З самого ранку відчуваю себе огидно. Наче камінь у горлі застряг — такий, що хочеться вити від безсилля. Якби не стримувався, напевно, розплакався б на весь голос. А все через те, що мій сусід відвіз свою літню маму в будинок для людей похилого віку. Ту саму бабусю, яку я знав із дитинства. Добра, спокійна, завжди усміхнена жінка. Все життя вона жила для сина. І ось така «подяка» — здати її в дім пристарілих.
Старенька плаче
Щоранку я прокидаюся з першими сонячними променями, щоб встигнути на коротку пробіжку парком перед роботою. Це моя особиста ритуальна звичка — налаштуватися на день, дати собі ковток свіжого повітря і трохи свободи. Зазвичай вулиця ще дрімає, але сьогодні у дворі було незвично жваво.
Мій сусід Василь, з яким ми знайомі з дитинства, щось активно вантажив у свій автомобіль і одночасно комусь телефонував. Його дружина Ольга раз у раз вискакувала з під’їзду, щось шепотіла чоловікові і зникала знову. Зацікавлений, я підійшов до Василя, привітався:
— Привіт, Васю! Що це в тебе тут за ранкова метушня?
Він потис мені руку і сказав:
— Та ось… Везу маму в пансіонат для літніх людей.
Я аж остовпів:
— В пансіонат? Серйозно? Навіщо?
— Та там їй буде краще, — відповів з ентузіазмом. — Все зручно: лікарі, догляд, спілкування. А тут що? З ким їй говорити?
Я лише похитав головою. Марина Іванівна — його мама — завжди була дуже світлою людиною. Спокійна, вихована, з м’яким характером. Все життя вона пропрацювала вихователькою в дитячому садку. Уже давно на пенсії, але й зараз — в доброму здоров’ї, з ясною свідомістю, сама про себе дбає.
— Я тебе не розумію, Васю, — сказав я. — У тебе є дружина, двоє дорослих дітей, ваша родина живе в достатку. Хіба вона вам заважає?
— Та нікому не заважає, — буркнув він, хмурячись. — Але в усіх свої справи. А мені не по собі, коли вона одна до лікарів їздить. У тому пансіонаті хоч все поруч.
— А жити в її квартирі тобі не заважає? — не втримався я.
— Між іншим, це й моя площа теж! — різко відповів Василь. — І вона сама погодилась на переїзд. Ми будемо навідуватися.
— Васю, ти хоч уявляєш, як вона себе зараз почуває? Вона все розуміє. І, до речі, до найближчого пансіонату звідси — кілометрів двісті. Які ще «регулярні візити»?
Сусід знизав плечима і відвернувся. Розмовляти далі не мав сенсу.
Я швидко вийшов із двору, не бажаючи зустріти Марину Іванівну. Не хотів бачити її очей, бо не зміг би приховати емоцій. Пізніше дізнався, що вона плакала, благала Василя не вивозити її, стояла навколішках. А він — тягнув її до машини ледь не силоміць.
Так, мені соромно. І за нього, і за себе. Соромно, що не можу допомогти. Соромно, що в нашому суспільстві це стало буденністю — позбуватися літніх батьків.
Я ще міг би зрозуміти, якби в людини не було рідні, якби обставини змусили. Але Василь — не один. Згадав свою маму. Вона до останнього доглядала бабусю — свекруху. Моя мама, навіть коли сама тяжко захворіла, кілька років лежала без руху, — я допомагав як міг. Наймав доглядальниць, годував, був поруч. Вона була вдома і знала — я її не залишу.
Я важко зітхнув, заглибившись у роздуми. І тут згадав недавню подію. У сусідньому районі хлопець з дитбудинку потрапив під авто. На жаль, його не врятували. Але найбільше мене вразило не це. А те, як після трагедії з’явилися «родичі» — тітки, дядьки. Кричали, вимагали, винуватили всіх навколо. Але де вони були раніше? Чому не забрали хлопця до себе, коли ще можна було змінити його долю?
Може, я жорсткий у своїх судженнях. Ніколи не вважав себе моралістом. Але цього ранку мені остаточно зіпсували настрій.
Протягом усього дня перед очима стояла картина: Василь, який із показною впевненістю відвозить маму в «краще місце», і її обличчя — яке, на щастя, я не бачив, але уявляв. Тихе, смиренне, з болем у погляді. Я намагався працювати, але думки знову повертались до Марини Іванівни. Уявляв, як вона сидить у чужій кімнаті серед незнайомців, чекає дзвінка від сина, якого, ймовірно, не буде.
Увечері, повертаючись додому, я мимоволі сповільнив крок біля під’їзду Василя. Його машина все ще стояла на місці, порожня. Я підняв очі до вікон — у квартирі Марини Іванівни горіло світло. Може, передумали? Або не встигли? Я тримався за цю крихітну надію.
Я вирішив подзвонити мамі. Вона живе в іншому місті, але ми спілкуємось щодня. Її голос — ніжний, спокійний — цього разу був особливо важливим. Я розповів їй про ситуацію, поділився думками. Вона мовчки вислухала, а потім сказала: «Не суди занадто суворо, синку. У кожного — своя правда. Але головне — залишатися людиною».
Її слова трохи заспокоїли. Можливо, я справді надто категоричний. Але як бути байдужим, коли бачиш, як зламані людські долі? Як зраджують найближчих? Мабуть, ніяк. І якщо це псує мій настрій — нехай. Якщо це змушує мене щось робити — тим краще. Я не хочу черствіти. Я хочу пам’ятати про тих, хто поруч і потребує тепла. І, наскільки вистачить сил, робити цей світ бодай трохи людянішим.
