діяти обережно, тихо, не шуміти, – повторював він собі, вставляючи ключ у замкову щілину.
Але як би не старався Дмитро, металевий звук замка виявився надто гучним, ніби постріл з рушниці. На щастя, загадкова незнайомка не почула цього, і йому вдалося підійти до неї ззаду. Однак дошка під його ногою зрадницьки скрипнула, змусивши жінку здригнутися від несподіванки. Вона різко обернулася і зустріла його погляд.
— Вибачте мене, ради всього святого, це я винна, поводжуся, як справжня злодійка. Пробралася в чужий будинок. Я зараз піду, тільки не викликайте поліцію. Хоча, якщо хочете, можете викликати — гірше вже не буде, — сказала вона, явно нервуючи.
Виглядала жінка років шістдесяти, але Дмитро не міг визначити точніше.
— Будь ласка, заспокойтеся і присядьте в крісло. Я не збираюся вас лаяти, просто хочу зрозуміти, як ви опинилися тут, — м’яко відповів Дмитро.
Жінка розслабилася і сіла на край крісла, обережно спостерігаючи за господарем.
— Мене звати Лариса Василівна. Пройшла через задні двері, звісно, добрий чоловік, не через парадні. Справа в тому, що цей будинок колись належав мені. Я жила тут з чоловіком і дочкою, поки Петеньки не стало. Дочка Віра незабаром вийшла заміж за місцевого шахрая. Я її вмовляла не зв’язуватися з ним, але не змогла переконати.
Історія миттєво привернула увагу Дмитра — у його погляді з’явився неподільний інтерес. Він представився і запитав:
— І що було далі?
Лариса Василівна задумалася, її лоб прорізала мережа зморшок.
— А що далі? Віра народила, а зять ніде не працював, пив постійно, та ще й карти грав — вдома грошей ніколи не було. Народився Андрюшка, мій внук. Я думала, що може він за розум візьметься, але ні. Потім Веру захопила хвороба, Альцгеймер. Андрюшці було всього два роки, коли її не стало. Зять ще більше запив, йому позбавили батьківських прав. Але це його не зупинило. Він допився до того, що обдурив і продав будинок. Звісно, я тоді була в обласній лікарні з Андрюшкою, у нього були проблеми із зором… — Лариса Василівна замовкла, поглинена своїми думками.
— Не може бути, він продав ваш будинок? — здивовано вигукнув Дмитро.
— Тільки Богу відомо, що я тоді пережила. Ось тут і почалися мої біди. Андрюшку забрали в дитбудинок, а я залишилася без даху над головою. І вік вже немолодий — так і опинився мій Андрюшка в притулку. Мені дозволяють бачити його по вихідних, але щоразу я плачу — серце рветься на частини. Ось я і приходила іноді в будинок, щоб заспокоїтися, побути наодинці з спогадами. Попередній власник використовував будинок як дачу. Я заходила, відпочивала, іноді прибирала, пил витирала, підлоги мила… Не подумайте, добрий чоловіче, я не бродяжка. Просто пенсію накопичую для Андрюшки, не витрачаю на себе. Нехай хоч щось у нього буде, коли підросте.
Розповідь Лариси Василівни зворушила Дмитра до глибини душі, торкаючи найчутливіші струни його серця. Все це здавалося настільки несподіваним і неймовірним, що він ледве міг у це повірити.
— Мені вже недовго залишилося, я це відчуваю. Тому не хочу витрачати гроші з пенсії на себе. Хай краще вони залишаться внукові, адже він майже сирота з таким батьком. Я навіть не знаю, де він зараз — може, давно зник або в тюрмі. Вибачте, що вторглася в ваш будинок, їжу з холодильника брала… Мені ж багато й не потрібно, — додала вона тихим голосом.
Дмитро лише відмахнувся:
— Та що ви, Лариса Василівна, про що мова? Якби ви одразу все розповіли, я б допоміг вам без сумнівів. І знаєте… Може, залишитесь тут? Що вам по вулицях бродити, особливо у вашому віці? Я не візьму з вас грошей, живіть скільки потрібно. Будинок великий, місця вистачить усім. І мені не буде так самотньо, а то я вже думав, що у мене тут привиди завелися.
Усмішка одразу озарила обличчя Лариси Василівни — пропозиція нового власника будинку їй явно сподобалася. Адже жити в рідних стінах, як не крути, набагато краще, ніж тинятися по підвалах або дешевих нічліжках. Дмитро відвів їй ту саму кімнату, яка колись належала їй, і нарешті зміг полегшено зітхнути. Тепер він знав, що в його будинку немає нічого незрозумілого. Лариса Василівна на очах ставала іншою людиною: посвіжіла, почала доглядати за будинком. Тепер Дмитро повертався додому, знаючи, що його чекає смачний обід і ідеальна чистота в кімнатах.
Одного разу він запропонував Ларисі Василівні пройти медичне обстеження, на що вона рішуче відповіла:
— Це марно. Ще до продажу будинку я зверталася до лікарів, але вони лише розводили руками — лікування дороге, а грошей у мене немає.
Однак Дмитро не з тих, хто легко здається. Він наполіг на обстеженні, і результат виявився несподіваним: лікарі помилилися у діагнозі.
— От бачите! Я ж казав, що не варто робити поспішних висновків. У медицині, як і в будь-якій науці, трапляються помилки, — сказав він, помітивши, як в очах жінки блищать сльози.
— Дякую тобі, Дімочка. Ти повернув мені надію, можливо, тепер я доживу до повноліття Андрійка, — промовила Лариса Василівна зі щирим почуттям.
Дмитро посміхнувся:
— Звісно, доживете. Ще й на його весіллі танцювати будете. А я тим часом маю один план для Андрійка.
Дмитро не став розкривати всіх деталей плану Ларисі Василівні, щоб зайвий раз її не хвилювати. Він вирішив взяти хлопчика під опіку. Спочатку завдання здавалося складним, але його колега Ігор запропонував несподіване рішення.
— Уклади фіктивний шлюб. Ну, з якоюсь медсестрою, наприклад. Забереш хлопчика, а далі розберемося, як усе піде, — порадив Ігор.
Після недовгих роздумів Дмитро вирішив спробувати. Він зупинив свій вибір на Наді — скромній дівчині з села, яка нещодавно закінчила курси медсестер. Надя поставилася до його пропозиції з розумінням і погодилася. Вона не любила пліткувати та вміла тримати секрети.
На підготовку фіктивного шлюбу у них пішов близько місяця. Коли всі документи були готові, Дмитро та Надія офіційно одружилися та з повним пакетом паперів прийшли до дитячого будинку, щоб оформити усиновлення.
На подвір’ї шестирічного Андрійка вже чекала його улюблена бабуся, у якої на очах блищали сльози.
— Ну, привіт, онучку! Ось і забрали тебе, милий. А ти ж сумнівався, — сказала Лариса Василівна, обіймаючи хлопчика.
— Бабусю, а це мої нові мама і тато? — із захопленням запитав Андрійко.
Дмитро та Надія перезирнулися й хором відповіли: «Так». Вони тоді ще й гадки не мали, що їхній фіктивний шлюб переросте у щось набагато більше. Лариса Василівна розуміла це краще за всіх, адже тепер у неї було все, про що вона могла тільки мріяти: турботливі «діти» — Діма й Надя, та улюблений онук Андрійко.
